Давно мене турбувало одне запитання, на яке ніяк не міг знайти відповідь. Поясню ситуацію. Середня освіта України краща за європейську чи американську. Принаймні так говорять ті, хто перейшов вчитись до шкіл цих країн. Наче б то і завдання легші, і однолітки не так добре знають математику, географію, літературу та інші науки. Проте, якщо порівняти між собою двох третьокурсників з України та, припустімо, з тієї ж Америки – чомусь наш середньостатистичний студент програє.

Ось тут і виникає запитання – “Що робиться з нашими школярами, коли вони стають студентами? Куди дівається та фора знань, що дає їм середня школа?” І це при тому, що вища освіта у нас є як безкоштовна, так і платна, а в країнах ЄС та Америці переважно платна.

І ось просвітлення прийшло під час перегляду фільму “Соціальна мережа”. Особливо в епізодах, коли герої розмовляють про студентські братства. Наче б то нічого особливого. Але це лише на перший погляд. Адже коли починаєш замислюватись, чому для них так важливо потрапити у провідне братство – все стає на свої місця. В Європі та Америці молодь має МЕТУ. Вони знають, ким хочуть бути, “коли виростуть”. А ще вони мають МОТИВАЦІЮ. Знають, чому і що їм потрібно робити. А студентські братства (клуби, громадські організації та ін.) відіграють важливу роль у кар’єрній драбинці. Якщо ти член клубу, наприклад, “Альфа та Омега”, ти вже повинен володіти певними знаннями та якостями (бути асом в економіці та відмінно грати в “Монополію”). Ще й у тебе є старші брати по клубу, які можуть посприяти твоєму кар’єрному росту. Але потрапити у цей клуб може не кожен - лише кращий. Ось тут важливу роль відіграє КОНКУРЕНЦІЯ.

А тепер змоделюємо долю молодого американця від школи до студентства. Школяр прагне отримувати якомога кращі бали (або бути успішним спортсменом), щоб виграти стипендію у престижний ВУЗ. Вже на останніх класах школи учень визначився, ким він хоче бути, та має перелік ВУЗів, до яких подаватиме документи. Пам’ятаймо, що таких, як він, сотні, а навчання досить дороге. Якщо він не отримує стипендію, то повинен працювати, щоб заробити на навчання, або взяти кредит, який виплачуватиме після навчання. Вже будучи студентом, молода людина думає про роботу. І не просто думає, а щось для цього робить – через членство у братствах, клубах, проходження стажування та ін. Як мінімум за рік до закінчення ВУЗу студент вже підшуковує собі місце роботи, на якому починатиме з проходження практики. Як бачимо, на цьому шляху присутні мета, мотивація та конкуренція.

Повернімося до життя українського школяра. Визначається він (а частіше його батьки), куди поступати, будучи в класі 10 або 11 за принципом престижності або куди вистачить грошей. Поступати у ВУЗ потрібно практично всім, оскільки це престижно. Що це за батьки, що не дали дитині вищу освіту? Про хибність вибору професії свідчать цифри про кількість випускників, які працюють за фахом, а це до 10%. Поступивши на державну форму навчання, студент має можливість навчатись та за хорошої успішності отримувати стипендію (тобто держава оплачує і навчання, і стипендію). Якщо ж студент іде на платну форму навчання – то в більшості випадків навчання оплачують батьки, в меншості – студент сам підробляє. Під час навчання активності в студентства не помічається. І млява робота студпарламентів та молодіжних організацій цьому підтвердження. Лише одиниці ще під час навчання шукають (і знаходять) стипендії за кордоном або практику чи стажування. На цьому шляху ні МОТИВАЦІЄЮ, ні МЕТОЮ, ні КОНКУРЕНЦІЄЮ і не пахне.

А виходячи з вузів молодими “спеціалістами”, всі як один вимагають гарантованого першого робочого місця та гідної оплати праці.

Як на мене, держава занадто багато на себе взяла.

Можливо, варто перекласти частку відповідальності за своє майбутнє на саму молодь?