Про національну ідею сьогодні не говорить хіба що лінивий. Цим словосполученням прикриваються практично усі політики і державні діячі. Щоправда, досі ще ніхто не зміг висунути, ба більше того, сформулювати дійсно об’єднавчу ідею української нації. Що ж насправді є національною ідеєю?  

Національна ідея – це ідея вдосконалення, причому насамперед духовного вдосконалення поспільства. І ідея ця являється абсолютно універсальною. Хтось вважає національною ідеєю якісь імперські амбіції або прагнення, чи ще щось, однак насправді вони не можуть становити вищий національний замисел. Правдивою національною ідеєю є лише ідея вдосконалення, як шлях здобуття неподільної свободи.

Як людина – це дух (власне своє “я”), який має душу (розум, волю, емоції), і мешкає в тілі, так і сукупність людей – це насамперед дух (властивий дух нації), який має живу душу (культуру, філософію, ментальність), і живе в тілі (тут економіка, політика, наука, також і певна територія). І визначальними тут маються саме духовні речі. Якби ми це усвідомлювали – помилок би довелося робити набагато менше.

І хочеться саме це донести до нашого суспільства. Бо споглядаючи теперішні політичні баталії, цю “мишачу метушню”, і якщо знаєш реальну ідею – то гірко мовчати…

Напрошується одна біблійна аналогія. У пророка Захарії сказано: “І звів я очі свої, та й побачив…” Якщо ти зумієш звести духовні очі свої і спізнати все, що діється, з висоти вищого бачення, духовно осмислити глобальні речі, то вже виходячи з цього вільно зможеш вирішувати і якісь локальні, тактичні питання. Тепер, як влучно висловився один аналітик, ми спостерігаємо у суспільстві таку-собі “битву лисих за гребінець”. І від цього стає нестерпно боляче, бо ж і я член цього суспільства – я українець, це моя сім’я, моя родина. І дуже хочеться достукатися до сліпих сердець, розкрити очі, показати дійсне бачення національної ідеї – як процесу насамперед духовного (просвітлення внутрішньою, духовною силою через невипромінювання зла), а там і душевного, і матеріального вдосконалення людей. Це і є сенс буття як власне демосу, так і кожного його представника зокрема. Мета ж такого вдосконалення – передусім внутрішня, так само й зовнішня свобода.

Починати ж потрібно з впровадження у свідомість суспільства певного морального імперативу, необхідності жити по-совісті (“імператив” – від латинського imperativus: вимога, наказ, закон. Йдеться про загальнозначуще моральне розпорядження, правило, що виражає необхідність діяти так, а не інакше).

Що стосується ролі релігії в даному питанні, то нещодавно я розмовляв із знайомим журналістом, і почув ось таке: “Коли я буваю в церквах, і бачу що там робиться – то можна подумати, що людей створили тільки для того, аби вони цілими днями стояли на колінах і товклися головою об підлогу. Як на мене, трохи мізерно для Господнього творіння. Тож, чи не здається Вам, що сучасний релігійний християнській світогляд уже себе віджив?..”

Справа в тому, що існує Церква і церква. Церква вічна, яка була від початку. І мова тут не про камінці – не про архітектуру, не про хоровий спів, не про мистецтво, не про банківські рахунки і не про політику церковну. Мова тут про ідею. Що таке церква за визначенням? Церква – це зібрання праведників. А хто це – праведники? Це люди, які, по-перше, шукають правду, по-друге – знайшли її, і, врешті, йдуть шляхом праведності, яка веде в життя вічне.

Насправді будь-яка релігійна ідея – це ідея духовного розвитку, внутрішнього вдосконалення. І саме християнська доктрина пропонує найвищий його рівень. Уже в зороастризмі Заратустра висловив ідею “возлюби ближнього свого”. Християнство ж пішло далі, і навчає: “возлюби і ворога свого…” Хіба може бути щось вище?

