4 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 

Безумовно, це важливий крок для українського суспільства на шляху до євроінтеграції, оскільки попереднє законодавство про біженців було дещо застарілим та малофункціональним в питаннях міжнародної міграції. Зокрема, гострою проблемою була відсутність інших, окрім статусу біженця, форм захисту шукачів притулку.

Така ситуація створювала замкнуте коло: особа, яка не мала підстав для отримання статусу біженця, передбачених Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року, зверталась до органу міграції і, звичайно, отримувала відмову, що спричиняло ряд негативних наслідків для обох сторін, таких як постійні судові тяжби, відмови, нові звернення із заявами і, як результат, нелегальне перебування на території України або, частіше, подальша незаконна міграція до країн Євросоюзу у зв’язку з неможливістю реалізації своїх прав та безвихідь.

Новий Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) містить у собі ряд важливих нововведень, що регулюють порядок надання захисту і притулку іноземним громадянам та особам без громадянства.

Суттєвим кроком являються норми Закону щодо збереження і возз’єднання сімей іммігрантів. Так, відтепер, члени сім’ї особи, яку визнано біженцем в Україні, або особи, яка потребує додаткового захисту, або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право в’їхати на територію України з метою возз’єднання сім’ї і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист.

Таке положення являється важливим моментом і в галузі захисту прав дитини, яка в новій редакції Закону отримує легальний статус автоматично, одночасно з батьками. Але в той же час, закон не визначає статус і права повнолітніх дітей зазначеної категорії осіб. Тим самим норми п.24 ст.1 Закону дещо суперечать положенням ст. 4 цього ж нормативно-правового акту.

Ще одною новелою в сфері практичного захисту прав іноземців та осіб без громадянства є доповнення ч.1 ст.3 Закону.

Так, зазначена норма окрім традиційних підстав набуття статусу біженця в Україні, таких як загроза стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тепер доповнена нормою «а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження».

Таке положення має посилити захист шукачів притулку та водночас позбавити відповідні державні органи та суди України можливості порушувати законні права іноземців та примусово висилати незаконних мігрантів на підставі відсутності у останніх вичерпного переліку причин для набуття легітимного статусу на території України. Але ключовим моментом Закону, все ж таки треба вважати додаткові, окрім надання статусу біженця, механізми захисту шукачів притулку. І якщо «тимчасовий захист» стосується безпосередньо шукачів притулку з країн-сусідів, які мають спільний з нашою державою кордон, то поняття «додатковий захист», охоплює саме ту категорію шукачів притулку, які не підпадають під дію Конвенції 1951 року, як осіб, що мають підстави для отримання статусу біженця.

Подібна норма в більш досконалому вигляді вже багато років закріплена і успішно використовується при розгляді питань про надання притулку іммігрантам в країнах ЄС. Але не можна не відмітити, що вже саме закріплення на законодавчому рівні додаткових схем допомоги має значно розширити коло дієвих механізмів при вирішенні питань про надання захисту іноземцям і особам без громадянства в Україні. Це в свою чергу полегшить роботу як правозахисних організацій, так й державних органів. В той же час авторитетні міжнародні організації, що опікуються проблеми біженців, стурбовані змістом зазначеної норми.

Так, Управління Верховного комісару ООН у справах біженців у своєму зверненні–реакції на прийняття проекту цього Закону зауважуdfkj, що «визначення власне поняття „додаткового захисту” є значно вужчим, ніж це передбачено стандартами ЄС. Зокрема, цей Закон не передбачає надання додаткового захисту особам, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі, їх цивільному життю або особі з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту”, як це зазначається статтею 15 (с) Кваліфікаційної директиви ЄС (див. Директиву Ради ЄС 2004/83/EC від 29 квітня 2004 року).

УВКБ ООН залишається стурбованим долею осіб зі справжніми потребами у міжнародному захисті, особливо тих, хто втікає з причин збройного конфлікту, котрим не надаватиметься захист в Україні». Дійсно, зміст даного Закону не містить в собі положень, що передбачає надання захисту особам, які підпадають під розширене поняття біженець, яке визначено в Керівництві УВКБ ООН по процедурам і критеріям визначення статусу біженця 1992 року. Тому у своєму зверненні Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців наголошує, що згідно Конвенції 1951 року, національне законодавство має надавати йому можливість відігравати роль радника у визначенні статусу біженця. Адже на шляху до становлення і розбудови правової і демократичної держави важливо прислуховуватись до думки міжнародної авторитетної спільноти, рішення і керівництва якої не мають обов’язкової сили, але суттєво впливають на національне законодавство.

Але й документ не враховує ряд важливих моментів, які ще більше могли б наблизити українське законодавство до міжнародних стандартів. Так, законодавець чітко не врегулював питання забезпечення якісної та ефективної процедури розгляду та надання статусу біженця або додаткового захисту, не передбачено подальшого захисту осіб, які так і не отримали позитивної відповіді щодо отримання притулку в Україні, що й надалі спричинятиме потік незаконних мігрантів у країни Європейського Союзу.

Також закон не гарантує захисту від катувань або жорстокого поводження, досить звужено і обмежено торкається процедури примусового видворення. В будь-якому разі, хочеться вірити, що прийняття Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є першим, але не єдиним кроком на шляху до повного і якісного реформування чинного українського законодавства в сфері міграції та приведення його у відповідність з мінімальними міжнародними стандартами. Адже саме справедливе і ефективне регулювання міграційних процесів є невід’ємною рисою розвитку демократичної держави.