В Україні загострюється криза у бюджетному секторі сфери культури та спадщини: низькі зарплати, відтік кадрів і відсутність системних реформ ставлять під загрозу функціонування тисяч інституцій - бібліотек, музеїв та інших. Про це йшлося під час публічної дискусії “Зарплата вирішує все? Як зберегти зберігачів спадщини і знань про неї”, організованої Мережею захисту національних інтересів «АНТС». 

Ключовою темою розмови стала ситуація з кадровим потенціалом та оплатою праці працівників бюджетних закладів культури, яка, за словами учасників, є катастрофічною і вже впливає на майбутнє всієї галузі, а відповідно - і на ситуацію в країні. Адже ці інституції для багатьох українців стають першим осередком знайомства з історією та культурою як свого краю, так і інших регіонів України та світу.

«Мій аванс становить 3800 гривень … це просто приниження. Приниження гідності і тих зусиль, які ми вкладаємо в цю роботу», — зазначила директорка Диканської публічної бібліотеки в Полтавській області  Наталія Кучеряєва.

За словами експертів, така ситуація не є виключенням. Вона є системною і безпосередньо пов’язана з чинною тарифною сіткою, яка не дозволяє закладам культури гнучко реагувати на виклики та забезпечувати гідну оплату праці. Як підкреслила співзасновниця Open Opera Ukraine, директорка з розвитку Kyiv Baroque Fest, членкиня Коаліції дієвців культури Галина Григоренко, навіть офіційна середня зарплата у сфері культури — близько 18 тисяч гривень — є нижчою за середню по країні приблизно на 30%, а реальні доходи працівників базових закладів значно менші.

«80–90% усіх витрат у сфері культури — це заробітна плата. Але навіть при цьому вона залишається найнижчою серед усіх секторів економіки. Це означає, що система фактично не здатна забезпечити гідний рівень життя людям, які в ній працюють, і не створює умов для залучення нових фахівців. У результаті ми втрачаємо кадри і поступово втрачаємо саму спроможність цієї сфери функціонувати», — зазначила вона.

Наслідки вже очевидні: професія стрімко старіє, а молодь не приходить у галузь. За даними учасників дискусії, частка працівників віком до 35 років у бібліотеках становить лише близько 9%, тоді як майже половина — це люди віком 45–60 років. Така динаміка означає, що система поступово втрачає кадровий потенціал без можливості його відновлення. Експерти наголошують: молоді фахівці свідомо обирають інші сфери через критично низький рівень оплати праці та відсутність перспектив розвитку. У результаті заклади культури втрачають не лише кадри, а й здатність до оновлення, впровадження нових підходів і роботи з сучасними аудиторіями. Як наслідок, вже сьогодні у низці регіонів виникають ситуації, коли ключові функції — зокрема методична підтримка бібліотек — просто не виконуються через відсутність спеціалістів. У перспективі це створює ризик системного занепаду: інституції можуть зникнути не через рішення про закриття, а через банальну відсутність людей, які здатні забезпечити їхню роботу.

«Ми бачимо, як на наших очах стрімко старіє професія. Молодь практично не приходить у сферу, і це прямий наслідок умов, у яких сьогодні змушені працювати бібліотекарі. Якщо ситуація не зміниться, бібліотеки можуть зникнути не тому, що їх закриють рішенням влади, а тому, що там просто не буде кому працювати. Це не питання далекого майбутнього — це процес, який відбувається вже зараз», — наголосила заступниця генерального директора Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, президентка ВГО Українська бібліотечна асоціація, кандидатка наук із соціальних комунікацій Оксана Бруй.

