Автори соціального фотопроекту «Помешанные» редактор арт-журналу TheNorDar, fashion-ілюстратор Ліліт Саркісян та фотограф і журналіст Кріс Кулаковська викликали резонансний інтерес в українському інтернет-середовищі, публікуючи серію портретів людей із багатонаціональним корінням. Популярність проекту «Помешанные» відображає жваву зацікавленість українців і готовність брати участь в арт-проектах, спільно документувати власні історії через розповіді про сімейне коріння, життєві виклики, зв'язок пам'яті та творчості. Учасниками проекту «Помешанные» стали люди із різноманітними професіями та світоглядами. Серед них є й українська співачка Джамала – муза проекту. ГУРТу вдалося поспілкуватися із авторкою проекту Кріс Кулаковською на тему соціальних фотопроектів в Україні.

- Кріс, що змінилося у вашому житті, відколи ви почали фотографувати цих людей?

- По-перше, я пішла з колишньої роботи. Раніше працювала у сфері реклами, SMM. Згодом почала займатися цим проектом, оскільки захоплювалася фотографією уже декілька років. Ліліт – головний редактор арт-журналу TheNorDar і мій друг. Я запропонувала їй попрацювати над спільним фотопроектом. От, власне, змінила сферу діяльності, познайомилася із надзвичайно крутими творчими людьми. І разом із тим зрозуміла, наскільки важливо знати історію своєї сім'ї і цікавитися нею вчасно. Своїм проектом ми хочемо сказати, що Україна – толерантна країна. В «Помешанных» ми закликаємо до того, аби люди цінували своє коріння.

- Кому ви адресуєте цей соціальний фотопроект?

- Людям думаючим, допитливим, тим, кому близька наша тема. Цей проект присвячений людям, які дорожать своїм корінням, родиною, традиціями. Ми адресуємо його читачам TheNorDar і всім українцям!

- Скільки часу ви проводите зі своїм героєм?

- Я проводжу з героєм близько години. Все починається з інтерв'ю: знайомлюся з учасником проекту, ми спілкуємося, я намагаюся зробити все, аби людина почала мені довіряти. Після бесіди проходить зйомка. Іноді вмикаю музику. Коли роблю портрети, намагаюся щось розповідати, адже часто коли ти замовкаєш, людина починає напружуватися. Після розмови з героєм мені стає зрозуміло, який вираз обличчя і настрій буде доречнішим у портреті. Багато чого залежить від темпераменту героя. Якщо під час інтерв'ю він жартував, то природніше буде, якщо й портрет буде з усмішкою. А якщо ні, то чому ж я буду змушувати його «хіхікати» в кадрі.

- Яка стилістика фотографій проекту?

- Ми вирішили не прив'язуватися до одягу, кольорів і часу. Мені особливо подобається саме чорно-біла портретна фотографія. Я думаю, що в цьому проекті за допомогою гри контрасту і тіні вдається передати особливості обличчя краще, ніж це зробила б кольорова фотографія. Плюс, мені дуже подобається класична американська фотографія Річарда Аведона та Енні Лейбовіц.

_{Справа – Аннет Амеган, дизайнерка одягу. Зліва – Інна Крячок, мати Аннет. Коріння: українське, російське, французьке і африканське}

- В Україні не так багато некомерційних фотопроектів. Як ви думаєте, що потрібно зробити, аби підштовхнути наших фотографів зайнятися важливими для суспільства темами?

- Нещодавно в матеріалі одного ресурсу була підбірка трьох іміджевих українських проектів «Proud to be Ukrainian». Мова йшла про «Помешанные», «The Ukrainians» і спецпроект музичного ресурсу Comma «How to make it in Ukraine». І всі ці проекти волонтерські,  наш теж. Завдяки подіям минулої зими та тим, які тривають досі, з’являється дедалі більше некомерційних проектів про українців.

Як на мене, соціальні проекти поділяються на два напрями – арт-проекти і документальні. Якщо ми розглянемо жанр документальної фотографії, то в ньому якраз багато українських документалістів реалізовують некомерційні соціальні проекти. Гарним прикладом документального фотопроекту є серія Максима Дондюка про туберкульоз, яку він зробив у лікарнях Донбасу. Автор сфотографував, чим людина живе там, як протікає хвороба і які умови в лікарнях.

