Як привітати бійців із Новим роком, чому військовим допомагають все менше та як цьому зарадити, яких звичок набувають люди, що волонтерують в зоні АТО, як ставляться бійці до оголошеного перемир’я – про це та інше читайте в інтерв’ю з директором Міжнародного благодійного фонду «Волошка» Віталієм Тіліженком.

- Віталію, розкажіть про свою першу поїздку в зону АТО. Що вас найбільше вразило?

- Перша поїздка була до селища Піски, що в Донецькій області. Вражень дуже багато. Найбільше вражають люди та стосунки між ними. Все починається з вітань: бійці вітаються один із одним, поплескуючи по плечу, часто звертаються один до одного «друг» або «брат»: друг Тихон, друг Сергій. Причому видно, що це не просто слова, а справжнє братство. Коли потрапляєш в це середовище, бачиш цих людей, бажання допомагати їм зростає.

Люди там чуйно сприймають те, що відбувається. Їм потрібен зв'язок із суспільством, із рідними. Це видно, наприклад, з дитячих малюнків, які висять там практично скрізь – на стінах, на деревах, в бліндажах. Це зв'язок між ними і батьківщиною.

Дуже тепло ставляться до тварин, часто про них розповідають. Раз декілька людей із штурмової групи вирішили повернутися і забрати кицьку, яка залишилася в одному з будинків. Повернулися, забрали, привезли на базу і потім ще думали, що з нею робити – віддати комусь додому чи нехай поки що поживе тут. І майже на кожному блок-пості, кожній вогневій позиції є якась тваринка – собачка або кіт. Навряд чи ці самі люди у мирний час ставилися до тварин так само. Скоріше, це вплив війни на людей.

- Чому ви вирішили займатися допомогою бійцям на постійній основі?

- Взагалі люди приходять в цю сферу з різних причин. Я розпочав займатися цим, тому що мої знайомі опинилися в АТО. Спершу я допомагав одному, потім іншому. Згодом виявилося, що аби надати якісну допомогу, потрібно залучати й організовувати інших людей. І, оскільки здібності до цього в мене є, вийшло так, що я створив благодійний фонд. Разом ми можемо допомагати більше, якісніше, ніж поодинці.

- Чим, власне, допомагаєте?

- Ми здійснюємо поїздки в зону АТО на мікроавтобусі. В середньому, їздимо раз на два тижні. Кожна поїздка має певну мету. Взимку такою метою декілька разів були теплі речі. Загалом це мало такий вигляд: зібравши допомогу на 100 бійців, решту мікроавтобусу, оскільки ганяти напівпустий автомобіль невигідно, ми довантажуємо, наприклад, харчами.

Метою двох наших наступних поїздок буде Новий рік. Ми збирали подарунки для бійців по офісах. Їхні працівники формували подарункові посилки і гарно їх упаковували. Хочемо, щоб у бійців було відчуття, що їх підтримують і про них турбуються. І, оскільки подарунки не заповнять весь мікроавтобус, решту простору довантажимо ще чимось.

- Як можна привітати бійців із зимовими святами?

- Хлопці розуміють, яка важка ситуація в країні, і нічого супердорогого не просять. Для подарунку можна використати прості речі, які часто не потрібно купувати, бо вони вже є вдома: ліхтарики, ножі, багатофункціональні інструменти (наприклад, викрутки), газові пальники та інші туристичні речі.

Крім того, непоганим подарунком стануть фільми, записані на флешку. Оскільки бойові дії ідуть не постійно, часом бійці можуть подивитися фільми на планшеті, який є в когось із них.

Можна взяти коробку, схожу на коробку з-під взуття, покласти туди подарунок, довантажити її солодощами, вітамінками, покласти листівку, перев’язати стрічкою – ось вітальна посилка й готова. У листівці можна вказати номер телефону та ім’я – бійцю також приємно часом подзвонити людині і подякувати за подарунок.

- Які потреби у наших військових зараз в пріоритеті?

