Так уже повелось, що про проблеми людей з інвалідністю у нас в Україні зазвичай згадують лише напередодні Міжнародного дня інвалідів, котрий щорічно відзначається 3 грудня. Ми також не будемо змінювати цим “традиціям” і саме напередодні чергового Дня інвалідів спробуємо задуматися про джерела і шляхи вирішення численних проблем, що відносяться, як до людей з особливими потребами, так і до суспільства в цілому.

Так, дійсно через глибоку економічну кризу, військові дії та політичні чвари, можна підібрати сотні об’єктивних виправдань тому, що права і умови життя наших людей з інвалідністю навіть віддалено не відповідають тим базовим канонам Конвенції ООН “Про права інвалідів”, яку Україна ввела в дію 4 лютого 2010. Але, можливо причини провалу впровадження вищеназваної Конвенції ООН слід шукати не в нинішньому економіко-політичному стані України, а в невідання нашим суспільством величезного трудового та інтелектуального потенціалу людей з інвалідністю? Наявність же такого потенціалу цілком очевидна, адже ні хто з нас не в змозі визначити наскільки у конкретної людини з інвалідністю внаслідок обмеження одних його можливостей посилилися, загострилися або розвинулися інші його якості, котрі потенційно можуть бути надзвичайно корисні для суспільства.

Можливо тільки усвідомлення цього факту і розуміння державою того, що залучення інвалідів до активного суспільно корисного життя, в кінцевому рахунку, обернеться консолідацією та активізацією соціально-економічного розвитку країни, змусить владу спробувати все ж вирішувати проблеми інвалідів не для “галочки”. У цьому сенсі, безсумнівним позитивом могли б стати зміни у новому податковому кодексі, що передбачають в собі ряд наступних позицій:

1. Введення диференційованої норми працевлаштування інвалідів по підприємствам і організаціям у відповідності зі сферами їхньої діяльності. Адже очевидно, що існують підприємства, де вимоги до співробітників несумісні з патологіями, наявними у більшості людей з інвалідністю. Для таких підприємств 4% норма працевлаштування інвалідів, є абсурдною і тільки стимулює ці підприємства до всіляких корупційних махінацій. Разом з тим, є підприємства та організації (наприклад, в рекламно-інформаційної та соціально-побутовій сфері національного господарства), де специфіка та умови праці ідеально підходять для інвалідів, які можуть працювати не тільки в офісах цих підприємств, але і вдома. Природно, що норма працевлаштування інвалідів на цих підприємствах повинна бути набагато більшою 4% і становити від 15-20%.
2. Впровадження системи гарантованого замовлення для підприємств і організацій, де більше 20% штату становлять інваліди. Сенс впровадження даної системи полягає в тому, щоб зобов’язати підприємства, які не мають норми щодо працевлаштування інвалідів, або не виконують цю норму (далі Покупці), закуповувати продукцію та послуги у тих підприємств, де інваліди становлять більше 20% штату співробітників (далі Продавці) . У тому випадку, якщо обсяг закупівель у Продавців для Покупців становить не менше 4% від річного фонду їх заробітної плати, то закон повинен передбачати звільнення цих Покупців від штрафних санкцій з боку Фонду соціального захисту інвалідів.
3. Впровадження технології поручительства громадських організацій інвалідів перед роботодавцями та Фондом соціального захисту інвалідів за працевлаштованих інвалідів. Дана технологія повинна передбачати в собі систему наступних взаємодоповнюючих кроків:

• Підбір громадськими організаціями необхідних кандидатур людей з інвалідністю для їх подальшого працевлаштування відповідно до опублікованих державними органами загальнодоступних списків вакансій для інвалідів від різних підприємств. При цьому роботи, що проводяться громадськими організаціями з підбору, а потім і по подальшому супроводженню інвалідів на робочому місці, можуть фінансуватися Фондом соціального захисту інвалідів на конкурсній основі.
• Укладення договорів між громадськими організаціями інвалідів (ГОІ), що перемогли у відповідних конкурсах, Фондом соціального захисту інвалідів та роботодавцями, для яких ці громадські організації будуть підбирати людей з інвалідністю на вакантні місця. Основною метою укладення таких договорів буде надання гарантій роботодавцям щодо новоприйнятих людей з інвалідністю з боку ГОІ. Зокрема у цих договорах може бути визначений термін, протягом якого ГОІ повинні курирувати (навчати і “підстраховувати”) новоприйнятих інвалідів на робочому місці. Крім того, за обопільним бажанням працедавця та новоприйнятого на роботу інваліда, ГОІ повинні будуть організовувати роботу даного інваліда на дому. Курирувати всі ці відносини між ГОІ, роботодавцями та інвалідами міг би все той же Фонд соціального захисту інвалідів.

Але все ж для адекватного вирішення проблем інвалідів вищеназваних змін до законодавства України далеко не достатньо. Нам, насамперед, потрібно усвідомити, що корінь всіх проблем людей з інвалідністю полягає у відсутності механізму масового та економічно доцільного їх включення в активну громадсько-корисне життя. Поки в суспільстві не сформується стійке переконання в тому, що інваліди це не тільки об’єкт проявів співчуття і гуманності, але й потужний потенціал для економічного, інтелектуального і творчого розвитку суспільства, проблеми цих людей у нас в країні кардинально не будуть вирішені.

