Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» засновано 1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара — художника, скульптора та громадського діяча. Свою колекцію Іван Гончар почав збирати наприкінці 1950-х років. З подорожей по Україні художник привозив предмети народного мистецтва, виготовлені в різний час, що відбивають розмаїття культурних традицій країни. У той час, коли державні музеї наголошували на досягненнях культури радянського періоду, Іван Гончар не акцентував увагу на ідеологічних нюансах творчості. Він був зацікавлений у тому, щоб його колекція відбивала традиції української народної творчості. У результаті, цей суспільний музей набув популярності не тільки в Україні, але й за кордоном, а також став одним із центрів руху шестидесятників у Києві. Нині музеєм керує Гончар Петро Іванович, з яким ГУРТ у рамках  PRоГОну спілкувався про історію та сьогодення, національну ідею та явище «шароварщини» в сучасній культурі.



"На жаль, в Україні не виховується культура ставлення до музеїв. В радянські часи нас силою змушували відвідувати музеї, щоб ми виховувались ідеологічно, служили партії і народу"

ГУРТ: Петре Івановичу, з чого почався музей?

Наш музей знаходиться в колишньому приміщенні будинку канцелярії генерал-губернатора Києва. Відповідно до указу президента Леоніда Кравчука, за домовленістю Івана Макаровича Гончара, цей будинок було виділено під музей. Раніше тут розміщувались гуртожитки Міністерства оборони. Дуже багато зусиль довелось докласти, щоб відселити людей, оскільки тут проживало 37 родин. На гроші, витрачені на їх відселення, можна було збудувати ще один музей. 
На жаль, в Україні не виховується культура ставлення до музеїв. В радянські часи нас силою змушували відвідувати музеї, щоб ми виховувались ідеологічно, служили партії і народу. У мене самого була відраза до музеїв. Хоча я виріс у музеї, проте батьку казав, що не хочу тут працювати, оскільки це рутина.

ГУРТ: Тим не менше, Ви зараз є директором музею…

Коли я побачив запропоновану кандидатуру директора, то відчув, що він може зіпсувати той живий дух музею Івана Макаровича, який тут панував. Це б означало повернення до типового «радянського музею» – такого собі кладовища предметів. Тому я погодився стати директором і до цього часу «терплю». Хоча по правді кажучи, своєю працею я насолоджуюсь і відчуваю її потрібність.


Фото:  Кузьменко Любов

ГУРТ: Хто є відвідувачами музею? Чи змінилися ваша аудиторія останнім часом?

Так, аудиторія змінюється. Приємно, що все більше молоді цікавиться народним побутом та мистецтвом. На сьогодні передусім наші шанувальники – студенти, які навчаються в Києво-Могилянській академії. Звичайно, до нас приходять студенти інших університетів, чия спеціальність пов’язана з фольклором та етнографією.
Адже у нас проходять різні майстер-класи, вечори, різноманітні заходи, концерти, тусовки етношанувальників… Молоді це цікаво.

"Наш девіз – робота має бути пропущена не тільки через розум, але і серце. Тому потрібність того чи іншого заходу визначаємо «серцем» - подобається нам ідея чи ні на рівні відчуттів"

ГУРТ: Хто виступає організатором заходів?

План заходів та програм визначається попередньо і на цілий рік. Кожна програма має свого куратора. Але ми нічого не робимо лише тому, що цього вимагає графік та ідеологія. Наш девіз – робота має бути пропущена не тільки через розум, але і серце. Тому потрібність того чи іншого заходу визначаємо «серцем», подобається нам ідея чи ні на рівні відчуттів. Якщо я роблю і сам захоплений процесом, тоді є сенс. Я кажу кожному куратору того чи іншого нашого проекту: «Якщо тобі подобається, то роби це. Ні, то не треба».

Часом, до нас звертаються інші організації, установи, ініціативні групи з проханням надати приміщення для проведення своїх заходів. Юридично ми не можемо здати в оренду приміщення, але намагаємось допомогти тим, хто до нас звертається. Якщо ідея запропонованого заходу нам подобається, ми виступаємо як співорганізатор і таким чином реалізуємо додатково різні проекти.

"Наївний малюнок роблять любителі, орієнтуючись на внутрішні відчуття форми і змісту, творять мистецтво, що виходить за рамки. Вони не знають, що так "не можна"

ГУРТ: Хто ті люди, котрі працюють в музеї?

