Зізнаюся, коли вперше почув, що громадська організація інвалідів із вадами зору влаштовує інтеграційний туристичний похід до Світязя з участю молоді з частковою та повною втратою зору, то засумнівався у правдивості цієї оказії. «Так, черговий піар-хід», – подумалося, адже не йняв віри, що сліпі люди здатні на такий вчинок. Та все перевернулося з ніг на голову, як тільки на свої очі побачив цих, не побоюся цього слова, відчайдушних учасників акції, що проходила за підтримки «Фронту змін». Подерті до крові ноги, втомлений вигляд і …щира посмішка на устах – ось що довелося уздріти у наметовому таборі незрячих туристів.

На Волинь приїхало понад три десятки молодих учасників походу. Вони на власному прикладі прагнули довести, що незрячі нічим не гірші за тих, хто бачить. Були тут мешканці не тільки нашої області, а й представники Харкова, Києва, Кривого Рогу, Ужгорода та Житомира. Вони відразу розділилися на дві групи, щоб мандрувати різними маршрутами, а зустрілися біля села Острів’я.

«Прагнемо показати усім, що ми самодостатні люди», – каже голова волинського осередку Всеукраїнської молодіжної громадської організації інвалідів з вадами зору «Генерація успішної дії» Віталій Ткачук, з яким крокуємо табором, що його незрячі мандрівники розбили біля Світязя. Відтак цей похід покликаний розвіяти міф, що інвалід зору – безпомічна і безпорадна людина. Тому ця організація звернулася до уряду, аби 2010 року відмінили пільги для незрячих під час вступу у виші. «Ми здатні пройти конкурс без поблажок, – розповідає Віталій. – Наступний наш проект – театральна студія, в якій грали би зрячі та незрячі актори. Бо ж ми – дуже талановиті, тільки більшість не вірить у свої сили».

Отож, ці хлопці і дівчата за кілька днів пройшли …200 кілометрів! З огляду на те, що з ними був лише один зрячий волонтер. Рекордним став день, коли мандрівники за дванадцять годин подолали аж 20 кілометрів, і це в болотистій місцевості! Чого тільки вони не натерпілися, адже йшли не з порожніми рюкзаками, несли на плечах намети, особисті речі та дрова. Ба навіть товариша нового знайшли – маленьке сколошкане кошенятко, яке відігріли й відгодували. А коли незрячі заблукали, то почали співати, щоб їх почули.

Одне слово, мене учасники походу переконали у своїй повноцінності та відсутності комплексів. Адже як пояснити те, що кореспондента СіДу обіграв у карти незрячий … та й ще погони повісив. А ще стало відкриттям, що багато незрячих працює комп’ютерними адміністраторами, бо є програми, які озвучують усю інформацію, що з’являються на моніторі. Соромно стало, як пригадав на які дурниці іноді жаліються здорові люди…

– Коли їхали у ваш край, – долучається до розмови харків’янин Ігор Шрамко, – то нам озвучили придорожній білборд, на якому красувалася фраза: «Гордість Волині – її люди»! Хочу підтвердити, що саме так і є! Такого теплого прийому я ніде не відчував, тому вже вдруге приїхав на Полісся, незважаючи на ті навантаження, що ми пережили під час походу. Ваш край так надихає, що люди з різних куточків України на третій день напам’ять знали пісню «Волинь моя»!

А в самому таборі біля Світязя щодня панувала неймовірна атмосфера. Багаття, українські пісні під акомпанемент гітари, безліч забав та інтелектуальних ігор! Щоправда, було й одне табу в наметовому містечку – 5 гривень штрафу за нецензурні висловлювання. Проте жодного стягування так і не зафіксували.

Андрій СОБУЦЬКИЙ, Світязь

Інформація взята зі сайту газети “Сім’я і дім”.