- Ситуація на фронті неоднорідна. Все залежить від того, де знаходяться бійці. Загалом, чим ближче вони до зони бойових дій, чим частіше відбуваються сутички, тим краще забезпечення. Чим далі бійці від цієї зони, тим менше до них уваги.

У тих, хто знаходиться в Донецькому аеропорту, є все. Я спілкувався з одним із військових звідти, він каже: « У мене шість комплектів форми». І показує ці шість комплектів. Ще й волонтери дзвонять кожні півгодини, запитуючи, що ще потрібно. Словом, якщо ти – герой Донецького аеропорту, можеш замовляти ноутбуки, мобільні телефони – привезуть. Якщо ж ти десь в Херсоні, Миколаєві чи Маріуполі, то там, можливо, нема і банки згущеного молока. Бажано дізнаватися наперед, що саме потрібно. Хоча є й речі, які необхідні всім, наприклад, зимова форма і берці.

Крім того, важливо розуміти, що є армія, а є добровольчі формування. В армії є свої поставки, регулярні чи ні, але вони є. Добровольчі ж формування зазвичай нічого від держави не отримують. В основному, люди на фронті скромні та щедрі. Якщо волонтери привозять ті речі, які вже є, ці речі передають іншим або обмінюють на необхідніші.

Крім того, відбувається певна еволюція: три місяці тому приїжджаєш – взагалі нічого нема; два місяці тому – є певна база;  зрештою, досягаємо певного початкового рівня, і треба переходити до дорожчих, якісніших речей. Просто шкарпетки є – давайте термошкарпетки. Просто кофти є – давайте флісові кофти. Просто форма є – давайте зимову форму. Тобто йде процес покращення, що, з одного боку, приємно, а з іншого –дорожче.

- Що можете розказати про «перемир’я»? Як реагують на нього наші бійці?

- Основні реакції дві: або сміх, або роздратування. Залежить від настрою й характеру бійця. Якщо це оптимістична людина з почуттям гумору, вона просто посміюється з «перемир’я», коли йдуть обстріли й літають снаряди. Якщо настрій поганий, «перемир’я» називають обманом. В цілому, звикають до всього, в тому числі до «перемир’я», тому реакція більш-менш стримана.

- Чому, на вашу думку, суттєво знизилася кількість волонтерів та звичайного населення, яке допомагає армії? Як цьому можна зарадити?

- По-перше, після оголошення перемир’я почали думати, що, оскільки нічого не відбувається, то й допомагати можна менше. По-друге, люди звикають до всього. Чим гірша ситуація на фронті, чим більше загиблих за день і більше уваги приділяють цьому ЗМІ, тим більша допомога. Коли почали говорити про Донецький аеропорт, туди поїхали вантажівки з допомогою. А останнім часом інформації про нього мало – і допомоги в десять разів менше. Люди звикають, і просто один загиблий їх вже не вражає. Грубо кажучи, чим більше крові, тим більше допомоги.

По-третє, дуже багато шахрайств. Відрізнити обманщиків від тих, хто дійсно допомагає, дуже важко. Якщо волонтер відомий, швидше за все, там все в порядку. Якщо ж це купа малознаних організацій, то зрозуміти, що там і до чого, дуже складно. Зрештою, люди просто бояться допомагати, адже ніхто не хоче бути обманутим. Втім, дехто просто шукає привід, щоб відмежуватися від проблеми: мовляв, мені робити внесок не треба, бо все рівно розкрадуть.

По-четверте, народ біднішає. Це помітно з розміру сум, які нам перераховують. Допомога потрібна різним верствам населення: не тільки військовим, а й переселенцям, безробітним тощо. Я декілька разів бачив у Києві мобільні точки, які просто годують людей. Словом, чим більше людей, що потребують допомоги, тим менше її доходить до фронту.

- Які звички або інстинкти виробляються під час волонтерування на фронті?