У нас чудовий колектив. Проте бракує професіоналів. На жаль, заробітна плата співробітника музею дуже низька, тому небагато охочих тут працювати. Науковців цікавлять більш вигідні робочі пропозиції, тому вони обирають роботу в музеї рідко. А йдуть сюди люди за покликанням, за умови, що хтось забезпечує їхню родину.  Разом із тим, з’являються нові обличчя, молодь, яка хоче тут працювати. За освітою серед співробітників переважають етнографи, історики, але є й хіміки. І скажу я вам, що «хімічать» вони інколи краще, ніж професійні етнографи. Відомий російський режисер Соловйов в одному зі своїх інтерв’ю якось казав, що найбільше шедеврів у кіно створили любителі. Професіонали - кон’юнктурники,  вони знають, як зробити фільм, вибудують його за всіма законами. Але в результаті це буде те, що дивитися неможливо. Тому що такий твір обмежений наукою. А любитель робить те, що йому подобається, у нього немає обмежень. Він може вийти за рамки своїх знань і зробить набагато більше. Так само і в творчості, зокрема народній. Профіль нашого музею — народна творчість, де освіта не грає великої ролі. Наївний малюнок роблять любителі, орієнтуючись на внутрішні відчуття форми і змісту, творять мистецтво, що виходять за рамки. Вони не знають, що так «не можна». А коли людина виходить за рамки, то відкриває світ. Тим паче, якщо вкладено серце і бажання, все робиться з любов’ю, а це не може не вражати.

ГУРТ: Чи залучає Музей до своїх проектів волонтерів?

Так, звичайно. Коли ми організовуємо масштабні заходи, фестивалі, то тут без волонтерів не обходиться. Інколи на них і все тримається. Науковців у нас небагато, просвітницький підрозділ всього сім-вісім осіб, а проектів багато. Тож, волонтерську працю дуже цінуємо.

ГУРТ: Сьогодні етно активно експлуатується як тренд. Це часто спричиняє несприйняття або викривлення всього етноорієнтованого і породжує таке негативне явище, як «шароварщина».…

У будь-якому виді мистецтва (різного рівня — як професійного, так і непрофесійного) існує проблема культури. В Японії відсутнє таке поняття, як "шароварщина". «Шаровари» — наша історія. І це вже наш вибір, як ставитись до цих "шароварів". Ставлення залежить від культури подачі. Я за «шароварщину», але культурну «шароварщину». Справа в тому, що традиційна культура і мистецтво — набули форми символічної і мають символічне значення. Вишиванка — не просто одяг, який може подобатись або не подобатись. Це одяг, в якому закладений глибинний символічний смисл. Це ідентичність, приналежність до етносу та його культурних традицій. Звичайний полтавській одяг ми взяли за символ української нації. Прапор, герб, одяг і вся народна культура набуває символічного значення. Це не тільки українців стосується, а і будь-якої іншої нації. Одяг — це основа символу. Є люди, котрі це відкидають, не ідентифікують себе зі своїм народом. На жаль, вся біда українців в тому, що ми не сформувались як нація.

ГУРТ: А чому Ви так вважаєте?

Українці не мали можливості стати нацією. Період формування нації припадає на XII-XIX століття. Саме в час, коли етнос має свою державу, і відбувається формування нації. На жаль, всі культурні, інтелектуальні сили України були спрямовані на Російську імперію. А в Україні лише опозиціонери намагалися щось робити, діяти… Багато було здобуто завдяки Тарасу Шевченку. Уявіть тільки — якщо викреслити з історії Шевченка, його ідеологію, літературне надбання, то і нації нема. На мою думку, по суті, ця одна людина в свій час формувала ідеологію нації. А от уявіть, якби ми мали державу і вся культурна еліта, яка працювала на Польщу, Австро-Угорщину чи Росію реалізовувала б свій потенціал і розвивала, духовно збагачувала Україну, яких би результатів ми досягли?! Тоді ніхто б не цурався вишиванок, народних традицій.

"У Степана Руданського є така небилиця, де герой мотузкою спускається з дерева до землі. Раптом мотузка закінчується і він каже: "Я що зверху урву, то знизу доточу". Оце й ми так"

ГУРТ: На Вашу думку, формування української нації ще триває?

Гадаю що так, хоч і з певним запізненням. На жаль, ми лише зараз закладаємо фундамент для подальшого розвитку нашої нації, в той час коли інші країни розвиваються та примножують свої попередні надбання.

