Щотижневий Український розмовний клуб діє в Донецьку з грудня 2012 року. За декілька місяців існування він вже встиг стати доволі популярним серед активної донецької молоді. У форматі PRоГОну Сергій Стуканов – засновник і керівник клубу, голова донецького осередку руху “Простір свободи”, публіцистичний та громадський діяч – розповів про мету подібних об'єднань і, безпосередньо, донецький досвід діяльності Українського розмовного клубу.

ГУРТ: Чому і коли ти почав говорити українською?

Я почав спілкуватися українською вже навчаючись в університеті. На перших курсах траплялося таке, що готував доповідь російською мовою, а викладачі вимагали відповідати українською. Синхронний переклад робити було важко, оскільки бракувало словникового запасу. Тоді й виникло бажання вільно спілкуватися українською, щоб вона стала в мене мовою рефлекторною. Тому десь з четвертого курсу я самотужки підвищував мовний рівень – словники читав і т. ін. Залежно від ситуації та співрозмовника почав розмовляти українською, поступово відсоток мого спілкування збільшувався. Нині я говорю здебільшого українською, російською мовою спілкуюся значно менше.

ГУРТ: Чи це не викликає незвичної реакції в оточуючих?

В університеті ніколи не викликало, тому що навчання на історичному факультеті велося українською мовою. Якщо ж говорити про побутові ситуації, то негативні реакції мені траплялися буквально лічені рази протягом кількох років. А здебільшого реакція на мову є позитивною: люди посміхаються, зрідка українською відповідають. Інколи навіть запитують, чи я не приїжджий, але таке трапляється нечасто.

ГУРТ: Як виникла ідея Українського розмовного клубу?

Насправді, ця ідея не моя. Мені підказали її під час мого перебування у щорічному наметовому містечку «Чумацький шлях». А вже про реалізацію ідеї розмовного клубу я почав думати, коли від руху добровольців «Простір свободи» був координатором проекту «Всеукраїнський мовний простір». Мені захотілося зробити на Сході й Півдні країни таку мережу клубів, де можна було б розмовляти українською тим, кому це важко вдається, або тим, хто хотів би періодично спілкуватися цією мовою, не маючи такої потреби у повсякденному житті. Отже, наприкінці грудня ми започаткували такий клуб у Донецьку. А слідом за нами цю ідею підхопили в Одесі, потім у Нікополі, Горлівці та Краматорську. Ми не намагаємося спеціально шукати у різних містах людей, які б там створювали подібні клуби. І ми не ставимо їм жодних умов. Це відбувається без нас, і вони самі обирають зручну для них форму діяльності.

ГУРТ: А як реагують знайомі, коли розповідаєш їм про такий клуб?

Український розмовний клуб в українському місті може видатися явищем дивним. Та саме цей інструмент допоможе – ні, не українізувати Донецьк, бо це у найближчій перспективі нереально, – а хоча б збільшити вживаність української мови принаймні на п'ять-десять відсотків. Ось ми і створили осередок, де різні теми обговорюються українською. Якщо в перспективі таких осередків буде декілька десятків, то це створюватиме у місті певне україномовне середовище.

ГУРТ: А який формат цих зустрічей? Це ж не така практика, як в англійських клубах, коли здебільшого тренують розмовну лексику, спілкуючись про погоду чи різні ситуації. Це має бути якийсь дискусійний рівень?

Одеський клуб годину присвячує вдосконаленню української мови, для цього навіть запрошують викладачів, які навчають уникати суржику, неграмотного вираження слів тощо. А потім учасники клубу ще протягом години спілкуються на різні теми. А ми взагалі не торкаємося питання грамотності, просто спілкуємося, використовуємо українську мову як інструмент спілкування на різні теми. Я можу навести декілька прикладів. Якось керівник Донецького дебатного клубу проводив у нас дебати на тему: «Освіта: чи вона деградує, чи розвивається». Ще обговорювали релігію; знайомилися з форматом Британських парламентських дебатів; запрошували художників, які розповідали про живопис та сучасне мистецтво і давали уроки малювання. Був майстер-клас з акторської майстерності, його проводила акторка театру. Цей майстер-клас викликав жвавий інтерес, до нас тоді прийшло 50 учасників! Ще ми обговорювали рекламу: дивилися рекламні ролики некомерційного та соціального характеру (переважно англійською мовою), а потім обговорювали і самі намагалися створювати цікаві рекламні гасла. Під час кожної зустрічі ми даємо якісь практичні завдання, щоб учасники могли і творчо попрацювати.

Тобто ми прагнемо того, щоб українська мова була засобом спілкування та обговорення різних тем, цікавих широкому загалу. Часто трапляється, що у гуртках україномовних, обговорюються теми вузькі, пов'язані, наприклад, з історичною спадщиною. Це цікаво вузькому колу людей, а ми намагаємося залучати саме тих, хто ніколи українською не розмовляв і готовий обговорювати більш популярні теми.

ГУРТ: Хто ті люди, які відвідують Український розмовний клуб? Студенти-історики, філологи чи люди, які належать до більш широкого загалу?

Є певна частина людей, які ходять часто, здебільшого це молодь, починаючи від першого курсу і до 30 років. Особи віком 17-25 років складають основну масу відвідувачів клубу. Є студенти-філологи, журналісти, істориків небагато. Якщо говорити про належність до інших соціальних прошарків, то, залежно від теми, на різні зустрічі приходять дуже різні люди.

