Громадянське суспільство: історичний шлях Франції .: Ресурсний центр ГУРТ

Увiйти в ГУРТ

Громадянське суспільство: історичний шлях Франції
10.05.2013

Поняття громадянського суспільства у наш час виступає своєрідною інтерпретацією автономії та емансипації особи, що функціонує за межами державної влади. У Франції поняття тісно пов’язане із концепцією загального блага і відповідає сьогодні за врегулювання суспільних проблем. У громадянському суспільстві як явищі соціального життя вбачається, насамперед, опозиція до держави в публічній та адміністративній сферах. Отже, якщо ви не є політичним діячем чи держслужбовцем – ви належите до громадянського суспільства, разом із асоціаціями, підприємствами і організаціями. Громадянське суспільство – це сукупність окремих осіб, котрі беруть активну участь у житті суспільства для того, щоб громадська думка була почутою.

Термін «громадянське суспільство» з’явився одночасно із зародженням політики як науки. Чи не вперше ми зустрічаємо його в Арістотеля, який описує вільне від варварів суспільство, потім у Св. Августина, який протиставляє Земне суспільство зі своїми законами суспільству Неба – Церкві. У період Середньовіччя існувала теорія двох протилежних суспільств: одного, що об’єднувалось навколо церкви, та іншого, що доручало всю владу главі держави. За «старого порядку» суспільна піраміда підпорядкувалась станам і орденам (знать, духовенство, третій клас), і була поділена на комуни, кожна з яких відповідала за свою парафію – територіальну, економічну чи релігійну. Головним недоліком такої системи було те, що належність до будь-якої із цих груп була примусовою і визначалась ще до народження людини, або за рішенням суверена.

Розширення поняття припадає на середину ХVII століття, яке ознаменувало собою водночас і повалення монархії, і розквіт абсолютизму. Саме тоді такі відомі філософи, як Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо створювали і розвивали свої гуманістичні ідеї, які проповідували доцільність лише ідеології миру.

Жан-Жак Руссо

Йдеться не про насильницькі методи впровадження т.зв. трансцендентального миру, як за часів «короля-сонця» Людовіка ХІV, а про іманентний мир, який властивий конкретному суспільству в конкретний час і аж ніяк не є «благословенням вищих сил». Саме філософам епохи Просвітництва належить вирішальна роль у поглибленні концепту. Джон Локк першим заговорив про політичний стан, про тогочасне значення людства як царини створення суспільства. Таким чином, земне і світське чи не вперше протиставляється небесному і божественному. Пізніше також Гоббс та Руссо підтримали цю думку, стверджуючи, що людська спільнота – це результат своєрідного «соціального пакту», і ні в якому разі не може бути вічною чи незмінною. На той час це були радикально нові погляди, які проголошували необхідність індивідуальної свободи, миру і гармонії між людьми, розвитку всього людства загалом.

Як же забезпечити надійний політичний фундамент цьому концепту? Рішення принесли англійські мислителі кінця ХVIII — початку ХІХ століття Адам Сміт і Адам Ферґюсон. Вони запропонували вирішити проблему з допомогою вільного, безперешкодного функціонування ринку, де кожен зміг би задовольнити свої потреби, а отже, і зробити свій внесок у розвиток суспільства. Таким чином, громадянське суспільство отримало економічну базу в поєднанні з лібералізмом влади. З’являється наближена до сучасної демократії модель розвитку: свобода слова, легітимна влада, яка обирається вільним голосуванням, та економічний лібералізм – скасування митних податків, свобода підприємництва. Такі економічні відносини певним чином об’єднали людей і створили надійну основу суспільства. Можна констатувати однозначну революційність цих ідей в порівнянні зі «старим порядком» — з його закритістю, ієрархічністю та централізованістю.

На цьому етапі окреслились дві основні складові громадянського суспільства:
- вирішальна роль економіки, що відкидає на задній план церкву та уряд, – йдеться про славнозвісну «невидиму руку» ринку, що значно ефективніша для розвитку і дотримання балансу в суспільстві. А уряд, у свою чергу, повинен сприяти розвиткові ринку для зміцнення суспільства;
- особистість як центр політичної думки, а посередницькі організації, які перешкоджають діяльності ринку, потрібно ліквідувати — що, власне, і зробила Французька Революція.

Переважання королівської влади відчувалось до подій 1789 року, коли відбувся т.зв. доктринно-догматичний розрив зв'язків минулого з майбутнім. Відомий французький мислитель Алексіс де Токвіль так оцінював французьке суспільство після революції 1789 року: "Чарівність королівської влади зникла, але вона не була замінена владою закону ... Я бачу, що ми винищили особистості, котрі були здатні, кожна окремо, боротися з тиранією, але я також бачу, що держава одна успадковує усі переваги, що були відібрані у родинних союзів, корпорацій та окремих осіб; таким чином сила невеликої кількості громадян... була замінена слабкістю всіх".