- В одному зі своїх інтерв'ю індійський фотограф Пабло Бартоломью сказав, що після роботи у фотоагенстві він «втратив своє око». Від чого, на вашу думку, фотограф може втратити власний почерк?

- Від того, що йому постійно ставлять завдання, нав’язуючи чужий стиль. Змушують робити так, як потрібно редакції або клієнту, а не так, як бачить фотограф. Це дуже хитка тема. Важливо, якщо ти працюєш на когось або якщо ти часто приймаєш комерційні замовлення, не «прогинатися». Наприклад, Сергій Сараханов, творчістю якого я захоплююся і творчість якого грає важливу роль у моїй фотографічній історії, фотографує тих людей, які йому подобаються. До нього можна звернутися і замовити зйомку. Але не факт, що він погодиться. Він повинен познайомитися з вами. Ваша діяльність має йому сподобатися. Тож Сергій Сараханов навряд втратить власний стиль і бачення. Або купують твій почерк, і ти будеш відстоювати його, або купують тебе як інструмент.

- Творчість яких українських street-фотографів вам особисто імпонує?

- Я знайома з Михайлом Палінчаком. У Kiev Art College він читав лекцію про street-фотографію. А серед документалістів мені подобається Анна Войтенко. Вона знімає цікаві роботи. Той же Максим Дондюк. Якщо ви не бачили, то я раджу вам подивитися серію його робіт про туберкульоз. Якщо йдеться не про українських, то Уїльям Кляйн і Елліот Ервіт.

- У вас є настільні книги для того, щоб розуміти фотографію?

- Настільних книг немає. Ще не знайшла своєї. Я в пошуках. Взагалі більше люблю живе спілкування, і за цей рік я познайомилася з великою кількістю фотографів. Я як та «причепа» – ходила і ставила багато запитань.

- Чи маєте ви власний фотопроект, який десь визріває на периферії свідомості, але вам чогось не вистачає, щоб його втілити?

- Мені дуже подобається Бенуа Пайє. У нього є проект під назвою «Незнайомці». Він фотографує людей, які трапляються йому в різних містах та країнах. Мені імпонує його стиль і концепція. Я уже спробувала реалізувати схожу ідею, коли мандрувала Будапештом минулого літа. Зробила портрети «Незнайомці в Будапешті». Це моя маленька особиста серія. Я б хотіла щось схоже реалізувати в Києві. Мені просто подобається момент знайомства, коли ти маєш 5-10 хвилин для того, аби людина довірилася тобі і подивилася в об'єктив.

- А чи цікаво вам фотографувати людей, які не знають про те, що їх фотографують?

- Ви маєте на увазі бути спостерігачем? Так, цікаво, але якщо проаналізувати мою творчість, то можна зробити висновок, що мені більше подобається взаємодія із моделлю. Ще в нашій країні не всім подобається фотографуватися, і якщо ти навіть спіймаєш когось в кадр, то може виникнути негатив: «Чому ти, мовляв, фотографуєш мене, я ж не дозволяв!». А після знайомства з людьми такого не станеться. У мене був досвід зйомки гостей Гогольфесту. На фестивалі була, звісно, своя аудиторія, більш творча і відкрита до спілкування, тож майже ніхто не відмовлявся. На вулиці я ще не практикувала таку зйомку.

- Ви розповіли про свою подорож і про досвід фотографа там. А проект «Помешанные» подорожуватиме кудись закордон, аби його побачила не тільки українська аудиторія?

- Так, ми зараз відповідально готуємося до виставки в Києві. Будемо анонсувати, коли точно все узгодимо. Можу сказати, що це приблизно кінець квітня. Потрібно хоча б завершити на цьому етапі. Тому що це буде перша виставка і для мене, і для TheNorDar. У TheNorDar були свої презентації, але виставок ще не було. Потім за результатами цієї виставки вирішуватимемо. Якщо будуть пропозиції щодо допомоги в організації виставки за межами України, звісно, чому б і ні. Ми поки не думали про це. Для нас це величезна робота. Масштабна робота, яка стане цікавим досвідом для всіх.

Аудіо-версію інтерв'ю слухайте на ГУРТрадіо.

Спілкувалася Леся Дяк