Розмова про зміну пріоритетів, вплив соціального підприємництва на суспільство та роль підтримки спільноти. Віктор Конопкін – випускник ІЛУ, операційний директор освітньої організації «School of ME: Школа усвідомленого підприємництва» та тренер УАЛ.

Як ви прийшли в громадський сектор?

Я зі Сходу, для мене війна почалась у 14-му. Напевно, це й запустило внутрішні зміни, бо раніше я працював лише в комерційному секторі, мій мозок орієнтувався на генерацію прибутку. Війна в один день все забрала – ми з родиною, прихопивши документи, поїхали по світу. Тоді й змінилось ставлення до матеріального та нематеріального.

Я продовжив працювати в міжнародній компанії, але мені стало некомфортно: спілкуюсь з колегами, дивлюсь, що ми маємо робити, і розумію, що мені це вже не підходить – так прийняв рішення піти з комерційного сектору.

Спершу шукав своє по різних напрямках. У 2016-му працював заступником голови об’єднаної територіальної громади, де й дізнався більше про роботу громадських організацій.

Почав комерційно займатись фотографією – раніше це було моїм хобі. Згодом приєднався до гуманітарної діяльності на Сході. Северодонецьк був хабом локальних і міжнародних організацій. Коли побачив вакансію викладача фотошколи у Благодійному фонді «Жовто-блакитні крила», вирішив спробувати. Фонд саме планував відкривати в Середонецьку центр для реабілітації та адаптації дітей-переселенців та дітей, які постраждали від війни. Під час співбесіди керівниця запитала, чи не хотів би я стати його координатором, я погодився і почав створювати центр – робити ремонт, збирати команду. Це був мій перший досвід у громадському секторі.

Паралельно співпрацював з міжнародними НУО: тоді на сході працював Швейцарський фонд з розмінування, і я був тренером з мінної безпеки.

Наразі ви сфокусовані на розвитку соціального підприємництва в Україні. Як познайомились з цим явищем?

Основним партнером цього Центру був Дитячий фонд Німеччини. Вони почали популяризовувати в Україні тему соціального підприємництва. Керівниця «Жовто-блакитних крил», розповіла, що партнери планують проводити тренінг з соціального підприємництва в Краматорську. Отак, у 2017-му чи 2018-му я познайомився з темою, в якій працюю тепер.

До початку війни я думав лише про комерцію, потім – лише про соціальну складову, аж тут дізнався про явище, яке це поєднує. Мене це дуже вразило. Як і команда третерів – одним з них був Артем Корнецький, який трохи згодом запропонував працювати разом. Із 2018-го чи 2019-го року ми розвиваємо нашу організацію «School of ME: Школа усвідомленого підприємництва», де Артем – співзасновник та керівник, а я займаю посаду операційного директора.

У Школі ми намагаємось створювати умови, в яких люди, які хочуть займатися усвідомленим підприємництвом, знаходили для цього інструменти та можливості. Йдеться про різні категорії: школярі, молодь, дорослі.

Уже працюючи в «School of ME», я дізнався про програму ІЛУ і вступив на навчання.

Яка роль усвідомленого підприємництва? Як це впливає на економіку та суспільство?

Я вважаю, що підприємництво – це рушій змін. Щоб зрозуміти це в рамках країни, можна зазумитись до маленької громади. Коли в ній з’являється підприємець, то по-перше, він працевлаштовує себе та починає сплачувати податки в свою ж громаду. Якщо він успішний, то може надати робочі місця іншим та збільшити податки. Тобто один підприємець, з’являючись десь, стає рушієм позитивних змін. За умови, що він не шкодить, його виробництво не є антисоціальним або не екологічним і так далі. Якщо у цю модель додати соціальну складову, то позитивних змін стає більше. Бо, окрім всіх перерахованих, з’являється щось, що він створює для покращення життя громади – додаткова соціальна цінність.

Є мрія (або усвідомлення), що колись у майбутньому звичайних підприємців не буде. Люди під час створення чогось вважатимуть, що недостатньо думати лише про прибуток.

Повномасштабна війна показала, що майже кожен підприємець, а можливо і кожен, в якийсь момент став бізнесом соціальної відповідальності. Це трошки різне. Як легко відрізнити соціальний бізнес від бізнесу соціальної відповідальності? Якщо мета створення – вирішення певної проблеми, то це соціальні підприємства. У соціально відповідального бізнесу інша мета – генерація прибутку, наприклад, а соціальна складова – додаткова. Так от повномасштабна війна показала, як кожен, навіть той, від кого ти не очікував, почав щось робити. Це і про донати, і про харчування, і про притулки, і про волонтерство. Багато різних вимірів, але щось в парадигмі людей змінилося в той момент.

Тому вплив завжди був від соціальних підприємств, бо частіше вони відкривались і робили те, що держава не встигала або не робила зовсім. Якісь компоненти просідали, і це боліло в серцях засновників – вони починали змінювати.