Зараз модно дискутувати на предмет національної ідеї. Багато говориться про те, яка ідея, які орієнтири взяти за основу? У Степана Руданського є така небилиця, де герой мотузкою спускається з дерева до землі. Раптом мотузка закінчується і він каже: «Я що зверху урву, то знизу доточу». Оце й ми так. Якби ми зараз взяли за національну ідею формування нації навколо культури, мови, формування української еліти, це б нам допомогло визначити орієнтири, куди рухатися далі.

ГУРТ: Пане Петре, Музеєм було реалізовано інтернаціональний проект «Від дому до дому». Наскільки успішним виявився проект і які його головні здобутки?

Проект «Від дому до дому» виявися досить успішним. Цей усно-історичний проект покликаний був повернути із небуття предмети побуту окремих українців, що мали для них особливе значення. Ідея проекту полягала в тому, щоб передати внутрішнє ставлення людини до предметного світу, що нас оточує. Адже музейна сутність — це предметний світ. Це міжнародний проект. У Лондоні ми відшукували місцевих українців і просили їх обрати річ або предмет, що нагадували їм про Україну і надихнули б на цікаву розповідь або спогад. А в Україні Музей Івана Гончара віднаходив людей з різних регіонів, які розповідали історії, пов’язані з речами, що стосуються них особисто або мають відношення до народної культурної спадщини.
Але як на мене, цей проект не для нашої ментальності. Ще зарано, ми поки що не готові сприймати такі проекти. На тлі існуючих проблем музеїв (недостатнє фінансування, мінімальні зарплати, брак професіоналів тощо) такі проекти/акції проходять повз. На заході подібні проекти сприймаються дуже позитивно. Можливо, вся справа в тому, що для європейців та американців гостро стоїть проблема спілкування. Там кожен сам по собі, всі довкола чужі. До прикладу, в Америці людина навіть не знає, як звати її сусіда, там люди всі в собі, дуже закриті. А подібні проекти стимулюють спілкування.


На фото: Тетяна Пошивайло, мистецтвознавець, із народною картиною «Козак Мамай»

ГУРТ: Що виносите для себе з міжнародних проектів?

Міжнародна співпраця дозволяє обмінюватися досвідом та вчитися музейній справі одне в одного. І треба сказати повчитися у іноземців є чому: починаючи з того, як вітатися з відвідувачами музею, закінчуючи нюансами, що варто врахувати при підготовці експозицій, формуванні/збиранні експонатів. Для наших музеїв, що працюють в пострадянському контексті, європейський підхід часом виглядає дивним. Їхніх музейників хвилюють зовсім інші речі, ніж наших. Буває, вони розповідають про свої труднощі, а ми не можемо зрозуміти їхніх проблем, бо вони настільки тонкі... Приблизно ось так: коли у вас на столі нічого немає, що ви робите? Я йду заробляти гроші. А іноземці спускаються у підвал, беруть шинку, три пляшки вина і накривають на стіл. До слова, бюджет Музею прикладного мистецтва в Угорщині складає мільйон євро, а бюджет нашого музею в 10 разів менший. І вони розповідають про свої проблеми, які виглядають для нас космічними. Ось тут проявляється несумісність можливостей та світогляду.

"Я художник і не можу не зробити те, що мені "приспічило"

ГУРТ: А чому іноземці можуть повчитися у нас в сфері музейної справи?

У нас цілий рік пропрацювала американка Дженніфер Майджелих. Вона ділилася своїми враженням і сказала, що навчалася у нас теплоти та спілкуванню. Вона охарактеризувала музей як домашній: їй тут було комфортно, затишно, як удома. Тож, дуже позитивна оцінка була. І негативні були… До них Дженніфер віднесла відсутність планування. Трапляється так, що ми влаштовуємо експромтні виставки в Музеї. От мені прийшла в голову якась ідея, і протягом місяця ми її втілюємо. В управлінні ображаються, мовляв, ви ж на рік маєте плани. Це залежить і від мене, бо я по натурі імпульсивний, творчий. Я художник і не можу не зробити те, що мені «приспічило». За словами Дженніфер, виставку варто готувати протягом 3-4 років, все має бути продумано. Експромт дає емоції, позитив, захоплення. І це для нас важливо. А довга підготовка – досконалість, глибину, зміст. І це цінується на Заході.

ГУРТ: Ви нещодавно повернулися із експедиції на Херсонщині. Як Ви обираєте напрямок експедицій?

Я просто беру карту і обираю місце навпомацки. Зазвичай, вибираємо непротоптані дороги, подалі від цивілізації. На Херсонщині мене вразили люди. Дуже добрі, гостинні. Мені здавалося, що тут інша культура, радянська. А насправді все виявилося не так. Щирі і доброзичливі люди, пануюча атмосфера змінили моє упереджене ставлення.



