Події останніх чотирьох місяців яскраво засвідчили, що українцям ще слід повчитися побудові взаєморозуміння та налагодженню діалогу. «Інститут миру і порозуміння» вже понад 15 років займається побудовою консенсусу в конфліктних громадах та впровадженням практики вирішення конфліктів через діалог. Його експерти працюють над вирішенням конфліктів не лише в Україні, але й далеко за її межами.

В форматі PRоГОну ми поспілкувалися з головою правління організації Романом Ковалем та директором з інститутційного розвитку Альоною Горовою і запитали їх експертну думку стосовно того, чому не чому переговори не стали ефективним засобом для вирішення конфлікту під час Революції гідності і яким чином можна будувати порозуміння в країні в ситуації розділеного суспільства.

ГУРТ: Раніше Інститут миру і порозуміння називався "Українським центром порозуміння". Розкажіть трохи про історію цієї організації.

Р.К.: «Український центр порозуміння» починався вся як регіональне представництво організації Search for Common Ground. Починали ми з проекту, який називався «Кримський діалог». Він реалізовувався на межі сторіч і закінчився у 2001 році, оскільки гроші донора, що підтримував цей проект, пішли на побудову діалогу в Іраку, де починалася війна.

Діалог стосувався побудови взаєморозуміння між кримсько-татарськими поселенням і тими, кого ми називали слов’янським населенням Криму. Тоді ми вперше почали розвивати відновні практики в Криму у громадах для того, щоб люди певним чином знаходили порозуміння і створювали ініціативи, що допомагатимуть їм долати ті проблеми, які у них виникали.

А.Г.: Наприклад, існували питання щодо землі, їх розподіл, виділення, які були дуже важливі та актуальні для кримських татар. Але були і зовсім побутові проблеми, як то проведення водогону.

ГУРТ: На чому була зосереджена діяльність Центру в останні роки перед реорганізацією?

Р.К.: Наше головне завдання було розвивати і впроваджувати практику вирішення конфліктів шляхом посередництва, тобто, медіації.  Переважно ми займалися відновними практиками, тобто такими, що дозволяють вирішувати проблеми шляхом діалогу, примирення між потерпілим та правопорушником, побудовою консенсусу в громадах тощо.

Ми стали ядром для широкого кола організацій, що займаються відновними практиками. Наші партнери працюють в 14 регіонах України, в 7 з них нам вдалося впровадити модель профілактики підліткової злочинності. Ця модель в подальшому вплинула на концепцію реформування ювенальної юстиції в Україні. На цьому, власне, і була зосереджена діяльність останніх років роботи «Українського центру порозуміння».

ГУРТ: Чому було прийняте рішення змінити структуру та назву організації?

Р.К.: Ми змінили не стільки структуру, скільки форму організації. Раніше ми були зареєстровані як благодійна організація. З цим час від часу виникали непорозуміння, тому що до нас зверталися за фінансуванням, а ми, по суті, були громадською організацією. Коли з’явився новий хороший закон, ми нарешті змогли змінити форму нашого існування.

Крім того, ми вже були на такій стадії, коли у нас був досить розвинутий адміністративний апарат, який був потрібен для адміністрування попередніх великих проектів і з’явилося відчуття, що ми починаємо більше працювати самі на себе, а не на ті ініціативи та ту діяльність, яка є основною в роботі громадських організацій. У правління з’явилося відчуття, що потрібно змінювати підходи до роботи. На загальних зборах було прийняте рішення, що «Український центр порозуміння» припиняє своє існування, а його правоприємником стає «Інстиут миру і порозуміння».

А.Г.: Варто сказати, що останні 10 років роботи «Українського центру порозуміння» робота на 80% була спрямована на сприяння формуванню системи правосуддя в кримінальних справах. Ми заглибилися в реформування прокуратури, міліції, судів в рамках впровадження альтернативних підходів до вирішення кримінальних ситуацій. Але було бажання впроваджувати відновні практики в широкому сенсі цього слова і бути ресурсно-навчальним центром для інших громадських організацій, для органів місцевого адміністрування. Тому ми змінити і концепцію, і місію нашої діяльності.