Зараз становище людей з інвалідністю на Україні можна уподібнити відбракованим відходам, які намагаються всіляко завуалювати і візуально додати їм благопристойний вигляд в інтер’єрі державного облаштування. Хоча наша держава, на догоду сучасним європейським цивілізованим віянням, останнім часом досить активно мусує тему інвалідів, всі їхні проблеми поки вирішуються лише поверхово. Іншими словами латаються діри, але не викорінюється суть проблем. Знову ж таки повертаючись до алегорії інвалідів з відходами - наша держава за допомогою пенсій, допомог та пільгового лікування періодично обприскує ці відходи різними дезодорантами, перев’язує стрічками, а іноді, за допомогою грамот та орденів виставляє на п’єдестали для загального огляду на кшталт шедеврів постмодернізму. Але всі займаються тільки зовнішнім виглядом цих відходів і ніхто не хоче ворушити їх оболонку випускати назовні смердючий запах та бруднитися гниллю.

Але, точно також, як в ситуації з реальними відходами, людство, що підганяється економічними кризами і зростанням числа інвалідів, зрештою дозріє до усвідомлення необхідності і можливості економічно вигідного масового залучення людей з інвалідністю до суспільно корисної діяльності. Саме тоді, суспільство реально, не тільки в морально-етичному сенсі, а й матеріальному аспекті буде зацікавлене у викоріненні проблем інвалідів з тим, щоб підвищить ефективність використання трудового та інтелектуального потенціалу цих людей.

Звичайно, для формування в суспільстві належного ставлення до інвалідів та запровадження ефективного механізму залучення цих людей до суспільно-корисної діяльності необхідно спочатку затратити істотні матеріальні ресурси і виконати величезний пласт роботи. Все це немислимо зробити без активної участі громадських організацій інвалідів. Саме громадський рух інвалідів при грамотній його організації являє собою джерело необхідних трудових, інтелектуальних і матеріально-фінансових ресурсів. Так, наприклад, організації інвалідів здатні вишукувати достатню кількість волонтерів, бо яка ж справжня мати не захоче своєю працею допомогти організації, тільки для того, щоб забезпечити гідне майбутнє своїй хворій дитині. Ті ж громадські організації здатні виробляти найбільш оптимальні ідеї щодо вирішення тих чи інших проблем інвалідів, бо хто, як не вони знають ці проблеми зсередини і можуть забезпечити максимальну життєздатність своїх ідей. Все ті ж організації цілком здатні залучити необхідний обсяг матеріально-фінансових ресурсів у вигляді міжнародних грантів і благодійної допомоги.

Для всього вищеописаного, звичайно ж необхідно впровадити механізм презентації діяльності цих громадських організацій і забезпечити об’єктивну оцінку соціальної значущості їхньої діяльності. Необхідно також впровадити методику оцінки потреб і ступеня нужденності конкретних інвалідів, розробити систему цільової, суспільно контрольованої допомоги. При цьому потрібно, щоб дана система всебічно стимулювала б соціально-відповідальний бізнес в наданні благодійної допомоги найбільш нужденним інвалідам. Необхідно, нарешті, створити систему прозорого, технологічно відпрацьованої і економічно доцільної взаємодії громадських організацій з місцевою владою і комерційними структурами, яка всіляко стимулювала і розвивала б традиції милосердя та благодійності.

Тут, у тих хто більш-менш знайомий з діяльністю громадських організацій інвалідів в Україні може виникнути закономірне питання - а чи буде керівництво більшості з цих організацій впроваджувати всі ці механізми і методики оцінок? Чи треба їм усе це? Так дійсно, більшість громадських організацій інвалідів в Україні є елітарними і діють тільки на догоду вузькому колу своїх наближених. Але, з іншого боку, більшості міжнародних грантодавців дана ситуація добре відома. Саме тому, ці організації грантодавців завжди вимагають і перевіряють продовження підтриманих ними проектів після завершення їх фінансування і ні в якому разі ні дають наступних грантів якщо ці проекти “канули в лету”. Також саме тому, в силу того, що громадські організації інвалідів в основній своїй масі дискредитували себе перед грантодавцями, зараз дуже складно отримати грант навіть для нових організацій, котрі ще нічим себе не ”забруднили”.

Разом з тим, для того, щоб реально діючі організації змогли себе ефективно презентувати потрібно просто запропонувати грантодавцям та іншим потенційним спонсорам громадських організацій інвалідів чіткий механізм оцінки ефективності їх діяльності. І такий механізм вже є. Ознайомитися з ним можна на основі “Інструкції щодо заповнення анкети для оцінки діяльності громадських організацій” (http://bit.ly/1YpvpsT) і “Універсальної методики оцінки діяльності громадських організацій” (http://bit.ly/1Sf6DrC). А те, як цей механізм працює на практиці можна побачити тут: http://bit.ly/1I6ofWm.

До речі, механізм оцінки діяльності громадських організацій - це не що інше, як один з варіантів застосування HGO Відкритих даних для популяризації своєї діяльності. Але це вже тема зовсім іншої статті.

На жаль, інструмент оцінки громадських організацій поки на практиці реально не діє. У першу чергу це відбуватися через те, що наші чиновники все ще продовжують здійснювати фінансування громадських організацій з бюджету (різні соціальні замовлення й інша цільова допомога) не по об’єктивної результативності їх діяльності, а по тому наскільки добре (емоційно насичено) вони вміють писати проекти і наступні звіти до них.

Але ж еволюція невідворотна і, врешті-решт, ми прийдемо до розуміння невідворотності залучення людей з інвалідністю до активного економічно вигідного для країни життя. І це відбудеться не в останню чергу завдяки впровадженню механізму об’єктивної, заснованої на реальних фактах і результатах, оцінки діяльності наших громадських організацій.