Європейська Асоціація з Прав Інвалідів – це громадська організація, основною сферою діяльності якої є всебічне сприяння у поліпшенні становища людей із інвалідністю в Україні, підвищення ролі та соціального статусу цих людей в суспільстві, захист їхніх прав, свобод і законних інтересів відповідно до Конвенції ООН «Про права інвалідів». Але останні дев’ять місяців активістам організації доводиться більше займатися волонтерською роботою, аніж громадською: допомогою в евакуації населення із зони АТО, розселенням людей, забезпеченням гуманітарної допомоги. ГУРТ поспілкувався з одним із засновників Європейської Асоціації з Прав Інвалідів Олегом Дрюмою.

- Пане Олеже, розкажіть докладніше, чим займається ваша асоціація.

- Займаємося моніторингом, розглядом законодавчих документів, стежимо, щоб враховувалися права людей із підвищеними потребами. Але якщо простіше, то зранку встав, забрав людей, відвіз, якщо потрібно – посварився з кимось (сміється, – авт.).

- Скільки років ви вже існуєте і чи вдалося за цей проміжок часу реалізувати проекти, якими ви дійсно пишаєтеся?

- Існуємо ми з 1999 року, але тоді наша організація називалася інакше. Після 2013 року, коли провели ребрединг, стали ГО «Європейська Асоціація з Прав Інвалідів». Але хоча назва і змінилася, напрямок нашої діяльності залишився таким самим.

А з приводу проекту, яким ми пишаємося… Ми створили карту доступності для людей з інвалідністю України, яка є найбільш насиченою, порівнюючи з усіма іншими країнами пострадянського простору. Чим ця карта корисна? Люди з інвалідністю можуть заздалегідь подивитися в інтернеті, чи зможуть вони заїхати в те чи інше місце, перевірити доступність об’єктів, наявність пандусів. Цей сервіс зручний при плануванні подорожей до інших міст, відпочинку. Окрім цього, ми беремо участь у міжнародних конференціях, але це наша робота, тож ми не можемо назвати це великим досягненням.

- Як ви співпрацюєте з іншими подібними громадськими організаціями?

- Якщо з питань внутрішньо переміщених осіб із зони АТО, то звертаються багато організацій, хоча ні з ким у нас постійного партнерського контакту немає: вони працюють в своїх регіонах, а ми у своєму – Одеському.

- Розкажіть, будь ласка, про грант, який ви отримали від Програми розвитку ООН. Як за допомогою цих грошей збираєтеся реалізовувати ваш поточний проект із підтримки внутрішніх переселенців із інвалідністю?

- Грант ми отримали ще у грудні. Він був перерахований скоріше на роботу з цими людьми, аніж на саме переселення. Цей грант ми використали на проведення тренінгів, запрошення психологів та юридичні послуги. Налагодили процес допомоги в переоформленні пенсій, соціальних виплат, а також виплат згідно з 505 постановою Кабінету Міністрів «Про надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України». Також маємо справу з вирішеннями різноманітних проблем, включаючи кредити, заборгованості за комунальні послуги, отримання матеріальної допомоги для реабілітації, відновлення документів та медичних карток. Вже не беремо до уваги те, що нам доводиться витрачати час і гроші на роботу з владою, яка не докладає максимум зусиль у цьому питанні. Але найголовніше – організовуємо людей із інвалідністю, щоб вони почали думати про своє майбутнє. Домівки зруйновані – потрібно починати нове життя. Ці люди і так живуть на державні дотації, вони беззахисні, а отже, зараз ми повинні не просто дати їм їжу, але й організувати їхнє подальше життя.

- Наскільки ми знаємо, ви розміщуєте внутрішньо переміщених осіб в Одеській області. Чому саме там?

Все просто – ми самі з Одеси. З початку АТО ні держава, ні інші відомчі структури не могли забезпечити хоча б якусь допомогу у виїзді людей із зони конфлікту, я вже не кажу про людей із інвалідністю. Ці люди, зокрема перша та друга групи , не можуть самостійно швидко спуститися з поверхів своїх будинків, не можуть самостійно потрапити в бомбосховища, тому часто стають заручниками ситуації. Розуміючи цю проблему і усвідомлюючи, що допомога таким людям ніким не надається, ми взялися за цю роботу і почали допомагати з евакуацією саме цієї категорії наших громадян. Першого разу перевезли 35 чоловік ще в травні минулого року. І майже відразу різноманітні організації інвалідів і навіть обласні адміністрації почали звертатися до нас із проханнями займатися цим і надалі. Так і вийшло. На сьогодні ми перевезли вже близько 2250 чоловік.

- Чи плануєте якісь ще проекти у найближчому майбутньому?

- А як інакше (сміється, – авт.)? Згідно з Європейською конвенцією з прав людини та з приводу тієї ситуації, що зараз склалася, влада зобов'язана максимально надати захист людям із інвалідністю. Перший етап тимчасового проживання в санаторіях позаду і необхідно думати про постійне житло, оскільки більше 500 із 1000 чоловік, що зараз у санаторіях, вже не повернуться додому ні за яких умов (ці дані ми отримали в ході проведення анкетування в межах гранту ПРООН). Наша ідея – це будівництво спеціального містечка, адаптованого для проживання людей із особливими потребами. Таке вже будували у Вірменії, Німеччині… Ось і ми до цього підходимо. Планується інтеграція містечка у вже існуюче – Сергіївка, що біля Одеси. Це екологічно чистий район, невеличке курортне місто. Згідно з розрахунками повинні збудувати десь 50 будиночків за принципами доступності та універсального дизайну.

- Чого, на вашу думку, передусім не вистачає людям із інвалідністю в Україні?

- Не вистачає розуміння у державі. Ми ще живемо в СРСР та за тими ідеалами. Як тільки СРСР розвалилося, дали пенсії – і все. А ось відношення належного так і не з’явилося. Якщо в Європі таких називають «люди з підвищеними потребами», то у нас – «з обмеженими можливостями». Ось і різниця. Вони повинні мати змогу самі жити, ходити до магазину, навчатися, розвиватися. Дати більше грошей – не вихід. В Україні намагаються їх виділити, пожаліти. Є пільги при вступі до університету, але так не повинно бути! Людина й сама може всього досягти. Їй потрібно лише створити умови. Цього у нас поки не розуміють.

- Як гадаєте, який із регіонів України найкраще пристосований для життя людей із інвалідністю?

- Ми не маємо такого регіону. Як не дивно, найдоступнішим до початку АТО був Донецьк: 40% інфраструктури було спеціально пристосовано. Я б іще виділив Вінницю. Одеса сама по собі важкодоступна, але ми маємо 4 пляжі, спеціально пристосованих для того, щоб їх могли відвідати й люди з інвалідністю.

Підготував Денис Красніков