Ще однією системною проблемою є нерівномірність ситуації по країні. У частині громад, зокрема, і у тилових областях, деякі заклади культури фактично не працюють з 2022 року, перебуваючи на простої. Це означає не лише відсутність базових культурних послуг для населення, а й поступову втрату зв’язку самої інституції зі спільнотою, а отже - менше підтримки в майбутньому. У невеликих громадах бібліотеки, клуби чи музеї часто залишаються єдиними публічними просторами, де люди можуть отримати доступ до інформації, освіти чи елементарної соціальної взаємодії. Їхнє закриття або формальне існування без активної діяльності призводить до ізоляції мешканців, особливо вразливих груп, і підриває соціальну стійкість громад. Ситуація також значно відрізняється залежно від регіону: інституції у прифронтових областях часто працюють в умовах підвищеного навантаження, як хаби для внутрішньо переміщених осіб та колекцій зі зруйнованих музеїв чи тимчасово окупованих територій, тоді як в інших громадах вони можуть залишатися без підтримки і розвитку, оскільки громада вважає, що це “не на часі”. Водночас експерти наголошують: проблема полягає не лише в обмежених ресурсах, а й у відсутності чітких пріоритетів державної політики. Без візії розвитку культури, науки, освіти та системних реформ навіть наявні ресурси використовуються неефективно, а рішення часто залежать від суб’єктивного ставлення місцевої влади.

«Проблема не стільки в коштах, скільки в політичній волі. Гроші в державі є — питання в тому, як вони розподіляються і які пріоритети визначаються. Ми говоримо про необхідність системного підходу до мобілізації ресурсів у межах концепту “Гроші на перемогу”, який передбачає як пошук внутрішніх резервів, так і підвищення ефективності використання вже наявних коштів. Це і перегляд неефективних витрат, і боротьба з втратами бюджету, і зміна підходів до фінансування ключових сфер. Культура в цій системі не може залишатися “в кінці списку”, адже йдеться про інвестицію в стійкість держави. Тому ключове питання — чи є готовність ухвалювати рішення, які змінюють систему, а не лише підтримують її існування», — зазначив керівник аналітичного відділу Мережі “АНТС”  Ігор Крупка.

Модеракторка дискусії Катерина Чуєва, експертка Мережі захисту національної спадщини АНТС, наголосила на важливості комплексного підходу до управління спадщиною. На сьогодні інституції, що опікуються спадщиною - культурною, природною, науковою, документальною, живою спадщиною - не лише мають різне підпорядкування. Особливості нормативно-правової бази створюють для них різні (часто - не рівні) умови, розмивають відповідальність та ускладнюють реалізацію їхньої місії.

Учасники дискусії зазначили: без комплексної реформи — не тільки системи оплати праці, а й моделі управління спадщиною, та, відповідно, культурними інституціями, які опікуються нею — ситуація у сфері лише погіршуватиметься. Йдеться не лише про фінансування, а про необхідність переосмислення ролі культури в державній політиці. Водночас експерти підкреслюють: проблема значно глибша і стосується стратегічних рішень держави.

«Для того, щоб змінити ситуацію, потрібна політична воля. Без чіткого розуміння, що саме держава хоче зберігати, підтримувати і розвивати в культурі, системні зміни неможливі», — зазначила культурна менеджерка, експертка Мережі захисту національної спадщини Мережі «ANTS» Наталія Склярська.

У цьому контексті культура розглядається не як другорядна галузь, а як фундамент стійкості держави, особливо в умовах повномасштабної війни. Йдеться про здатність суспільства зберігати ідентичність, згуртованість і внутрішню стійкість у часи кризи. В умовах війни культурні інституції виконують значно ширшу функцію, ніж раніше — вони стають просторами підтримки, інтеграції та збереження соціальних зв’язків, а також інструментами протидії дезінформації та руйнуванню ідентичності.

«Якщо ми говоримо, що ця війна ведеться за ідентичність, то культуру потрібно захищати насамперед всередині країни. Це не питання другорядних пріоритетів — це питання нашої стійкості як суспільства. І без системної державної політики, яка враховує ці виклики, ми ризикуємо втратити не лише інституції, а й те, що вони зберігають і мають буквально передати наступним поколінням», — наголосила Катерина Чуєва.