Християнство – це насамперед ідея. Ідея милосердя, ідея смирення (тут смирення як невипромінювання зла) і всеосяжної любові. І насправді ця ідея себе далеко не віджила. Так, навколо неї багато піни, як і на будь-якій хвилі. Наприклад, старозавітна ідея виконання заповідей Божих була фактично дискредитована фарисеями; в наш час те саме відбувається і з новозавітними євангельськими ідеалами. Нажаль, фарисейська розчина гордині, лінивства та лукавства увійшла нині у церковне життя, і не помічають цього хіба що самі фарисеї. До речі, про це детальніше можна прочитати у одній з останніх моїх статей: «Церква – це не хрещально-поховальний кооператив».

Християнство – це не просто якась конфесія, не одна з релігійних деномінацій. Християнство – це вселенська ідея милосердя, це шлях духовного вдосконалення, це стан душі і спосіб життя. Це в принципі надконфесійна ідея. Немає Бога християнського, католицького а чи мусульманського. Є один лише Бог, ім’я Якому Любов, і один лише шлях до Нього – шлях невипромінювання зла, або ж шлях смирення.

Істина єдина, хоч способи викладання її можуть і мають різнитися в міру того, як хто може вмістити. Це і є реалізація, з-поміж іншого, людської творчості. Ми маємо єдину справдешню ідею вселенської любові з безліччю її реалізацій. Ромашка – дуже гарна квітка, але якщо лише нею засіяти всю планету, навряд чи це комусь подобатиметься. Будучи створеними за образом Божим, Його подобу ми покликані напрацьовувати самі. Це і є наша праця, наша місія тут, на землі. Бог є Творець, людина ж – створена здатною творити, і наше завдання, зреалізувавши закладені в нас здібності, дійсно стати творцями прекрасного. Бог є Любов, відповідно людина – здатна любити, і наша задача дарувати цю любов оточуючому світові. Бог є Сущий (гебрейською – Ягве), себто Той, Хто має сутність Сам у Собі, або ж абсолютно вільний, – і людина, у свою чергу, покликана досягати найвищого рівня свободи досконалості.

Ось ми й удруге прийшли до відповіді на поставлене питання. Що є сенсом життя? – насамперед духовне вдосконалення. Що є метою цього вдосконалення? – досягнення передусім внутрішньої свободи. А буде внутрішня – буде й зовнішня. Шукайте перш за все царства Божого й правди Його, а все інше вам – додасться…

Якщо говорити про проблему майбутнього Церкви, то можна бути впевненим, що це не буде суцільне поле однакових “ромашок” – там ростимуть усякі квіти. Церква за визначенням має бути соборною. Однак в ній не стане вже місця тернині й осоту. Людство насправді приречене увійти в еру милосердя. Упевнений, що цього тисячоліття нам цілком повинно вистачити. Зрештою, у нас і особливої альтернативи-то немає. Як сказано у пророка Єремії: “Ось цим разом Я кину мешканців цієї землі, мов із пращі, і притисну їх так, щоб пізнання знайшли…” Як видно, уже сьогодні ми в такому тісному місці, що далі нікуди. І, що суттєво, ми самі себе туди загнали: екологія, нестача енергетичних і навіть водних ресурсів, соціальні проблеми тощо. Фактично, ми сьогодні стоїмо перед питанням елементарного виживання. І тут йдеться уже не про тисячоліття, і не про століття, а про кілька десятків років. До того ж подивіться, як ущільнився час, як усе мчить: щойно був ранок – уже вечір, день пролітає миттєво. Так і сказано, що в останні дні Господь скорочуватиме час. І ми живемо саме у цей період. Тому дуже важливо зараз інформувати суспільство про дійсний хід подій, про правдивий сенс буття, давати правильні життєві орієнтири. Необхідно говорити про це, ясити це людям, постав-бо момент істини.

До речі, стосовно буквального кінця світу, то це якраз новітні фарисеї залякують ним людей. Насправді ж, коли ми говоримо про кінець світу – то свідчимо не про загибель планети Земля, не про явлений у багатьох фільмах кіношний Армагеддон. У дійсності йдеться про духовне очищення, про спалення вогнем вселенської енергії добра, життя, любові усього ницього та нечистого, усього “земного”. Йдеться про перехід цивілізації людей на новий рівень свідомості та буття – духовний, досконалий рівень. Про перехід від заземленого, світського, до духовного (не банально-релігійного) мислення. Про здобуття містичного досвіду божественної реальності. Перехід від приземленого, безкрилого світогляду до вищого, одухотвореного ступеня пробування.

