Галина Інгула – глуха київська художниця, яка своїм прикладом доводить, що головне – мати бажання, а шлях до самореалізації знайдеться. І хоча, через відсутність фахівців зі знанням жестової мови, отримати художню освіту нечуючим важко, Галина Інгула змогла розкрити та розвинути свій талант. Її роботи бачили у Парижі, нині вона готується до виставки у Санкт-Петербурзі і вже прагне передавати знання молодому поколінню глухих художників. Про свій шлях у живописі Галина Інгула розповіла ГУРТу для PRоГОну під час чергової виставки картин членів Спілки глухих художників.

ГУРТ: Галино, це вже не перша виставка робіт Спілки глухих художників. Як Ви дізналися про її існування?

Спілка глухих художників діє з 1997 року, один з її засновників, Михайло Поплавко – сам глухий художник, давно допомагає таким, як він, підтримує, радить та дає інформацію про виставки за кордоном. Саме завдяки Спілці я познайомилася з багатьма глухими художниками України. Лише за часів моєї участі тут Спілка організувала три виставки художників, які входять до цієї організації. Не злічити виставок, у яких ми брали участь завдяки її діяльності. А дізнатись про Спілку дійсно важко. Ось я почула про її існування випадково – від своєї свекрухи Валентини Інгули, яка працювала в клубі для глухих в Українському товаристві глухих (УТОГ).

ГУРТ: Ваші роботи вже достатньо відомі, яким був Ваш шлях на цій ниві?

Я малюю з дитинства, але до певного часу не ставилася до цього серйозно. Після закінчення школи довго шукала себе: займалася петриківським розписом, опановувала кондитерську справу, працювала веб-дизайнером. Пробуючи свої сили у живописі, спочатку я займалася самоосвітою: цікавилася творчістю та біографіями відомих художників, намагалася копіювати. Та без спеціальних знань було важко. Потрапивши до творчої майстерні відомого київського художника Костянтина Косаревського, часто малювала з натури. Аж ось на одному з занять Костянтин Іванович порадив мені не просто копіювати, а шукати свою неповторну манеру, показати своє бачення світу. Я почала експериментувати зі спіралями та іншими геометричними формами. Так з’явилася моя перша картина «Комета», яка започаткувала серію «Планета Інгула». Картина всім сподобалася: вчителю, родині, друзям. То ж я почала працювати у цій манері. Невдовзі відбулася і моя перша персональна виставка, яка стала дуже успішною. Саме після неї я зрозуміла, що бути художником – моє покликання. І в цьому я дуже вдячна своєму вчителю, який взявся мене вчити попри те, що не знав жестової мови і ніколи до цього не працював з нечуючими. Спілкуватися з ним було легко, у нас ніколи не виникало непорозумінь чи проблем, і ми завжди знаходили спільну мову.

ГУРТ: З якими складнощами Ви стикалися на своєму шляху ?

Перш за все, це – інформаційна ізоляція. Телебачення, кіно, звичайна інформація про те, що відбувається у світі – для тих, хто не чує, - така інформація не завжди є доступною. Не говорячи вже про такі буденні речі як купівля чого-небудь у магазині. Як, приміром, глухому художнику домовитися про виставку, поспілкуватися з художниками та мистецтвознавцями? Дізнатися про конкурс сучасного мистецтва чи поїхати за кордон на виставку? Та й до звичайної групи у художній школі без перекладача жестової мови не підеш… До того ж слабочуючих та глухих у нас не завжди сприймають адекватно. І хоча сучасні технології, мобільний зв'язок та Інтернет значно полегшують спілкування та отримання інформації, цей бар’єр нікуди не зник, він продовжує існувати у нашій країні. Дуже добре, що є люди, які нам допомагають. Як от організатори цієї виставки. І я, і Михайло Поплавко, і Сергій Пелічев щиро вдячні за цю нагоду показати свої роботи.

ГУРТ: Що або хто Вас надихає на творчість?

Мене завжди надихав і надихатиме мій батько Валерій Нечипоренко. Він завжди підтримував мене, давав поради з приводу картин. Навіть після роботи (а працював він багато й допізна) приїздив до нас з чоловіком, дивився мої картини, і ми їх обговорювали. Тато був моїм найголовнішим і найсуворішим критиком, завжди відверто казав про недоліки моїх картин, допомагав організовувати виставки. Він зробив для мене все, що міг, і навіть більше… Хоча він пішов від нас два роки тому, мені інколи здається, що він ось-ось зайде до нас, і ми будемо спілкуватися…

ГУРТ: А чи замислювалися Ви над власним викладанням?