Дійсно, французька "Декларація прав" 1789 року визначала не стільки утвердження нових прав, скільки відмову від попередніх. Свобода, як і рівність, в цьому документі залишається декларативним принципом. Насправді у Франції відбувся розрив з попередньою ієрархічною, спадковою традицією, але насильницька ліквідація аристократичних свобод призвела до спрощеного розуміння свободи і підкорення індивіда державі в приватному житті. Французька революція замінює зруйнований авторитарно-роялістський устрій системою бюрократичної влади, яка уособлює віднині державу.

Скликані королем Генеральні штати проклали законодавчий шлях для врегулювання відносин між суспільними групами. Починає функціонувати і зміцнювались преса. Вона інформує про засідання клубів, публікує парламентські звіти. Поступово утверджується конституційний процес.

Важливою фазою конституційного розвитку стала Хартія 1814 року, яка була типовою для визначення континентальної моделі розвитку. Вона юридично закріпила публічні права французького громадянства: декларувалась рівність усіх перед законом, були надані гарантії особистих свобод. Однак при цьому Хартія закріпляла стан речей, за яким вся влада була формально сконцентрована в руках монарха, а фактично — в руках бюрократії. Принципи такої системи зберігалися і в подальших конституційних актах. Це призводило до надмірної централізації влади і звуження сфери автономності громадянського суспільства. За часів правління Наполеона ІІІ у французькій державі остаточно сформувалася велика бюрократична каста, яка, за думкою французького дослідника Ф. Кола, "висмоктувала всі соки з громадянського суспільства" .

Наступним кроком стала концепція Гегеля, за якою громадянське суспільство протиставляється державі. На його думку, у громадянському суспільстві панує принцип «приватності», таким чином, кожен є автономним і піклується насамперед про власні інтереси. А держава захищає принцип «універсальності». Для того, щоб краще зрозуміти цю концепцію, Гегель пропонує таке порівняння: громадянське суспільство і ринок – це море, яке забезпечує розвиток міжнародних відносин і збагачення окремих націй, адже тут нема кордонів і можна рухатись у будь-якому напрямку; а держава – це суша, замкнутий простір з рамками, обмеженнями, митницями, верховною владою… Проте Гегель не відкидає зовсім роль держави, як це робить Адам Сміт. Він стверджує, що вона повинна виступати гарантом загальнонаціональних інтересів.

Але визнання громадянського суспільства ще не вирішує усіх проблем. Це лише перший крок на шляху до благоустрою. Далі потрібно усвідомити, як саме цей концепт втілити в життя. Цьому були присвячені дві наступні течії філософської думки:
індивідуалістична — громадянське суспільство складається з окремих автономних і в деякій мірі ізольованих індивідів;
організаційна — громадянське суспільство складається з різних груп, які визначаються ідентичністю та специфічними рисами.

У Франції суттєво переважила друга концепція: суспільство – це не просто кілька ізольованих угрупувань людей, це більш складна і комплексна організація, в якій групи і окремі індивіди тією чи іншою мірою беруть участь у суспільному житті. Поступово вибудовується досить специфічна модель демократії, в якій свобода об’єднань тісно взаємодіє зі свободою слова.

Організаційний концепт був впроваджений в кінці ХІХ століття завдяки прийнятим законам про свободу профспілкових об’єднань 1884 року та про асоціативний контракт 1901 року. З початком ХХ століття розпочинається пошук варіантів взаємодії політичної та публічної сфер.

Саме визнання необхідності співіснування публічної та приватної сфер, громадянського суспільства й держави і характеризує сучасну Францію. Хоча на практиці таке співіснування виявилось непростим. Наразі Франція стоїть перед численними проблемами поєднання громадської та державної сфер у контексті демократії, вирішення яких дасть змогу:
- Відновити рівновагу між сферами діяльності громадянського суспільства і держави;
- Забезпечити систему організації і універсальність елементів громадянського суспільства;
- Надати суспільству матеріальну базу для здійснення всіх ініціатив.

В останні роки відбувається розширення співпраці асоціацій з підприємствами, профспілками, мас-медіа та науковими організаціями. Існує розуміння того, що лише громадянське суспільство здатне протистояти негараздам у державі, і що в цьому й полягає його основне призначення, адже воно пропонує нові форми колективної співпраці. Проте має місце й інший феномен: широкі кола населення не повністю розуміють концепцію громадянського суспільства. Через це зростає покоління громадян, хоч і досить активних, проте неохочих долучатись до цих організацій. Існує загроза, що прояви громадськості активності та небайдужості зійдуться нанівець.

Зараз потрібно розвивати свідомість суспільства шляхом розподілу доступних засобів, які створять своєрідні містки між асоціаціями, що дасть змогу впливати на політику. Як один із засобів зміцнення зв’язків усередині громади пропонується створити мережу «народних університетів», які дадуть початок вихованню свідомих громадян, котрі прагнули б зменшити рівень соціальної несправедливості і побороти суспільну пасивність. Адже прогрес можливий тільки за одночасного руху вперед усіх разом.