Сьогодні надійшов час входження в нову епоху розвитку суспільства, особливістю якої є всезагальне об’єднання – наук, релігій, спільнот, взагалі усіх людей. Ми маємо час єднання трьох основних складових суспільного життя: релігії, філософії та науки. Зникають певні кордони, бар’єри… Мені подобається фільм Андрія Тарковського “Сталкер”. Пам’ятаєте, наприкінці фільму, перед входом до кімнати, де виконуються бажання – входом у тонкий, містичний світ метакосмосу (церковною мовою – у небо) сидять троє, притулившись спинами один до одного. І хоч дивляться в різні сторони, але нарешті вони об’єдналися: Сталкер – дух людський, справжня релігія; Письменник – душа, філософія; Професор – тіло, матеріальна царина, наука. Сьогодні прийшов час цього великого єднання. Нині правдива релігія, не зашорена догматизмом і обрядовірством – хоч і гнана сьогочасними кайяфами, але нарешті таки піднімає голову. І філософія, як любомудрість просвічених, потроху абстрагується від аристократичного, кабінетного світосприйняття, і стає більш прикладною, ставить перед людиною практичну мету – самовдосконалення. І фізика, особливо квантова фізика, значною мірою вже об’єднується з метафізикою – приходить розуміння того факту, що думка матеріальна, і граничного розподілу на матеріальне та нематеріальне здійснити просто неможливо.

Нам необхідно почати працювати над собою, відкинувши все суєтне. Духовно працювати. У труни кишень немає. Досить забезпечувати життя – час уже жити! Цивілізація доросла такого рівня, що ми насправді вже давно забезпечені. Час починати жити так, аби, як писав класик, не було нам нестерпно боляче за безцільно прожиті дні і роки. З собою нічого не візьмеш, ані сірника згорілого. Усе тлін насправді, єдине, що дійсно важливе – це той рівень внутрішньої свободи, на якому знаходимося у даний момент. І не лише в момент переходу в нову якість буття – маю на увазі смерть фізичного тіла людини. Духовне вдосконалення доконечне й у цьому житті, адже це – свобода найперше від страху, у тому числі і від страху смерті. Це свобода від гніву та образи, від заздрощів та агресії, від згубних пристрастей та перевтоми. Фактично це – свобода від нещасливості нашої. Постав час цієї свободи – близько, вже під дверима. Просто належить зупинитись на шляхах своїх, і вернути все з голови на ноги. Просто збагнути, що у дійсності є сенсом життя, і заспокоїтись. І почати вже жити, щоденно вважаючи: а що іще я можу зробити для свого вдосконалення? І тоді людина стане щасливою, і кожен день її наповниться змістом. Не “квартири, машини і гроші, гроші, гроші…”, а свобода досконалості! Не жити, щоб їсти, а їсти, щоб жити. Жити ж – щоб вдосконалюватись заради обітованої свободи…

Побутує думка, що людина прожила лише той час, який вона запам’ятала. Якщо взяти пересічну людину на вулиці і запитати, скільки днів зі свого життя вона може згадати, то відповідь буде – максимум двадцять, хай тридцять днів. От і маємо реальний вік сучасної пересічної людини – кілька десятків днів. А все решта – бігова доріжка, сотні тисяч, мільйони бігових доріжок. Суєта… Ніщо так не вгашає Дух, як суєта і пустомовство. Це як два леза ножиць, що мало-помалу крають наше суще. А слід би вже зупинитись на дорогах своїх. Слід закласти нове, справдешнє життя.

Досить бігати, досить метушитися, досить галасувати. Час звести очі, і побачити небо, і зійти у ліс, у поле, у гори, аби на повні груди вдихнути чистого повітря. Час відкрити серце своє перед небом у самозреченні і любові. Розкритись назустріч Богові і стихії.

І почати жити…

І впиватися кожною хвилиною чистого, яскравого буття, як безцінною краплиною природного нектару. Відчувати його на дотик, на смак. Насолоджуватись таким коротким, і таким вагомим для кожного з нас, щоденно дізнаючи сильний інтерес очищення, терпку радість вдосконалення та велике піднесення від здобуття омріяної свободи.

Більше