Провідний український фахівець із питань сім’ї та сімейних стосунків, доктор філософських наук, співавтор законопроектів у галузі державної сімейної політики, засновник фонду «Сім’я», автор і організатор курсу підготовки до подружнього життя Адріан Буковинський розповів ГУРТу про своє бачення західних трендів щодо створення родини, фіаско українських сімей та шлях роботи над собою для тих, хто бажає створити міцну родину.

- Пане Адріане, чому для вас важливо вирішувати проблеми всього суспільства?

- Кожен очевидно має громадянську позицію, і я її маю. Це моє покликання – служіння сім’ї, молоді. Це моя життєва дорога.

- Чому ви вибрали сім’ю як вектор професійної діяльності?

- Це не вибір, це покликання, виконання тієї місії, для якої людина взагалі народилася. Моя перша освіта – політехнічна. Попрацювавши в бізнесі, зрозумів, що це не моє.  Сімнадцять років тому я приєднався до громадського сектору. Спочатку ми займалися лікуванням залежних від алкоголю та наркотиків людей. Проте я завжди цікавився стосунками, сім’єю, тому й присвятив свою діяльність саме цій сфері. Ось уже більше 15 років іду цією дорогою. Захистив дисертацію за темою «Сім’я як соціокультурний феномен в Україні».

- Яка аудиторія слухачів ваших курсів підготовки до подружнього життя?

- Дуже широка. Починаючи від людей залежних, бездомних, закінчуючи міністрами, депутатами Верховної Ради, вищим офіцерським складом Чорноморського флоту.  Були студенти, молодь. Усі люди, яких цікавлять питання стосунків, – моя аудиторія. За ці роки в мене було близько 40 тисяч слухачів і більше шести тисяч підготовлених пар.

- Чи є спеціальні програми для людей, що відчувають труднощі в пошуку другої половини?

- Ми маємо багато різноманітних програм. Науково довели, що основна проблема пересічного українця полягає у фіаско стосовно своєї власної сім’ї, тобто в неготовності до життя в подружжі, нерозумінні сутності родини.  Нам важливо показати, яким має бути уявлення про сім’ю. Ваші відчуття відрізняються, коли ви бачите перед собою копію і оригінал картини? Українське суспільство показує як раз копію розуміння того, якою має бути сім’я. Буває, що люди розлучаються після курсу підготовки до подружнього життя, але це ж добре. Вони розуміють, що недостатньо відповідальні для цього. Це вже серйозна робота.

Тому на курсах можна відшліфувати всі етапи – вищої, подальшої і безпосередньої підготовки. Формат безпосередньої підготовки для наречених передбачає відповідну кількість тематичних зустрічей – від 14 до 20.

- Як ви думаєте, в Україні економічні причини впливають на те, що люди не поспішають одружуватися і вибирають громадянські шлюби?

- Наші дідусі і бабусі не мали нічого, але в них відсоток розлучень був набагато нижчим. Взяти, наприклад, Київ – місто можливостей, де люди мають більше шансів знайти роботу, яка приноситиме гідний дохід. Але водночас спостерігається такий парадокс, що в Києві найбільше розлучень.

- Можливо, люди не бояться розлучатися і залишатися одинокими, бо в них більше можливостей для вибору у великих містах?

- Я вважаю, що це доволі суха фраза. Адже люди не одружуються для того, аби розійтися. Бути покинутим – серйозне випробування, травматичний досвід.  Коли люди розлучаються,  їм складніше реалізувати свою внутрішню потребу до міцних відносин. 

- Українці одружуються переважно рано, до 30 років, порівняно із середнім віком вступу до шлюбу у західноєвропейських країнах, Канаді, США, де люди спочатку намагаються реалізувати себе професійно, а тоді вже створюють сім’ю. Що ви думаєте про шлюб після 30-ти?

