Сирота… З давніх-давен дитина без батька-матері викликала жаль, співчуття, милосердя, адже вона позбавлена любові, ласки, можливо, навіть захисту. Здавалося б, давно відгриміли війни, знайдено ліки від багатьох раніше невиліковних хвороб, науково-технічний прогрес невпинно йде вперед, а сиріт менше не стало. Більше того, у ХХІ столітті зявилося нове явище - соціальні сироти. Саме так називають дітей трудових мігрантів.

Соціальні сироти... Як на мене, це звучить жахливо, навіть гірше, ніж просто сирота. Батьки неначеб є, але їх і немає поряд. Хто винен в цьому? Суспільство, держава, час, батьки? Важко відповісти... Ясно одне: проблема соціального сирітства існує і потребує нагального вирішення. Саме для цього і був реалізований проект ДЕГО "Флора" "Служба захисту дітей".

Мета проекту: соціальний супровід дітей, які належать до соціальних сиріт, підвищення самооцінки таких дітей, профілактика дитячої бездоглядності. Проект завершено, звіти здано, а на душі чомусь незатишно. Несказане лишилось несказаним. Участь у проекті викликала у мене багато думок, емоцій і почуттів, бажання щось змінити. Та чи можна змінити світ?

Діти - соціальні сироти. Читаючи анкети учнів, батьки яких поїхали на заробітки, була вражена глибиною дитячих переживань: " Не розумію, чому через гроші батьки розводяться і їдуть на заробітки! А я? Вони забули про мене,то навіщо було родити?!", "У мене крута мобіла і новий компютер, а маму не бачила вже 2 роки…”, “Папа знову не приїде на мій день народження… От і не буде найдовгожданнішого подарунку”…

Це уривки з дитячих анкет, але таких відвертих відповідей одиниці. Невже проблем у дітей трудових мігрантів не існує і вони почувають себе абсолютно комфортно? Та мене вразили очі одного хлопчика: я побачила в них тяжкий біль, розгубленість. Стало страшно - з такими очима людина думає: чи варто жити? Врешті-решт це - очі дорослої, але нещасливої людини.

Багато дітей були не досить відвертими, коли заповнювали анкети. Чому? Не вірили, що когось цікавлять їхні проблеми, а можливо, намагалися видати бажане за реальне. Та ті дитячі очі - вони не обманювали, в одних - безмовний крик душі, в інших - напускна байдужість, а ще прохання про допомогу, вогник надії. Кажуть, справа не в грошах, а в їх кількості. Та в якій валюті можна виміряти материнську й батьківську любов?

Діти трудових мігрантів часто залишаються напризволяще, затамувавши глибоко в душі образу на країну, в якій люди мусять виїжджати за кордон, щоб заробити гроші для сімї, на батьків, які вимушено їх покинули, на опікунів, які не завжди розуміють своїх підопічних, на вчителів, які інколи можуть сказати: "Батьки поїхали, а нам виховуй!" . Ось тому такі діти і є соціальними сиротами. Їм здається,що все суспільство - проти них, численні зриви й ненормальності в житті таких підлітків мають у своїй основі гірку думку людини, перед якою тільки-но відкривається світ: я нікому не потрібний, у мене нічого не виходить. Вони втрачають віру в добро, стають відлюдькуватими, недовірливими, наїжаченими, навіть жорстокими. Це й є велика біда суспільства - пустота душі таких дітей.

Перший тренінг для дітей трудових мігрантів 9х класів видався нелегким. Озлоблені, зухвалі, норовисті сидять вони за партами й чекають не дочекаються дзвінка, пускають по класу паперових журавликів: чого від нас хочете?наші батьки на заробітках,а вам що до цього? Стало зрозуміло: однієї поради, бесіди тут замало, потрібна постійна робота, щоб прокинулось у цих дітей почуття того, що вони потрібні, щоб зникла байдужість, щоб згаслі погляди змінились вогниками надії, любові, щастя. Ці діти потребують захисту, захисту сердець, почуттів, переживань, а , можливо, і життя.

Тренінги, бесіди, зустрічі, довірчі розмови мало-помалу робили свою справу: діти змінювались на очах. Хтось став краще навчатися, хтось записався у гурток, дехто знайшов нових друзів, розкрив таланти, маю надію, що діти підвищили свою самооцінку, відчули себе потрібними цьому суспільству, навіть важливими. Це те найменше, що ми можемо зробити для таких дітей. На жаль, більше для них можуть зробити тільки батьки...

Батьки соціальних сиріт. Спочатку я глибоко зневажала таких батьків. Як це так - покинути дитину напризволяще й поїхати в пошуках кращого життя! Та поступово зневага зникала, важливо було зрозуміти, що саме підштовхнуло цих людей на такий крок.

Наше містечко невелике, раніше тут була шахта, а коли її закрили, тисячі працівників в одну мить стали безробітними. Багато з них мають освіту,це прекрасні фахівці своєї справи, але... Як жити? Як прогодувати сім'ю, поставити на ноги дітей? Ось так і зявляються батьки - трудові мігранти, а діти - соціальні сироти. І зрозуміло, що це явище не одного міста чи села, це проблема сучасності, проблема на рівні держави. Хіба ці батьки не хочуть бути поряд з дітьми? Ні, просто так склалося життя. І вони відчувають свою вину перед дітьми, хоча ні в чому не винні.