- Одна із звичок, яка з’являється, коли знаходишся в зоні АТО – роздивлятися навкруги, шукати місце – ямки, траншеї, – куди будеш падати у випадку мінометного обстрілу. В залежності від того, де ти знаходишся, звикаєш дивитися на інших військових, щоб зрозуміти, наскільки інтенсивні обстріли та що взагалі відбувається. Копіюєш поведінку інших; аж до того, що коли хтось пригинається, пригинаєшся також; думаєш, що, певно, так треба. А зрештою виявляється, що людина нахилялася, щоб щось підняти.

Ще одна звичка – бути уважнішим до деталей, як до подій, так і до людей, що тебе оточують. Стаєш чуйним до близьких. Сьогодні людина про щось тебе просить, і це прохання здається тобі дурницею. А завтра ця людина гине, і ти думаєш, що, певно, то була не дурниця. Якби ми жили в мирний час, то, мабуть, по-іншому дивилися б на ці моменти.

- Що ви відчуваєте, коли повертаєтеся з війни в Київ?

- Коли повертаєшся до Києва уперше, вдруге чи втретє, треба певний час, щоб звикнути до різниці у стосунках між людьми. Там вирішують побутові питання, там гинуть люди. А тут думають про новий автомобіль та новорічний відпочинок. У соцмережах чимало знайомих обирають новорічні подорожі закордон. Там війна, а тут нічого про війну не знають. Деякі будують навколо себе стіну, спеціально вигадують якісь механізми захисту своєї душі від війни, щоб нічого про це не знати, не чути й не думати.

Контраст дуже великий. Але потім звикаєш. Втім, мене досі дратують надмірні, необґрунтовані витрати, хоч, звісно, певні покупки робити необхідно. Але якщо хтось купує лендровер і при цьому не віддав на допомогу державі ні копійчини – це одне. Якщо ж хтось купує собі, наприклад, холодильник – ну, певно, так треба; життя триває.

- Уряд говорить про чергову хвилю мобілізації. Що ви з цього приводу думаєте?

- Коли оголосили першу хвилю мобілізації, я пішов до Дніпровського воєнкомату в Києві й записався добровольцем. Я звернув увагу, що в журналі я був десь під номером 3000. До воєнкоматів тоді стояли черги, повідомляли, що за три дні записалося близько 40 тисяч добровольців. Але після того до воєнкомату мене ніхто не викликав, хоч я й ходив іще декілька разів. Причини для відмов озвучують різні; в тому числі, в моєму випадку, те, що я не служив в армії.

В цілому ж, інформація про те, що тих, хто хочуть служити, не беруть, а призивають тих, хто служити не хоче, частково підтверджується. Тому всі попередні хвилі мобілізації були не настільки якісними, як хотілося б.

Я вважаю, що мобілізація потрібна, адже необхідно міняти тих, хто служить півроку й більше. Але добре було б змінити схему роботи воєнкоматів. Якби призивали вмотивованих людей, вони краще б навчалися і сама система працювала б ефективніше.

- Що ще ви хотіли б сказати нашим читачам?

Я вважаю, кожен громадянин України має знайти спосіб, в який він може зараз допомогти країні. Якщо кожен зробить принаймні щось, ми точно переможемо.

На сьогодні допомагають всього 10-15 відсотків українців. Всі інші не роблять взагалі нічого; з різних причин. Дехто переконаний, що це занадто дорого і складно. Однак допомогти можна або грошима, або своїм часом, або своїми вміннями, що, зрештою, теж означає витратити свій час. Робота знайдеться для кожного. Хтось виготовляє сувеніри, ми їх продаємо і на ці гроші купуємо необхідне. Хтось розуміється на сайтах і допомагає нам у цій сфері.

Працює принцип «приведи знайомого». Волонтери, які бачать результат від своїх дій, розповідають друзям, і до нас долучається хтось ще, а отже, обсяг роботи, який ми можемо виконати, зростає. Я бажаю кожному знайти ту форму допомоги, яка для нього прийнятна, і вірю,що кожен може це зробити.

Аудіо-версію інтерв'ю слухайте на ГУРтрадіо.