ГУРТ: Давайте відійдемо від історії вашої організації і приділимо трішки уваги тим питанням, які потрапляють у сферу вашої компетенції. У лютому між представниками опозиції та тодішньою владою відбувалися численні спроби провести переговори, проте їх наслідок все одно був трагічний. На вашу думку, чому не вдалося налагодити діалог тоді, коли у країні була така напружена ситуація?

Р.К.: Зараз слово «діалог» використовують надто часто, в тому числі і в ситуаціях, де діалог в принципі неможливий. Діалог відрізняється від будь-яких інших переговорів чи дебатів тим, що має на меті пошук істини і напрацювання спільного бачення ситуації. Тобто, людина, яка вступає в діалог має бути готовою до повної зміни власного погляду на ситуацію. Однозначно, що в ситуації, де кожна зі сторін намагається захистити тільки власні погляді і відстояти лише власні позиції, сторони не просто не чують одне одного, а й навіть сам діалог у такій ситуації неможливий. 

ГУРТ: Тобто, залагодити конфлікт через переговори в лютому вже просто не можна було?

Р.К.: Ми можемо тільки припускати, що там відбувалось насправді. Але навіть не вірилося, що в тій ситуації можна було досягнути якоїсь єдиної думки. З однієї сторони були представники влади, які узурпували її в своїх руках і не прагнули з нею прощатися, протилежну сторону вони сприймали як своїх противників, які прагнуть забрати їх «добро». Про який діалог тут могло йтися? Та й узагалі, у політиці прикладів спражнього діалогу я не знаю.

А.Г.: Критичним у справжньому діалозі є те, хто приймає у ньому участь. Щоб діалог відбувся і рішення були виконані, учасники мають бути легітимними представниками. У мене є великі питання, стосовно легітимності та можливості прийняття рішень в усіх сторін: починаючи від колишнього президента і закінчуючи представниками опозиції. І те, що відбулося потім, показало, що вони легітимними представниками не були. В мене в першу чергу виникають питання до самого Януковича: наскільки він міг сам приймати рішення і їх виконувати? На мій погляд, це була людина, яка виконувала замовлення, а не та, яка дійсно приймає рішення в країні.

ГУРТ: Наразі триває загострення ситуації на Сході. Чи бачите ви можливими переговори зі залученням усіх сторін і побудовою діалогу? Чи є шанс здійснити щось подібне?

Р.К.: Однозначно, шанс є. Є не лише така можливість, але це і відбувається на практиці. Є багато людей, наших колег на Сході,  які сьогодні намагаються побудувати такий діалог. Наші колеги спілкувалися з тими, хто зараз знаходиться і в Донецькій, і в Луганській ОДА. Ці люди кажуть нашим колегам, що вони є першими, хто прийшов до них просто поспілкуватися та поговорити, без камер і всього іншого. Прізвищ цих людей ми назвати не можемо, оскільки це небезпечно, та і будь-які процеси, які спрямовані на побудову діалогу, мають бути конфіденційними.

З такими людьми безперечно потрібно говорити, адже якщо не намагатися будувати діалог, питання буде вирішуватись іншими, гіршими шляхами. Всього існує три способи вирішення конфліктів: один полягає в побудові діалогу і намаганні з’ясувати, чого кожна зі сторін прагне, другий – це сила, і третій – це право. На право зараз сподіватися не можна, оскільки ці механізми в країні фактично відсутні і довіри до правової системи немає. Наскільки нам відомо, сьогодні у захоплених облдержадміністраціях дійсно знаходяться представники місцевих громад, представників інших держав там у масовому порядку там немає. При цьому йдеться тільки про Луганськ і Донецьк, інформації про Краматорськ чи Слов’янськ у нас немає.

ГУРТ: Якщо уявити цей гіпотетичний діалог, як саме він має відбуватись і які для цього потрібні умови?

Р.К.: Чесно кажучи, переговорами з терористами наша організація ніколи не займалася (сміється). Якщо з того боку є люди, які заявляють, що можуть вести переговори від усієї групи , то з ними і доводиться говорити. Від імені влади має виступати людина, яка має повноваження, наприклад, представники РНБО чи силових структур.