Згадується один випадок. Віталій нетерпляче чекав на приїзд мами з Росіїї. Вона працює на далекій Півночі і приїжджає раз у рік. І ось довгожданий день настав, учень навіть не прийшов до школи - поїхав з бабусею зустрічати маму. На другий день його не можна було впізнати: обличчя сяяло від щастя, а волосся сяяло яскравим новим світлим кольором: "Це мама мене пофарбувала!". Мама стояла поруч, в її очах було стільки любові й туги: " На Північ я поїхала разом із сином, та виявилося, що для його здоровя шкідливий цей суворий клімат , а у мене контракт на 5 років. Ось чому виховує Віталія бабуся. Зрозумійте мене правильно: я відчуваю свою провину перед сином, з кожним приїздом бачу, як ми віддаляємося один від одного, а в нього зараз такий складний підлітковий вік. От і намагаюся загладити вину подарунками, виконанням всіх побажань. Можливо, це непедагогічно, та іншого шляху до серця своєї дитини я, на жаль, не знаю”. Найрідніші - і такі …чужі. Так, дійсно, достукатися до серця дитини дуже важко, але обовязково потрібно. Хочеться нагадати слова В.О.Сухомлинського:"Самая сложная профессия - быть матерью.Любовь матери должна быть разумной, нежной и вместе с тем требовательной. Не случайно говорят: "Что легче пуха? Сердце матери. Что тверже камня? Сердце матери".Любить детей нужно мудро. Какой бы ответственно сложной и творческой ни была ваша работа, помните, что дома вас ждет еще более тонкая работа - воспитание человека".

На тренінгах, будуючи модель ідеальної сімї, учні дійшли висновку, що уявлення про родину формуються з дитинства. На жаль, у такої категорії дітей вони часто спотворені. Багато з них з нетерпінням чекають приїзду батьків у короткі відпустки, а дочекавшись,отримують свою порцію батьківської любові у вигляді дорогих модних речей, цінних подарунків тощо. Які цінності виховуємо ми у дітей таким батьківським піклуванням? Як вони будуть будувати свої сімї? На що і кого рівнятися? Згадую гасло радянських часів:"Семья - ячейка общества". Які ж тоді сімї у наш час, якщо в суспільстві є діти - соціальні сироти?!

Погляд вчителя. Розпочавши реалізацію проекту, виявили, що з 496 учнів школи - 85 діти трудових мігрантів. Це багато чи мало? Не знаю. Знаю, що кількість таких дітей частіше за все збільшується з року в рік. А вчителям важливо віднайти ті методи і механізми, які б допомагали соціальним сиротам не відчувати себе покинутими, непотрібними, підвищити самооцінку дітей. Добре, що в школі є практичний психолог та соціальний педагог. Саме вони проводять з дітьми трудових мігрантів психологічні тренінги, довірчі бесіди, зустрічі, круглі столи. Та вважаю, що всім педагогам треба памятати, що у нас у школі не механізми для заучування знань, а люди, у яких можуть бути горе, печаль, смуток, сумяття, потреба в розумінні, в допомозі не тільки з предмету, в життєвій пораді.

Потрібно вміти читати дитячу душу, а прочитавши - зрозуміти і спробувати допомогти. Є речі, яким не навчиш завдяки формулі чи правилу. Завдання вчителя - не просто виконати програму, навчити новому предмету. Місія вчителя набагато більша - соціально-психологічний захист дитинства. Кто виноват и что делать? Мабуть, у ситуації, що склалася шукати винних не потрібно, а щось робити - необхідно! Що саме? На рівні держави: - розвиток економіки, створення нових робочих місць у регіонах, адже основними чинниками трудової міграції є економічні проблеми; - відродження гасла: “Семья - ячейка общества”, реалізація різноманітних проектів таких, як “Служба захисту дітей”, державних програм, в основі яких - відродження родинних цінностей.

На рівні освіти: 

• впровадження курсу “Етика сімейного життя”;
• створення шкіл родинного виховання для батьків.

На рівні суспільства: 

• піднімати проблему соціального сирітства в ЗМІ;
• виносити обговорення питань сімейного виховання на широкий загал.

На телебаченні - безліч каналів, на каналах - безліч програм та різноманітних шоу.

Які проблеми тільки не висвітлюють журналісти: політика, кримінал, аномальні явища природи, здоровя, надзвичайні можливості людини, життя зірок, секс... Чомусь на жодному каналі не зустріла передачу про сімю, яка б розкривала проблеми батьків і дітей, допомагала б знайти спільну між найріднішими людьми, давала б цінні поради щодо родинного виховання.) На рівні сімї : - є цінності матеріальні і духовні, є цінності тимчасові й вічні, а сімя - найвища цінність людського життя, бо саме в ній формуються поняття про інші цінності; - було б ідеальним те суспільство, в якому кожен може стверджувати: моя родина - моя радість.

На рівні кожного: Я уявляю себе частинкою Всесвіту, вірю в карму і в те, що ми прийшли в цей світ недаремно, а ще знаю,що за помилки батьків часто розплачуються діти, інколи дорогою ціною.

Якими треба бути обережними й обачними у своїх вчинках! Якими терплячими, люблячими у ставленні до своїх рідних! Як поступово , але міцно вибудовувати сімейні цінності і берегти їх! Справжнє щастя потребує високої напруги сил. Таке щастя - завжди свято. І чим далі йде життя - тим міцнішими стають звязки між близькими людьми. Розмова про сімю, про дітей трудових мігрантів - справа серйозна. Про це можна говорити без кінця-краю. Всіх проблем не торкнешся, на всі питання не відповіси. Та я й не ставила перед собою такого завдання. Мені хотілося торкнутися тільки деяких з них і поділитися своїми думками.

Участь у проекті справила на мене надзвичайне враження: я по-іншому подивилася на навколишній світ, як матір - на своїх власних дітей, як вчитель - на своїх учнів, як громадянин суспільства - на проблеми, які потребують нагального вирішення. Завдяки таким проектам світ змінюється на краще, нехай не весь, хоч маленька частинка, адже це так важливо, коли ще одна дитина на Землі стала щасливішою.

Будьте щасливими!