Як показав останній досвід з USAID, соціальні ініціативи, які фінансуються міжнародними коштами, в будь-який момент можуть припинитись, і наявність соціального підприємництва як одного зі способів генерації ресурсів може зіграти ключову роль. Один із напрямків створення соціальних підприємств в Україні – це коли громадські об’єднання починають продавати продукт або послугу.

На той момент ви вже мали одну освіту та певний досвід. За чим йшли саме в ІЛУ?

Я – дитя пострадянського університетського навчання, і, коли вперше у 2017-му чи чи 2018-го, вже працюючи з Артемом, потрапив в УКУ – був вражений, що так може бути. У моїй глові це не вкладолось.

Тоді тільки помріяв, чому не вчився в цьому місці – хотілось спробувати. А згодом дізнався, що існує програма для керівників громадського сектору. Мене це вразило вдруге, а в голові склався пазл: можливо, це і є шлях до моєї, умовно, дитячої мрії. Я таки вирішив спробувати.

Коли записував мотиваційне відео, а згодом і на співбесіді, казав, що окрім навчання в експертів, я йду за спільнотою, хочу бути її частиною. Я розумів, що ІЛУ об’єднує засновників і керівників громадських, з якими зможу взаємодіяти, обмінюватись ідеями – так і спрацювало.

Ви вперше відчули війну задовго до повномасштабного вторгнення. Вже мали досвід співпраці з організаціями, які займались гуманітарною допомогою. Як зреагували на початок великої війни?

Коли почалась повномасштабна війна, всі почали щось робити з перших годин: волонтерити, допомагати. Я десь на другий чи третій день познайомився з тодішнім головою гуманітарної французької місії Solidarites International – іноземнці біжать з країни, а він приїхав відкривати місію. Нас сконтактував спільний знайомий з Сєвєродонецька. Йому була потрібна побутова допомога: кудись підвезти, десь підтримати, – але коли ми поспілкувались, роззнайомились, він мені запропонував бути його асистентом. Так ми почали вибудовувати гуманітарну підтримку: запустили харчування на залізничному вокзалі у Львові, поїхали в Умань, Одесу, Миколаїв, Дніпро, Харків. Я підтримував місію приблизно рік, і за цей час з трьох людей ми виросли до команди з 200 людей і шести офісів. Через цю організацію як гуманітарна допомога в Україну зайшло до 30 млн євро. І коли вона ця вся машина вже працювала, я вирішив, що більше не потрібен їй, і знову почав більше уваги приділяти School of ME, відновлювати проєкти організації.

Чим для вас зараз є спільнота УКУ?

Коли ми розпочинали гуманітарну роботу з французами, то саме спільнота, зокрема УКУ та соціальних підприємців, дала можливість дуже швидко запускати певні активності. Наприклад, від рішення, що ми хочемо на залізничному вокзалі Львова запустити гаряче харчування, до моменту, коли ми почали годувати людей, минуло менш ніж 48 годин. За цей часовий проміжок ми запустили 1000 гарячих порцій на день.

Все тому що ми зустрілися з Юрою Лопатинським, засновником «Горіхового дому», який на той момент також мав певну кризу – бізнес призупинився, є заборгованість перед постачальниками та працівниками. Але залишались потужності: кухні, люди. І от ми малюємо на листочку, стільки чого нам треба, а наступного дня вже підписали угоду. Юра запустив моментально.

Це лише один приклад, а їх було дуже багато. Коли ідея з’являлася, достатньо було подумати, до кого з соціальних підприємців або УКУ звернутись.

Під часвипускних урочистостей я рефлексував про те, що отримав в ІЛУ більше ніж спільноту – я отримав родину.

Якою ви бачите свою роль в розвитку країни?

Я багато думав про те, що і для чого я роблю.

На тренінгу, під час якого я дізнався про соціальне підприємництво, я ще нічого не знав про шкільне підприємництво. Були різні завдання, одне з яких полягало у знаходження шляхів розвитку цієї теми. Я тоді написав, що треба йти до дітей – якщо ми навчимо одну дитину, вона навчить двох дорослих. І потім це покоління не питатиме, що краще. Вони просто будуть створювати те, що відчуватимуть серцем.

Я колись написав це на листочку під час тренінгу як маленьку мрію, а зараз воно поїхало. Зараз ми працюємо у різних проєктах, намагаємося все, що створюємо, випустити у вільний доступ – матеріали, інструменти, навчальні курси – щоб будь-хто з будь-якої школи міг спробувати це зробити. І я би хотів, щоб у нашій країні в майбутньому не казали, що у школах не вчили фінансової грамотності.

Підприємництво – це не лише про гроші і не лише про створення бізнесу. Це про лідерство. Ми часто говоримо учням, що вони можуть бути стоматологами чи юристами, але якщо матимуть підприємницьке мислення, вмітимуть ризикувати, приймати рішення в умовах невизначеності, реагувати вчасно, ми будемо мати зовсім іншу країну та інші можливості.

Я зараз постійно рефлексую, як виховувати свого сина. І чомусь найперше мені хочеться, щоб він був сміливим. А цьому не можна навчити – можна створювати умови, де людина приймає рішення, пробує, ризикує. Важливо, щоб молодь, діти вміли мріяти та могли діяти.