ГУРТ: Де і коли відбуваються зустрічі клубу?

Першу зустріч ми провели у випадковому місці. А потім вже домовилися з керівництвом бібліотеки для юнацтва (бул. Шевченка, 3) про те, що вони нам виділять один вечір на тиждень у читальній залі. Відтоді наші зустрічі відбуваються щовівторка. У середньому, участь у зустрічі беруть 33 особи, а двічі клуб збирав навіть по п'ятдесят учасників.

ГУРТ: Чи є якісь правила у клубі? Наприклад, не виправляти людей чи, навпаки, виправляти, щоб показати як правильно говорити?

Під час перших зустрічей траплялося, що виправляли тих, хто робив якісь помилки, часто. Але такі випадки змушували людину ніяковіти. Тому у нас вже виникло негласне правило: ми просто спілкуємося, а не проводимо мовні курси, тому не виправляємо, навіть, якщо якийсь суржик проскакує.

ГУРТ: Чи передбачені у вас оргвнески?

Наші зустрічі проходять безкоштовно, однак ми маємо скарбничку для пожертв, і люди за бажанням можуть зробити фінансовий внесок для клубу. На ці невеличкі пожертви ми купуємо матеріали, необхідні для зустрічей, чай та печиво. Наприклад, коли художника запрошували, то купували фарби олійні, полотно і т. ін. Закликаємо людей самостійно приносити печиво або інші солодощі.

ГУРТ: А як виглядає сам процес залучення людей?

Через соціальні мережі Facebook та Вконтакте. Плануємо ще оголошення розклеювати у майбутньому. Інколи до нас приходять люди від інших організацій: Відсічі та Фундації регіональних ініціатив.

ГУРТ: Як визначаються теми?

Організовуючи чергову зустріч актив організації вирішує, яку тему обговорювати. Оскільки ці зустрічі мають широкий формат, вони проходять переважно весело та жваво. У майбутньому плануємо організувати ще один напрям діяльності клубу – у форматі дискусій більш фахових, на теми філософські, релігійні та мистецтвознавчі. Тут учасники зможуть «інтелектом блиснути». Я сподіваюся, що вже найближчими часом нам вдасться запустити такий філософський проект.

ГУРТ: Які ще плани, окрім створення клубу з філософським напрямом?

Поки йшлося про те, щоб в різних містах заснувати, хоча б по одному клубу. Наприклад, оскільки до нас певна частка людей доїжджає з Макіївки, ми хочемо відкрити клуб саме там. Ще були плани зробити клуб з напрямом творчим, з фокусом на літературні вечори, щоб читати поезію, прозу, вивчати творчість певних поетів. А потім може і ще щось: кіноклуб, дитячий, український розмовний клуб для дітей... Тобто плани є, але втілювати їх ми будемо поступово.

ГУРТ: Які виникають труднощі, і як їх вдається вирішувати?

Труднощів поки що не було. Лише зараз, коли ми вирішили робити філософські бесіди, виявилося, що нам потрібне ще одне приміщення, оскільки у бібліотеці для юнацтва всі вечори вже зайняті. Наразі продовжуємо пошук такого приміщення.

ГУРТ: А чи знає про це влада, інші НУО? Яке відношення у них до цієї ініціативи?

Якось до нас приходило телебачення знімати сюжет про клуб, тоді я дізнався, що в адміністрації про наш клуб знають. Наші прихильники, деякі з них задіяні у Громадській Раді при Донецькій ОДА, теж порушували це питання, але прямих контактів ми з ними поки що не мали.

ГУРТ: Після декількох місяців спілкування з простими донеччанами ти щось нове відкрив для себе?

Найбільше мені подобається, коли до клубу приходять люди, яким важко розмовляти українською. Коли приходять свідомі патріоти, які вільно розмовляють українською — це, звичайно, добре. Але найбільшу насолоду отримую, коли бачу, як люди починають говорити, як їм важко зв'язувати докупи декілька слів, бо вони ніколи, в Донецьку живучи, не мали нагоди чи потреби спілкуватися українською. А тут вони намагаються висловити думку, яка, на їх погляд, є важливою, і я радію, що хоч невеличка нагода долучитися до української мови створена для людей, які живуть у Донецьку. І я бачу абсолютно адекватне позитивне ставлення: люди, які приходять, щиро намагаються опанувати мову!

ГУРТ: На твоїй сторінці Вконтакте вказаний нікнейм Дорошенко. Чи це має якесь відношення до гетьмана?

За родинною легендою, наша лінія Стуканових походить за кров'ю від гетьмана Дорошенка. У найближчого нащадка гетьмана Дорошенка, був товариш і друг Стуканов. Вони кохали одну жінку, яка обрала Дорошенка та народила йому синів. Та на одній з російсько-турецьких воєн Дорошенко був поранений. А позаяк Стуканов все ще любив його дружину, на смертному одрі Дорошенко наказав тому одружитися з нею. А одному зі своїх синів в знак поваги до друга заповів взяти прізвище Стуканов. На Херсонщині існує історія менш романтична, але більш правдоподібна: цей нащадок Дорошенка був не надто господарчий, він щось накоїв – вкрав чи ще щось – і втік від пана, залишивши дружину з дітьми. А та потім вийшла заміж вдруге – за Стуканова. Відповідно, діти отримали його прізвище, хоча були Дорошенками. От така історія.

Спілкувався: Олександр Кисельов
Редагування Анжеліки Клайзнер
Фото