- Західний тренд до інтелектуальних здобутків спочатку, а тоді вже створення сім’ї має такий ефект, що люди користуються один одним, зустрічаються, задовольняючи свої сексуальні потреби, а потім покидають. Я не думаю, що бути покинутим двадцять разів – це хороший досвід. Вважаю, що природне середовище існування людини – це сім’я.

- Що гарантує міцність сім’ї, на вашу думку?

- Лев Толстой сказав: усі щасливі сім’ї  щасливі однаково, а нещасливі – нещасливі по-різному. Запорукою міцної сім’ї є чотири речі – любов, вірність, чесність, довіра. І все це має бути наповненим вірою в Бога, тому що досягнути цих речей, покладаючись на власний розум, людина не може. Так само, як не може розраховувати лише на свій інтелект у прийнятті рішень. Стіни будинку подружжя, збудовані з Божою поміччю, встоять. Решта стін почнуть валитися  від перших випробувань.

Любов – це готовність і бажання жити все життя заради щастя однієї людини. Більшість українців чують про це вперше. Один чоловік, якого я особисто знав, проживши дванадцять років в подружжі, на тринадцятий зрозумів, що він не живе заради дружини. «Але я спробую», – сказав він собі. На наступний день вони поїхали на відпочинок. «Ходімо до набережної», – просила його дружина. Йому не хотілося йти, але він пішов. «За 50 кілометрів звідси є цікавий музей», – його дружина натякала, що хоче його побачити. Йому не хотілося їхати в музей, але він поїхав. І після двох тижнів життя з прийнятим рішенням із ним трапилося наступне. В кінці дня, коли вони були наодинці, дружина сказала: «Пам’ятаєш, любий, ми ходили в лікарню і проходили діагностику. Скажи мені тепер, ти дізнався про результати? Я скоро помру?».

Люди, які створюють сім’ї, йдуть на це не заради комфорту. Люди, котрі одружуються, повинні прийняти рішення й виконувати його. А виконання прийнятого рішення – то відповідальність на все життя. Також між людьми, які вступають до шлюбу, повинна бути повна довіра. Коли я ставлю нареченим запитання: «Яка між вами довіра?», вони відповідають: «Повна». Тоді я запитую: «Хто із вас ревнує один одного?». І половина піднімають руки. Для того, щоб довіра була повною, потрібно впевнитися у передбачуваності людини. Чи можна свою непередбачувану поведінку змінити на передбачувану? Якщо ви любите, ви будете змінюватися. Надійність – складова довіри. Ви повинні впевнитися, що людина, з якою ви одружуєтеся, є вашим найкращим другом. Перестаньте шукати людину, яка підходить, станьте такою людиною.

- Ви співпрацюєте із закордонними проектами на аналогічну тему?

- Так, ми співпрацюємо з Польщею. Але всі закордонні впливи, увесь лібералізм повинні фільтруватися. Здобутки українських науковців, які працювали над проблематикою  сім’ї, можна вважати достойними, й ми прагнемо знайти їм практичне застосування.

Шкода, що в університетах, наприклад, немає спеціальних дисциплін на тему сім’ї. Навряд випускник спеціальності «Журналістика» може взагалі написати змістовну статтю на тему стосунків та сім’ї без ширших знань у цій сфері.

- Особисто мені складно сприймати телесюжети про сім’ї, в яких батько загинули на війні на Донбасі. Коли режисери працюють над художнім фільмом, вони ретельно вивчають матеріал місяцями, роками. Як Ви думаєте, як тележурналісти повинні готувати сюжети про осиротілі родини?

- Звісно, телесюжети потрібні, але вони мусять бути комплексними і глибинними. Ми повинні показати вдовам, що вони комусь потрібні, бо втрата – найтяжча річ. Коли жінка втрачає чоловіка – людину, на яку покладалася, – вона починає відчувати себе непотрібною. Ми, до речі, започатковуємо програму по роботі з вдовами загиблих під час військових операцій.

Спілкувалася Леся Дяк