«Явище жлобства описують у різний спосіб, однак, якщо пробувати пояснити його по-простому, то жлоб - це та людина, яка потрапляє не у своє середовище, не знає коду цього середовища, його культури»,  - вважає мистецтвознавець Дмитро Горбачов (із книги Антіна Мухарського «Жлобологія»).

Як боротися зі жлобством? Чи готові українці дивитись у дзеркало і бачити свої вади? Як художники змальовують патріотизм? Про це та інше  ГУРТ розмовляв із Сергієм Колядою,  художником-жлобістом, співзасновником групи «Союз Вольних Художників».
 

 

 

- Після школи у 1989-ому році я хотів вступити у Харківський інститут мистецтва, але мені не дозволили складати навіть вступні іспити. За порадою батьків, пішов вчитися на факультет іноземних мов у Запорізький університет, а потім на філологію у Бердянськ. Весь цей час я малював ручкою на парах. Потім поступово перейшов на великі формати й став малювати більш професійно, при цьому, заробляючи цим собі на життя. Згодом я дізнався, що у світі є цілий рух художників, які малюють ручкою. У 2000-ні роки мене прийняли до цього руху. Тоді в американській Вікіпедії написали про мене на рівні з видатними художниками - "ручкістами", які вже були відомі на увесь світ й мали виставки у відомих галереях Нью-Йорка, Парижа, Барселони, Токіо.

 

Я випробував усе – малював і олівцем, і аквареллю, і олійними фарбами. Та завжди повертався до ручки.

 

 

- Змальовую здебільшого соціальні теми. Намагаюся показати суспільні хвороби, такі як бідність, проституція, наркоманія, використовуючи при цьому гротеск та контрасти. Як протиставлення, показую світ людей, які заробляють на соціальних хворобах, бідності й рабській психології українського загалу.

Ці питання і соціальні контрасти дуже мене вразили, коли я приїхав до Києва з південно-східної провінції  України (міста Бердянськ) у 1997-му році. На той час у нашому маленькому містечку таких вражаючих контрастів ще не було. Після навчання на філологічному факультеті та читання української літератури, я зрозумів, що негаразди, змальовані нашими геніями декілька десятків років тому, нікуди не поділися. Український народ так само залишається бідним і пригніченим, як було і за часів Шевченка.

 

Зокрема, у постмодерний спосіб я почав використовувати образи шевченківських творів, даючи їм друге життя. Крім того, Шевченко сьогодні – це лише ікона, на яку майже всі моляться. А я хотів зробити з нього "живого" митця, зрозумілого новому, молодому поколінню українців.

 

Ще одна з проблем, яку я піднімаю, - це тема еміграції українців та їхнє життя за кордоном. Тут я часто використовую образ Катерини Шевченка. Насамперед, я хочу показати тяжку долю української жінки, яка для мене особисто є уособленням самої України.
 

Одна з моїх тем - це, так звана, гоп-культура. Це світ гопників і кримінальних елементів, яких зараз почали наймати в ряди «тітушок». Про цей світ я знаю багато з особистого досвіду. Адже, коли навчався в Запоріжжі у 90-их роках, майже кожного дня мав з ними неприємні зустрічі.

 

 

Досить часто я використовую також образи світового мистецтва для більшого розуміння моїх творів за кордоном, де, власне, і є більше поціновувачів моєї творчості, ніж у власній Батьківщині.

 

 

- Суспільство, можливо, визнає вади, але багато хто вважає,  що мистецтво має бути прекрасним. Я отримую багато запитань на кшталт – «чому ми маємо ще на картинах це дивитися? Ми й так кожного дня бачимо це на вулицях наших міст». Українці, яким подобаються мої роботи, все одно кажуть, що вдома їх не повісили б. Галеристи в Україні теж не сприймають моїх творів й постійно відмовляються їх виставляти (окрім деяких виставок, де куратором був Антін Мухарський). На цей момент більшість моїх робіт вже за кордоном. Були виставки у США та Нідерландах.

 

ГУРТ: Як українцям варто боротися із цими вадами і жлобизмом?

 

- Як боротись зі жлобизмом запитували мене та інших митців Союзу Вольних художників неодноразово. Ми відповідали -  «треба обов’язково викривати ці явища, треба показувати їх». Жлобизм йде з нижніх верств суспільства  до верхівки, тобто до можновладців. А останні, у свою чергу, роблять все, щоб він процвітав. Створюють розважальні шоу на телебаченні, пропагують алкоголізм, ведуть політику одурманення і тому подібне.

 

 

Можновладці в Україні через свій жлобизм й жадібність не зрозуміли те, що осягнула вже влада у інших країнах: з народом треба ділитися й не доводити його до скотського стану. Революція зараз - це і є боротьба зі жлобизмом. До того ж, ми бачимо, що на Майдані багато людей, які читають книжки, грають на піаніно, малюють, пишуть вірші...

ГУРТ: У Вас є роботи присвячені Євро-2012. А чи сьогодні змальовуєте Євромайдан?

 

- Під час революції 2004-го я зробив декілька робіт про ці події. Зараз також створюю декілька малюнків, але  не про революцію - хочу показати справжні обличчя представників влади. Я навіть бачив містичні сни, хто вони насправді. Але вдаватись до цієї теми не буду. Це філософія двовимірності світу й існування всіх нас одночасно в двох чи більше світах. Власне, цей напрям філософії був притаманний романтизму кінця XVIII - початку XIX століття.

 

А революція – це революція. Події розвиваються дуже швидко, тому тут більше підходить мистецтво плакату й карикатури, які, до речі, і виставляють на Майдані.

 

 

- Багато хто думає, що я, так би мовити, «очорнюю дійсність» і моя творчість не має нічого спільного з патріотизмом. Люди переконані, що патріотизм - це хлібне жовте поле й блакитне небо, яскраві шаровари, вишиванки чи петриківський розпис... До речі, таке бачення патріотизму я почув у товаристві "Просвіта", до якого за допомогою організувати виставку я приходив ще за часів президентства Кучми.

 

Мій патріотизм йде від спраги правди. Треба сміливо її показувати. Мене часто запитують, особливо іноземці, - чи я не боюся це робити?  Але правду показували Шевченко, Франко, Леся Українка. Я так само намагаюся показати правду. Звичайно, використовуючи свої методи, своє бачення. Часто це і гіперболізація й постмодерна естетика. Я вірю, що правда на картинах дає глядачам привід задуматися над собою і свою країною.

 

 

 Спілкувалась Ярина Почтаренко
Фото та зображення: http://kolyada.com/