У деякі періоди через складні соціально-політичні або економічні чинники частина українського населення покидала Батьківщину в пошуках кращої долі. Однією з країн, куди емігрували наші земляки, стала Аргентина.

_{Джерело: http://uk.wikipedia.org/}

Перша хвиля еміграції

У переселенні українців до Аргентини можна виокремити чотири етапи, що в цілому відповідає періодизації української еміграції протягом XIX-XX ст. Перша хвиля тривала протягом 1897-1914 рр. Поштовхом до виїзду людей стали безземелля та безробіття. Переселенці були вихідцями із західноукраїнських земель, переважно селянами. Проте, після еміграції, частина українців почала працювати на промислових підприємствах Буенос-Айреса і його передмість.

Загалом, до Першої світової війни в Аргентину переселилося близько 15 тисяч українців, які проживали компактними групами. Проблеми повсякденного життя тільки посилювали тенденцію до об’єднання, сприяли збереженню традиційного побуту та звичаїв. Зумівши протистояти асиміляції, перша хвиля еміграції стала фундаментом для подальшого формування української етнічної спільноти в Аргентині. У цьому значно посприяла Церква - священики та церковні парафії допомагали гуртуванню поселенців в Аргентині.

_{Інтер’єр української церкви Св.Володимира в м.Посадес. Джерело: http://www.chasipodii.net/}

На початках саме Церква стала центром суспільного життя переселенців. Тут виникали навчальні релігійно-соціальні школи українознавства, курси та конференції, церковні братства, аматорські гуртки, читальні та українські школи. Наприклад, греко-католицький єпископ І. Секнишин заснував  українську читальню в Азарі, соціальний клуб “Україна” в місті Апостолесі, а згодом і український сільськогосподарський кооператив у цьому ж місті. Перші роки проживання в Аргентині були важкими (нестача грошей, відносно високі ціни на землю). Дошкуляли і незвичні кліматичні умови, при яких не звикли працювати українські селяни. Тому згуртування стало запорукою успішного виживання та розвитку.

Друга хвиля еміграції

Друга хвиля української еміграції припадає на період між Двома світовими війнами. Якщо раніше українці були змушені емігрувати через економічні причини, то під час другої хвилі одним із мотивів фігурував політичний. Унаслідок цього змінився соціальний склад переселенців. Україну залишали не тільки селяни, але й робітники, науковці, митці, які становили собою національно-культурницьку еліту. Вони уникали переслідувань радянської влади. Це, звичайно, мало негативні наслідки для України, але сприяло розвитку української діаспори.

Культурне життя

Новоприбулих Аргентина приваблювала вже наявністю там української громади, що допомагала їм уникати деяких труднощів життя у чужій країні. Разом із тим, переселення до Аргентини частини націонал-культурницької інтелігенції активізувало громадське життя української діаспори. Поява великої кількості активних та освічених людей призвела до виникнення нових, більш розвинених форм громадського життя. З’явилися організації, що почали керувати громадсько-політичною та культурними сферами, гуртувати навколо себе українських емігрантів та виховувати у них почуття патріотизму. З’явилась велика кількість літературно-мистецьких шкіл, бібліотек, хат-читалень. У 1924 р. було створено драмгурток “Молода громада”, який у того ж року отримав назву “Просвіта”. З 1928 року товариство почало видавати газету “Українське слово”, перший український часопис у цій країні (виходить дотепер). У серпні 1926 р. у Кордові було створене перше економічне товариство “Взаємна допомога”. У 30-х рр. в м. Беріссо організовано ще одне українське товариство – “Відродження”. Воно виникло на базі двох раніше заснованих організацій – “Стрілецької громади” та спортивного товариства “Сокіл”. Товариства “Просвіта” та “Відродження” продовжують існувати і в наш час.

Третя хвиля еміграції

Наступна, третя хвиля української еміграції припадає на перші повоєнні роки (1945-1953). Головною причиною третьої хвилі еміграції була політична. Це були переважно в’язні таборів і біженці з Німеччини та Австрії. Також велику частину становили колишні вояки Української Повстанської Армії та ветерани української дивізії “Галичина”. По війні вони відмовилися повертатися на Батьківщину і оселилися у різних країнах Європи, Північної та Південної Америки, в тому числі, і в Аргентині. Повоєнна українська еміграція до Аргентини була невеликою – близько 6 тисяч чоловік. Однак, ця хвиля принесла з собою велику кількість патріотів. Вони надали новий, потужний імпульс розвиткові політичного, культурного та громадського життя української громади. Поступово почали з’являтися нові організації, зокрема, у 1947 р. створили “Український клуб”, “Союз українок”, у 1948 р. - “Пласт”, “Спілку української молоді”, в 1950 р. – “Братство українських січових стрільців” та інші. Нові організації мали позитивний вплив на збереження української ідентичності та патріотичного виховання. Саме в цей період українській громаді остаточно вдалося подолати свою організаційну розпорошеність.

