Анна Таратухіна, гравець жіночого аматорського футбольного клубу «NRG», поділилася з ГУРТом особистою історією про те, що навіть якщо довелося залишитися без знайомого оточення та багатьох звичних речей у зв’язку із воєнними діями, варто бути людиною і допомагати іншим. Якщо описувати Анну юридичними термінами, вона є внутрішньо переміщеною особою. Про те, що їй як звичайній людині допомагає не занепадати духом, читайте в інтерв’ю.

- Анна, розкажи, будь ласка, читачам ГУРТа про себе, про період переїздів у твоєму житті.

-  Я переїхала з Луганська у липні 2014 року. Так склались обставини, що компанія, у якій я працюю, у цілях безпеки запропонувала переведення до будь-якого міста України. Я обрала Київ, тому що сюди переїхала моя родичка та деякі колеги з Луганська. Потім, коли стало зрозуміло, що до Луганська я не зможу повернутись, я почала шукати собі футбольний клуб. В Інтернеті я знайшла клуб «NRG». Оскільки професійно спортом не можу займатись, я знайшла аматорський клуб. Проте цей клуб з досить амбіційними цілями -  минулого року він зайняв перше місце у Чемпіонаті Києва, друге місце у Польщі на міжнародному турнірі.

- Чи є у тебе особисті цілі в спорті ?

- Я вже майстер спорту з футзалу. Щоб стати спортсменом міжнародного класу, потрібно виїжджати за кордон. Ми починаємо пробувати: у червні були в Польщі, у Лодзі. У жовтні у нас буде свій турнір, на якому ми намагатимемось зайняти перше місце.

- Тобі відомо щось про колишню команду з Луганська? Певно, важко було розставатись?

- Звичайно важко, я грала там протягом 3 років. Команда клубу також була молодою, амбіційною. Самі здобули перехід з Першої до Вищої ліги. Якби не ситуація в країні, ми би продовжували виступати у Вищій лізі.

- Отже, зараз майбутнє твоєї спортивної діяльності пов’язане з новим складом жіночої футбольної команди. Мені відомо, що ти одна з Луганської області. Чи важко було адаптуватися до нового колективу?

- Колектив прийняв мене дуже тепло. Я прийшла вперше – мені сподобалось, я їм також сподобалась. Я походила місяць на тренування, і мені запропонували дозаявитись у Чемпіонат Києва. Дівчата допомагають, кажуть, що «якщо потрібна якась допомога -  звертайся». Ніхто не ділить, що я з Луганська, а хтось з Києва. Всі дуже тепло спілкуємось. Всі рівні між собою, і кожен доводить на ігровому полі, що він чогось вартий як гравець. Особливо вдячна менеджеру команди Таїсії Артюшенко, яка допомагала з оформленням документів. Завдяки їй я оформила закордонний паспорт, отримала візу у Польщу. Вона більше мене хвилювалась, щоб я поїхала на турнір. Дуже допомагає, завдяки їй ми також їдемо в Одесу на збори. Такі збори проводяться перед турніром, який відбудеться у жовтні. Минулого року команда зайняла перше місце.

- Які маєш подальші перспективи розвитку з командою в Києві?

- Ми плануємо з осені провести Міжнародний турнір.  Будемо вирішувати, чи заявимось до Першої ліги. Якщо ні, то наша ціль, як мінімум, зайняти перше місце у Чемпіонаті Києва.

- Чи могла б ти розповісти про те, з якими труднощами тобі довелось зіткнутися при переїзді?

- Було важко у тому сенсі, що багато людей думає, що їх зустрінуть з розкритими обіймами, але такого не буває. Починати завжди важко. Було б бажання – знайдеться рішення. Найголовніше – це робота,  житло можна знайти. У побутовому плані були труднощі. Ложки, тарілки – це дрібниці, нажити можна. Було важко, що не знаєш, де знаходиться лікарня, ЖЕК, УПСЗН, щоб стати на облік. У банку не приймають без довідки ВПО. Спочатку непросто, але потім заводиш знайомих або ділишся з колегами. Виникли труднощі, коли у мене померла мати. Потрібно було отримати допомогу на поховання, недооформлену пенсію. Але я знала, куди телефонувати: є Урядова гаряча лінія, Гаряча лінія Пенсійного фонду. Бюрократію можна подолати.  

- Наскільки я знаю, ти сама консультуєш внутрішніх переселенців з різних питань. Розкажи про свою діяльність у ГО «Донбас SOS».

- Я знала, що є така гаряча лінія «Донбас SOS», але не зверталась туди спочатку. У Луганську я теж була волонтером. Була донором дитячої обласної лікарні, волонтером групи допомоги бездомним тваринам. Оскільки в Києві у мене є час, незважаючи на роботу та спорт, я зрозуміла, що хочу допомагати людям і заповнила анкету волонтера. Я і своїм знайомим з Луганська допомагала інформацією. Деякі з них залякані і не знають, що робити, куди звертатись, хоча у Києві всі дуже привітні.

- Як людина, якій вдається протистояти зневірі за будь-яких життєвих обставин, поділись, будь ласка, кількома порадами.

- Варто вірити у себе, у свої сили, незважаючи не те, що відбувається навкруги. Мій девіз – те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Поки людина жива, є безліч варіантів, коли варто боротися. Навіть якщо йде війна, найголовніше залишатися людиною. Якщо є можливість, навпаки допоможи іншим. У мене зараз все більш менш гаразд, тому я намагаюсь допомогти групі допомоги бездомним тваринам, проконсультувати земляків. І не слід боятись просити про допомогу. Потрібно допомагати людям і вони допоможуть тобі.