А.Г.: Діалог є можливим, коли рівними є сторони. В медіації ситуацій насилля є поняття «дооцінення сторони». Тобто, якщо одна зі сторін є слабшою, то медіатор має зобов’язаний вчинити певні дії, щоб дооцінити цю сторону, щоб сторони були рівними. Бо якщо одна сторона захопила облдержадміністрацію, має кулемети і гранатомети, а інша приходить з прапором, то діалог неможливий.

Умови, які ставилися у Женевських домовленостях, тобто, відведення військ від кордону, виведення бойовиків Росії з території України, відведення за периметр український військ – це є умови, які дозволяють людям, що спровокували цей конфлікт, говорити про свої інтереси.

Інший шлях дооцінки – це почати розмовляти з цими людьми з позиції сили. Зараз відбувається повний абсурд. Я, наприклад, не можу називати цих людей сепаратистами. Сепаратисти – це люди, які хочуть відокремитись і мати іншу державу. Те, що відбувається на Сході, з захопленням людей, катуваннями, бажанням приєднатися до Росії – це не сепаратизм, це тероризм. До того, ж ці люди починають ділитися на малі групи, кожна з яких висуває свої вимоги аж до відміни вакцинації. Звісно, ми судимо про ситуацію з тих інформаційних повідомлень, які ми отримуємо, але виглядає це як театр абсурду.

ГУРТ: Діалог між цими групами на Сході та представниками української влади може відбуватися природним шляхом чи тут може зарадити група медіаторів, яка могла би організувати цей процес?

Р.К.: В першу чергу має бути ініціатива влади в цьому напрямку. Для них це досить важко. Влада на те і є владою, що має силові повноваження, які застосовує проти тих, хто порушує порядок і законність. Будь-який діалог з терористами для влади буде сприйматися як прояв слабкості.

Тому дуже добре, якщо є третя сторона, яка може цей процес полегшити. Але ті ініціативи, які діють зараз, спрямовані на діалог у громадах, примирення між різними групами всередині суспільства. Про ініціативи, які організовують діалог між владою і сепаратистами зі Сходу чи Півдня, я не знаю. 

ГУРТ: Сьогодні ми досягнули найвищого за останні роки рівня нетерпимості у суспільстві: це чути як у ЗМІ, так і в розмовах на вулицях. Скільки потрібно було б часу українському суспільству, щоб примиритися і знайти порозуміння?

Р.К.: Потрібно бути Нострадамусом, щоб робити подібні прогнози. Все залежить від того, які ресурси будуть задіяні, які проекти здійснюватимуться. Якщо взагалі нічого не робити, то тривати це розділення може дуже довго.

Зрозуміло, що на сьогоднішній день кожна сторона сформувала у себе ряд стереотипів і упереджень стосовно іншої сторони. При цьому кожна сторона вважає себе абсолютно правою і перебуває у певних ілюзіях як щодо себе, так і щодо опонента, якого вона не чує і не готова почути.

ГУРТ: Тобто, для початку потрібно відмовитися від стереотипів?

Р.К.: Так, але це так просто не відбувається. Це могло би відбуватися в процесі діалогу, спрямованому на побудову розуміння. Тут роль посередників є дуже важливою, оскільки якщо обидві сторони довіряють цьому посереднику, то навіть не будучи в змозі почути щось одне від одного,  вони зможуть щось почути від посередника.

А.Г.:  Наші партнери з  Північної Ірландії проводили масштабні дослідження, які доводять, що від першого моменту заявлення про несправедливість до певного народу і до моменту виникнення збройного конфлікту проходить в середньому 18 років. Наприклад, якщо на публічному рівні почали говорити, що до українців застосували несправедливість, то через 18 років, як показує дослідження, виникає збройний конфлікт на основі цієї несправедливості і суспільство повністю роз’єднується. По суті, 18 років є часом зростання нового покоління, яке виростає усвідомлюючи цю проблему.

Я думаю, що для того, щоб повернутися до стану толерантності теж, має вирости поління людей, яке буде формуватися в інших обставинах. Якщо говорити про повернення до ситуації об’єднаного суспільства, то часу на це потрібно багато.

Р.К.: Мабуть, стільки ж, скільки потрібно було цьому суспільству, щоб роз’єднатися.

Розмовляв: Сашко Кульчицький

Фото: ipcg.org.ua