Член координаційної ради Федерації українців Вірменії «Україна» Юрій Мінасян хоч і народився поза межами Батьківщини, робить все можливе, аби його співвітчизники за кордоном зберігали свою культурну ідентичність та традиції. Юрій завітав до Києва у зв’язку із завершенням трирічного проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство через різноманіття», який впроваджував Ресурсний центр ГУРТ за фінансової підтримки Європейського Союзу в рамках Програми Східного Партнерства «Культура» у сільських громадах Вірменії та України. Ми поспілкувалися з Юрієм про життя української діаспори та діяльність Федерації.

- Юрію, як давно ви живете у Вірменії?

- Я народився у Вірменії в змішаній родині. Тато – вірменин, мама – українка (родом зі Львівщини, – авт.). Вона переїхала відразу після навчання. З татом познайомилися ще в інституті, закохалися, й він привіз маму до себе додому.

- Мама розповідала вам про українські традиції?

- Так, але це було якось ненав’язливо. В усьому відчувався український дух. Оскільки мій батько помер, коли мені було всього-на-всього 2,5 роки, на мамині плечі лягло складне завдання: з одного боку, виховати сина-громадянина Вірменії, а з іншого – зробити так, щоб українська складова в мені також була. На мою думку, їй це вдалося. Так, на першому місці стояла Вірменія – вірменська мова, історія, культура, – але українські книги, рушники завжди були в нашому домі. Й уже в дорослішому віці я захопився творчістю «Океану Ельзи». Мама, хоч і не любила рок-музику, була дуже щаслива (посміхається, – авт.).

- Розкажіть, чому українці, в основному, потрапляють до Вірменії.

- Причин багато. За радянських часів це було розподілення на роботу після навчання. Багато жінок-українок виходило заміж за вірмен. Є й ті, хто переїхали нещодавно, наприклад, отримавши пропозицію з працевлаштування.

- За вашої ініціативи в Єревані вдалося встановити пам’ятник Тарасові Шевченку. Як це відбулося й хто допоміг фінансово?

- У 1995 році, коли мама тільки створювала українську общину, ідея пам’ятника Тарасу Григоровичу вже була. Спочатку уряд Вірменії і мерія визначили місце. Потім були спроби знайти фінансування. Але завдяки старанням і допомозі посольства України у Вірменії ми знайшли мецената, який нам допоміг.

- Чула, що українська діаспора у Вірменії планує побудувати ще й українську церкву. Який стан цього проекту зараз?

- Благословення і дозвіл від Філарета в нас уже є. Але залишилося багато технічно-адміністративних нюансів. Як мінімум, кількість адептів мусить бути відповідною, потім треба зареєструвати це як релігійну громаду, і тільки згодом шукати фінансування на будівництво самої церкви. Але маю визнати, вірменська церква до нас дуже толерантна – будь-які українські релігійні свята ми проводимо у вірменських церквах, а вірменські священики підтримують нас, проводять літургії і святкові служби.

- Що ще робить українська діаспора для підтримання своїх традицій?

- У зв’язку з недостатнім фінансуванням, на жаль, робимо не все те, що хотілося б. Але зараз видаємо двомовну газету українською та вірменською «Дніпро-Славутич». Ми відзначаємо разом всі великі свята, як-от День Незалежності та День пам’яті Тараса Шевченка. Також є хор, частково самодіяльний, частково професійний. У нас є дитячий ансамбль. Проводимо зібрання, читаємо вірші, обмінюємося новинами. Завдяки підтримці знову ж таки посольства в Єревані працює школа №42, яка носить ім’я Тараса Шевченка. До речі, цього року там відкрився куточок, присвячений Кобзарю. В офісі федерації є своя бібліотека, де зібрані українські книги, і будь-хто з громади може прийти туди й взяти те видання, яке його цікавить. Раніше, правда, було більше можливостей, зокрема, відправляли дітей до літніх таборів, в Артек, наприклад. Громада також допомагає підліткам вступати до українських вишів. Для цього існують як державні програми, так і приватні ініціативи для обдарованих дітей.

- Як українці у Вірменії допомагають Україні зараз?

- Особливо допомогти не вдається у зв’язку з тим, що у Вірменії теж складне соціально-економічне становище. Але ми не обмежуємося винятково моральною чи інформаційною підтримкою. Хоча останнє дуже важливе, тому що дезінформація йде на різних рівнях, часто навіть несвідомо. А завдяки зв’язкам із Батьківщиною ми отримуємо адекватну інформацію і її вже розповсюджуємо серед своїх знайомих, друзів, колег, даючи їм змогу робити об’єктивні висновки щодо того, що відбувається. Окрім цього, наша молодь нещодавно зібрала допомогу для переселенців.

- До речі, як пересічні вірмени ставляться до України?

- Якщо підсумувати однією фразою все, що відчувають вірмени, то вийде наступне: «Таку прекрасну країну намагаються розвалити!». Це думка більшості, всім дуже шкода. Для будь-якого вірменина Україна завжди асоціювалася з чимось теплим, ґречним, добрим, світлим. У всіх є зв’язки з Україною – хтось тут служив, хтось навчався чи познайомився з майбутнім чоловіком/дружиною.

- З якими труднощами та проблемами ви зіштовхувалися під час роботи над проектом «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство через різноманіття»?

- Це, скоріше, не проблема, а завдання. Є певна диференціація між членами української діаспори в містах і віддалених селищах. У містах їм трохи легше. Вони, звісно, беруть участь у житті титульного народу, але при цьому показують свою самобутність. У віддалених же районах українці майже повністю асимільовані. Особливо це стосується другого та третього поколінь, тобто діти та внуки тих, хто переїхав до Вірменії з України. Але всі негативні речі, які зараз відбуваються, мають і свої плюси – ті, в кого є українська кров, відчули себе українцями й проявилися. Нашим завданням було зробити так, щоб, не зважаючи на певну асиміляцію з титульним народом, представники діаспори відчули український дух і колорит. Ця частинка української культури їх збагачує, робить особливими. Це те, чим варто пишатися.