bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

«Фестиваль 86. Післямова»: спроба виходу за межі Зони

На цих вихідних у одному із київських арт-центрів відбулася презентація та показ вибраних фільмів Першого міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86», що проходив у квітні в місті Славутич. Протягом трьох днів в кінотеатрі «Жовтень» відбувались покази інших документальних фільмів з фестивальної програми. 

Журналістці ГУРТа вдалося поспілкуватися з організаторами фестивалю Надією Парфан й Іллею Гладштейном. Розмова йшла про документалістику в Україні, труднощі й ризики в організації кінофестивалів та наскільки справдились очікування від показів у рамках проекту «Післямова. 86».

 
ГУРТ: Як і чому ви ризикнули проводити міжнародний кінофестиваль у 25-ти тисячному Славутичі?

Надія:
Ми з Іллею працювали на різних фестивалях – і спільно, і окремо – і зрозуміли, що деякі речі в Києві просто неможливі. Є такий феномен "economy of scale" – тобто ефект від збільшення масштабу. Тут, у Києві, можна зробити щось або дуже маленьке і маргінальне, або вже щось гігантське. І коли на твою подію приходять тисячі людей, ти не маєш нагоди з ними поспілкуватися.
 
Нам хотілося бути десь посередині: не робити чогось маргінального, нікому не потрібного і не цікавого, але в той же час мати якийсь фідбек, рефлексію, якесь більше заглиблення. Тому, первинною ідеєю було вдале місце для організації такої події і ми відштовхувалися саме від цього, розглядали різні варіанти. А теми Чорнобилю, екології, енергетики – це все, що продиктоване обраним місцем.
 
 
ГУРТ: З якими найбільшими організаційними складнощами зіштовхнулися?
 
Надія: Проводити міжнародний кінофестиваль у маленькому містечку було нелегко. Але ми з самого початку були готові, бо в Україні такі культурні некомерційні проекти організовувати завжди тяжко.
 
Втім, у якомусь сенсі було і легко. В малому місті деякі речі значно простіше робити – наприклад, домовитися з місцевою владою. В Києві це було би неможливо: ми ходили би від кабінету до кабінету, збивали би пороги. У Славутичі вистачило однієї зустрічі з міським головою – і він нас одразу підтримав. Ми звикли недооцінювати потенціал малих міст, хоча там можна зекономити багато часу і енергії.
 
 
Ну і основна складність – це фінансування. Я, як фінансова кординаторка, багато що переосмислила і зрозуміла, що якийсь час можна працювати на ентузіазмі. Але нам всім, людям, що мислять по-візіонерськи, треба привчатися платити за культуру і підтримувати її фінансово – інвестувати. Фестиваль «86» фінансувався в основному грантами, а також підтримувався таким собі партнерським бартером.
 
 
Ілля: Відстань від великих міст є викликом для організації масштабної події в малому місті. Як виявилося, наша основна аудиторія – це не місцеві мешканці. Хоча видно було, що з кожним днем славутичан на кінопоказах ставало більше, але вони все ще не дуже зацікавлені. Сподіваємося, з кожним роком кількість місцевих жителів серед глядачів буде зростати. Тож досить складно було змусити людей з Києва чи іншого міста витратити близько трьох годин на дорогу і приїхати в Ставутич, а потім організувати їхнє поселення.
 
 
ГУРТ: Чи вдалося поспілкувати з славутичанами і зрозуміти, яке в них бачення ролі свого міста?
 
Ілля: Головною подією, яка забезпечила інтеракцію з місцевими жителями, була постановка п’єси «Внутрішній Славутич». П’єса написана спеціально для фестивалю за участі місцевих волонтерів-учасників театрального гуртка. Вистава була подією-закриттям, на ній було найбільше місцевих жителів, бо кожен приводив свого друга, знайомого, сусіда. Це п’єса про Славутич і про те, яким вони знають і пам’ятають своє місто. Видно було, що славутичани більше зацікавлені в собі, в своєму місті, ніж в закордонних гостях.
 
 
ГУРТ: Яка мета заходів «Фестиваль 86. Післямова»?
 
Надія: Нам цікаво, скільки людей буде в Києві, які готові заплатити за квиток на документальне кіно. В ідеалі, нам хотілося би, щоб в українських кінотеатрах в прокаті йшли документальні фільми.
 
Ілля: За кордоном документальне кіно є дуже популярним. У Польщі щорічно кілька десятків документальних фільмів польських режисерів з’являється в прокаті. Наші ж дистриб’ютори і кінотеатри не люблять ризикувати. Та все ж є успішні приклади: документальні фільми Жака Перрена «Птахи: міграції крилатих» (2012) і «Океани» (2010). Останній можна взагалі назвати рекордсменом: він кілька місяців йшов у кінотеатрі «Жовтень». Значить, був попит на це.
 
 
Надія: В України є ще певна специфіка. Зазвичай в країнах, де багато виготовляється документального кіно, там його і дивляться, а у нас така парадоксальна ситуація, що якраз є непогана школа документального кіно. Сергій Лозниця, який в Каннах презентував свою вражаючу стрічку «Майдан». Олександр Ратієва, фільм якого ми презентували. У нас є Сергій Буковський, який працював зі Спілбергом. Є майстри, є визначні режисери, але виникає проблема: а де їх дивитися?
 
 
ГУРТ: Чи є подібні фестивалі кіно в Україні й за кордоном?
 
Ілля: Немає таких фестивалів кіно і урбаністики, у нас унікальний проект. Але є подібні: наприклад, фестиваль архітектурного кіно  AFFR в Роттердамі. Також на деяких фестивалях є окремі програми, що близькі до урбаністичної тематики. Приміром, декілька фільмів ми підібрали з тих, що були презентовані на фестивалі в Монреалі. Один із найвідомішиих європейських фестивалів, Роттердамський міжнародний кінофестиваль приділяє багато уваги дизайну і архітектурі.
 
Є ще цікавий проект у малому німецькому місті Оберхаузені, в депресивному економічному регіоні. Населення міста складає менше, ніж 200 тис. і це переважно іммігранти. Там організували найбільший і найстаріший у світі фестиваль експериментального кіно. Також варто згадати про Midnight Sun Film Festival, що проводиться у фінському місті Етусіву за 100 км від Полярного кола. Попри те, що туди важко добиратися і важко знайти місце, де жити, щороку на фестиваль приїздить кілька тисяч людей, аби під час сонцестояння о 3-й чи о 5-й ранку подивитися фільми. Там фактично немає ночі, і все так влаштовано, щоб глядачі втратили відчуття часу. Тут теж організатори ризикнули провести велику подію десь на краю світу.
 
 
ГУРТ: Чи буде наступного року проводитися фестиваль?
 
Надія: Плануємо, бо нам це сподобалося. Ми залежні від двох факторів: це ситуація в країні і фінансування. У будь-якому разі будемо намагатися рости і розвиватися.
 
Публікацію створено в рамках проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство у різноманітті», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Європейського Союзу 
 
 Спілкувалась Ліліана Філіпчук
 Фото: Наталка Дяченко і Юрій Федоренко

Контакти

  • www.facebook.com/events/586754241422457/?fref=ts
  •  www.86.org.ua/
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 2  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.