Вже після виставок я отримала декілька пропозицій від різних організацій та благодійних фондів щодо проведення майстер-класів для талановитих дітей. На семінарі до Всесвітнього дня інвалідів, організованому ООН, теж були озвучені подібні побажання. На жаль, поки що це тільки плани та ідеї – УТОГ для цього не має достатньо коштів, а для майстер-класів та уроків з живопису необхідне хоча б відповідне приміщення. Тим не менш, я сподіваюся, що хоча б кілька таких занять врешті-решт зможу провести.

Талантам необхідна підтримка й допомога,  передусім моральна. Без неї жоден талант реалізувати себе не зможе. Хто підтримає  таких дітей? Лише їхні батьки та друзі. Незважаючи на те, що серед них небагато таких, хто знається на живописі,  саме їхня підтримка необхідна. Я знаю це точно, бо якби не підтримка моїх батьків, я, можливо, ніколи б не написала і десятої частини своїх картин… Окрім моральної підтримки, потрібно ще й придбати матеріали. Олія, полотно чи навіть пастель не так вже й дешево коштують. А для більшості нечуючих сімей в Україні це серйозні витрати. І це – велика проблема, бо через такі буденні речі ми не дізнаємось про талановитих глухих, які могли б багато чого дати світові, натомість змушені займатися чимось іншим, просто заробляти якусь копійку. Повірте, знайти роботу людині, яка не чує, не так вже й просто.

ГУРТ: Ви робили виставку своїх робіт у Франції? Як Вам це вдалося?

Знайомі запропонували зробити виставку у паризькому арт-кафе «Каскад», поблизу легендарного Монмартру. Це кафе, як правило, відвідують художники, мистецтвознавці, журналісти та туристи, там виставляють свої роботи навіть дуже відомі художники, тому, звісно,  я одразу погодилася їхати до Франції. Так трапилося, що найкращі мої роботи не потрапили туди, а «зникли» у аеропорту Бориспіль. Домогтися правди і повернути свої картини було дуже складно. І представники компанії-перевізника, і представники аеропорту стверджували, що це не їх провина. Довелося навіть судитися, після чого картини одразу ж «знайшлися»…Та попри усі проблеми виставка пройшла успішно, хоча «офіційного» її відкриття не було.  Мені розповідали, що відвідувачам мої картини дуже сподобалися. . А найбільше мене порадував ось цей відгук: «Ваші картини – супер-супер!». Звісно, я скористалася нагодою і відвідала Лувр і Версаль. Там  дуже красиво.

ГУРТ: У Парижі Ви мали змогу спілкуватися з французькими глухими художниками?

На жаль, я не встигла у Парижі познайомитися з глухими художниками Франції. Я перебувала там лише чотири дні, та й виставка була організована для чуючих. Тим не менш, за кордоном глухі художники мають змогу відвідувати виставки та інші подібні заходи, яких там проводиться набагато більше, ніж у нас. Тому ці люди там активніші, вони охоче їздять на міжнародні виставки, та й загалом рівень життя вищий.

А міжнародні виставки робіт глухих художників проводяться щороку. У 2013 році – в Італії, Хорватії, Росії, Південній Кореї. Рік тому я потрапила на виставку глухих художників у Римі, де познайомилася з нечуючими художниками з усього світу. Я і дотепер підтримую зв'язок з ними і знаю, що більшість з них планують зустрітися у вересні цього року на міжнародній виставці глухих художників у Санкт-Петербурзі. Я теж туди збираюся.

ГУРТ: Які у Вас творчі плани?

Я готую роботи для міжнародної виставки у Петербурзі, а також планую надсилати свої роботи до міжнародної виставки глухих у Пулі, у Хорватії. Дуже хочу зробити персональну виставку у Косому капонірі Київської фортеці.

На жаль, у нашій країні фінансову підтримку для таких заходів знайти важко. У Європі, Америці та Росії витрати на доставку картин, проїзд і проживання художника беруть на себе держава та благодійні фонди. Я шукала спонсорів хоча б для доставки картин, зверталася до багатьох заможних осіб, але безрезультатно. Тому мені довелося обрати лише дві виставки. Зараз збираю кошти на те, щоб просто відправити картини, хоча для бюджету моєї сім’ї – це серйозні витрати. Втім, не все так погано. Ми, глухі художники, допомагаємо один одному, підтримуємо. Нас підтримують наші родини і друзі. На виставках глухих художників досить багато відвідувачів. Та й дуже добре, що такі виставки взагалі є.

ГУРТ: Що Ви порадите інших людям, які бажають стати художником, проте не можуть отримати необхідних знань, інформації?

Шукайте себе, обов’язково знайдуться люди, які допоможуть або порадять, як це робить Спілка глухих художників.