Під час конференції «Майбутнє громадянського суспільства в Україні: пошук шляхів консолідації», яка відбувалася 8-10 грудня в конференц-холі «Ірпінь», ГУРТу вдалося поспілкуватися зі священиком УГКЦ, керівником відділу рекрутингу і студентської кар’єри Українського Католицького Університету Павлом Худом. Отець Павло розповів про ставлення людей до Бога, сучасний образ пастора та особливості майбутніх акцій «Зі Сходу на Захід».

- Наскільки збігається запит громадянського суспільства, який ви почули під час конференції у форматі пошуку майбутнього, з тим, що ви транслюєте як священик і людина, котра працює з молоддю?

- Якщо звернути увагу на ту ж пасторську працю, часто результату неможливо досягти у зв’язку із розпорошенням сил. З пасторальної точки зору виною тому є гріх, через який люди не готові спільно досягати мети. З точки зору громадськості також існують певні поділи. Тож спільним знаменником між почутим тут і моєю повсякденною діяльністю є те, що кращого результату можна досягти тільки тоді, коли зусилля об’єднані, завдання перерозподілені, а той, хто в чомусь компетентніший, працює над своїм напрямком і ділиться знаннями з іншими.

- Враховуючи складну ситуацію в Україні, чи почали люди більше вірити та звертатися до Бога? Що вони зараз шукають у бесіді з пастором?

- Прагнення бути ближчим до Бога є типовим для будь-яких кризових періодів. У народі говорять: як тривога, то до Бога. Більшим викликом однак є те, що буде по цій тривозі. Бо коли люди в небезпеці, для них природно об’єднуватися. Але коли небезпека минає, люди починають ділитися. В сьогоднішній ситуації більше всього шукають відповідей на запитання «чому?», «за що?», «що робити?» і «як?». Небезпека цієї ситуації – думати, що «я не можу зробити багато, тому має прийти хтось інший і зробити замість мене». Правильним же підходом буде, попри загрозу, докладати зусиль зі свого боку, адже, окрім нас самих, ніхто не вирішить наших проблем.

- Отче, підкажіть, як пережити жахіття війни, не поселивши в своїй душі ненависть і злість.

- Без різниці, чи є війна чи немає, коли ми підходимо до аналізу певного явища, зазвичай починаємо саме з негативного. Я не про те, що варто ідеалізувати ситуацію, навіть коли корабель тоне, але краще бути конструктивним і позитивним в ідеях та пропозиціях, навіть якщо ситуація довкола є кепською. За аналогією можна говорити про євангелівський човен, який тоне, і Христоса, котрий говорить: «Не бійтеся, діти!». Йдеться не про те, що треба сидіти й чекати, бо Христос нас врятує. Однак, попри різні тривоги, є частина завдань, які ми маємо виконувати. В нашій ситуації краще думати над тим, що гарного і позитивного я можу зробити, хоча в країні йде війна та вмирають люди. Треба налаштовуватися на добре, не тому що хтось має рожеві окуляри, а тому, що «добре» має бути кінцевим результатом наших звершень.

- Священнослужителі нині виходять за межі класичного образу. Як гадаєте, це допомагає налагодити зв’язки з паствою?

- Думаю, що, незалежно від свого зовнішнього вигляду, священик має нести насамперед Бога, який пропонує людині комплексні рішення. Для цього недостатньо бути модним, «крутим», з цікавим «прикидом» або, навпаки, носити традиційне вбрання. За всім має стояти Бог! Ми не продаємо себе, не поширюємо своєї «просунутості», ми комунікуємо Бога. Якщо цей досвід Бога є в серці священика, без різниці, у що він вдягнений.

- Як би визначили зараз місію церкви в Україні?

- Вона була, є і, думаю, буде однаковою з  точки зору основних речей, які має комунікувати: Бог любить людину; Бог її створив не для того, щоб вона мучилася, а для того, щоб вона ставала кращою. Однак із плином часу будуть змінюватися способи, як цього досягати, бо є різні політичні, соціальні, економічні умови. Тому основним завданням завжди буде – Бог є любов, він створив світ, а нам треба його розвивати, робити класним і крутим (посміхається, – авт.).

- Ви багаторазово організовували акцію «Зі Сходу на Захід». Чи помітили нові тенденції в ставленні до Львова?

- Усі вони приїжджають, зачаровані Львовом. Звичайно класно, що вони захоплюються, але це тільки частина роботи. Значно важливіше те, що відбувається потім, після їхнього повернення додому. Це з одного боку. З іншого – катастрофічно не вистачає гнучких тарифів на проїзд і сполучення між різними містами України. Якби були такі опції, мобільність населення зросла б. Коли люди між собою спілкуються, подорожують, бачать світ, зникає й образ бандерівця, який сидить із танком у стодолі, або образ східняка, котрий весь час думає про Росію. Україні не вистачає подорожей! Якщо люди всередині країни закриті, мимоволі народжуються стереотипи. Тому вважаю, що акція не має завершитися подорожжю до Львова, питтям кави чи візитом на Личаківське кладовище або Високий Замок. Люди мусять повернутися до своїх міст і подумати, як ця поїздка має поміняти їхній будинок, територію навколо нього, стосунки з іншими людьми.

- Яку родзинку готуєте для тих, хто в подальшому їхатиме зі Сходу на Захід?

- Плануємо знайомити наших гостей із соціальними підприємствами Львова. У листопаді, коли до нас  приїжджали гості з Донецька і Миколаєва, ми робили двохгодинні тренінгові зустрічі такого типу. За дві години складно щось вивчити, але можна зрозуміти основні принципи. Ми хочемо показати успішний соціальний бізнес, завдяки якому можна заробляти.