ГУРТ: Ваша експедиція на Херсонщину була присвячена пошукам унікальної хатини художниці Поліни Райко. Як це було?

Це незвична історія, з нею пов’язана містика. Один з моїх улюблених проектів носить назву "Межа" та присвячений колекціонуванню вікон, дверей, воріт різних форм та конфігурацій, тобто всього того, що знаходиться "на межі".  Тож, я їздив по всій Україні, "збирав", в основному, вікна. І потрапив на Херсонщину. У Цюрупинську звернув у першу ж вуличку - навпомацки.  Заїжджаю і бачу незвичний малюнок на воротах, що ведуть до одного двору. Це не малюнок, а справжній шедевр… Дивлюся, при вході в хату на ганку теж малюнок. Я заходжу туди: замок висить, вікна заслані, але краєчком ока бачу, що в хаті теж якісь малюнки зображені на стінах. Я сусідів питаю, а хто тут живе? Вони відповідають, що жінка, котра тут жила, вже померла...

Потім, десь через рік, запросили мене в театр у Херсоні, на виставу. Після вистави дарують мені книжку «Поліна Райко. Каталог». Я починаю її гортати і розумію, що в цьому каталозі розміщено фотографії "тої" хати, що я бачив на Херсонщині. Так я дізався, про авторку цих малюнків-шедеврів. Мені сказали, що цю хату купила якась іноземка з Америки. Але точно ніхто нічого не знає. Минає кілька місяців. До нас додому  прижджає одна жінка  і каже: «Петре Івановичу, я от купила хату. Ви б не могли взяти її собі в Музей під опіку?» Я записую номер її телефона, координати. Проходить якийсь час — немає ніяких зв’язків... Потім я випадково відвідую виставку, що проходила в Арсеналі. Заходжу туди, а там різні проекти. І знову бачу — виставка Поліни Райко. Якась дівчинка розказує про цю хату, про те, що створюється фонд для її збереження. Тоді я сказав, що готовий співпрацювати. Даю свою візитівку, а вона говорить, що через тиждень відбудеться прес-конференція, вони збирають людей, які цим зацікавлені. Проходить тиждень. Ця прес-конференція в мене випала з голови... В той день я зайшов до нашої музейної бібліотеки…Одна знайома прийшла і, захоплена нашою бібліотекою, витягує книгу Поліни Райко за 15 хвилин до початку прес-конференції. І тут я пригадую, що маю знаходитись в зовсім іншому місці... Ось така історія. 

У нас є ідея створити виставку, присвячену художниці Поліні Райко. Але, щоб це зробити, потрібно записати фольклор тієї місцевості, з відки вона, щоб з'явився відповідний контекст та атмосфера виставки. Експозиція отримає назву «Дорога до раю» (перегукується із прізвищем авторки). До того ж, Райко намалювала рай в своїй хаті - все помешкання в птахах і янголах.

Посол США в Україні завітав до Музею Івана Гончара

ГУРТ: Пане Петре, ми багато говорили з Вами про "культурну свідомість" українців. На Вашу думку, наскільки свідомість людини  гнучка в культурному плані, наскільки здатна змінюватись?

Наша свідомість та уявлення про світ певною мірою є результатом відтворення українського генотипу. Згадайте історію: ми ж вистріляні, винищенні, заморені протягом століть. Починаючи з часів колективізації, господарів, справжніх сильних людей відстріляно. Ми ж не мали аристократії — вона ж  була або винищена, або деформована потім голодоморами. Часом я жартую, кажучи: все винищено, сьогодні лишились тільки ми з вами. Оце такі ми пристосуванці (посміхається — ред.) Соціально ми не сформовані ще. Звичайно, все може відродитися. Але на це потрібен час. Через декілька поколінь міць та сила українців відродиться. А зараз ми працюємо над цим, народжуємо дітей, робимо музеї. Предметний світ, який був актуальним учора (і ми хочемо, щоб він не втратив актуальності й завтра) переносимо у сьогоднішній день. На цьому будуємо наші проекти, аналізуємо, пишемо книги, політично організовуємось. Сьогодні з’явились нові можливість, демократія, і потрібно це берегти, як зіницю ока.

Спілкувалися Тетяна Гончарук та Любов Єремічева

Публікацію створено в рамках проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство у різноманітті», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Європейського Союзу.