У 1947 р. відбувся перший Конгрес українців Аргентини. На ньому було утворено Українську центральну репрезентацію – крайовий орган, який представляв інтереси українців перед владою. На сьогодні Українська Центральна Репрезентація об'єднує понад 30 товариств української діаспори. У такий спосіб було досягнуте організаційне об’єднання української діаспори, незважаючи на відмінність у політичних поглядах між представниками різних хвиль еміграції.

У 1963 р. в Аргентині за фінансової підтримки Спілки українських промисловців і купців було видано “Історію України” Д.Дорошенка в перекладі на іспанську мову. Це перша велика наукова праця з історії України, що видана іспанською мовою.

Українська громада в Аргентині спромоглась успішно інтегруватись в аргентинське суспільство і зберегти свою етнічну самобутність. Більша частина української діаспори - це учасники перших двох хвиль еміграції та їх нащадки, які зуміли зберегти національну ідентичність та патріотизм.

_{Різні покоління українців Аргентини. Джерело: http://www.chasipodii.net/}

Хвиля міграції з пострадянського простору

Четверта хвиля української еміграції до Аргентини розпочалась у 1993 році. Аргентина розцінювала емігрантів з території колишнього СРСР як джерело кваліфікованої та дешевої робочої сили. Тому еміграція здійснювалась за спрощеним порядком. Протягом 1993 - 2003 рр. до країни прибуло близько 25 тис. українців. Переважна більшість новоприбулих українських громадян мала вищу та середню спеціальну освіту. Українська діаспора часто допомагала новоприбулим пристосуватися до нових умов життя, знайти роботу, налагодити контакти з іншими вихідцями з України. З часом, нові емігранти почали зближуватися зі старою діаспорою.

Аргентина стала однією з перших країн, які визнали незалежність України та першою в Латинській Америці. На швидкість прийняття такого рішення вплинула Українська Центральна Репрезентація, яка в 1991 р. ініціювала кампанію зі збору підписів під зверненням до президента Аргентини про визнання незалежності України.

Влітку 1995 р. в Національному Конгресі створено “Групу друзів України”, до якої ввійшли авторитетні політичні діячі Аргентини.

_{Українська діаспора в Аргентині під будівлею Посольства України в Аргентинській Республіці висловила протест щодо насильницьких дій та репресій в Україні, січень 2014}

Українська діаспора в Аргентині представлена понад 40 українськими громадськими, культурними, релігійними та молодіжними організаціями. При церковних парафіях та громадських осередках продовжують діяти школи, які сприяють вивченню української мови. На 2009 р. було зареєстровано 24 суботніх школи та 20 фольклорних ансамблів. У 1967 р. був заснований Український католицький університет. В Аргентині проводиться значна кількість культурно-просвітницьких заходів, пов’язаних з важливими подіями сучасного та історичного життя України.

Навіть в еміграції в українських громадах була потреба не тільки зберігати власну етнічну культурну ідентичність, але й розвивати її. Українська діаспора відіграла вагому роль у розвитку аргентино-українських відносин.

_{Джерело: http://www.chasipodii.net/}

Представників української громади залишили помітний слід в суспільно-політичному та культурному житті Аргентини. Можна відзначити такі імена визначних представників української діаспори в Аргентині: 

Петро Лилик (26 березня 1950 р.н.) - аргентинський нейрохірург-новатор, засновник і директор Інституту внутрішньосудинної хірургії та інтервенційної радіології «ENERI» м. Буенос-Айрес. Народився в сім’ї українських емігрантів. Активний член ряду українських організацій Аргентини. Тривалий час керував танцювальним ансамблем «Просвіта».

Еухеніо Бладіміро Юзва – засновник Інституту радіо-діагностики та одонтології в місті Ла-Плата, колишній мер міста Беріссо, Голова Української Центральної Репрезентації в Аргентинській Республіці.

Чанго Спасюк (1968 р.н.) - аргентинський музикант чамаме і акордеоніст. Народився в родині українців другого покоління. У 2005 р. отримав нагороду BBC World Music у номінації «Новачок. У 2006 р. нагороджений премією імені Карлоса Гарделя як "Найкращий фольклорний виконавець".

Матеріал підготував Максим Мазипчук

Для написання статті використані матеріли:
^{Ярош О. Формування української діаспори в Аргентині
Богданова Т.Є, Погромський В.О. Українська етнічна спільнота в Аргентині кін ХХ – поч ХХІ ст. 
Василик М. Українські поселення в Аргентині. – Мюнхен. 1982
Атаманюк Ю.Українська діаспора в Аргентині з сайту}

Публікацію створено в рамках проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство у різноманітті», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Європейського Союзу.

Читайте та створюйте матеріали в рамках місяця патріотизму на ГУРТі!