Місця впливу чи треті місця: досвід з Півдня, сходу й Заходу України

Завод у процесі ревіталізації в Івано-Франківську, Impact Hub в Одесі, молодіжні центри на Сході України, - що між ними спільного та чи можуть вони чинити вплив на спільноту й місто, стати місцями впливу?  

Ми щодня бачимо приклади ініціатив, які змінюють міста, середовища, спільноти. Чи можна узагальнити досвід таких місць впливу? На форумі “UkraineLab: місця впливу” Альона Каравай, Олександр Славський та Юрій Дідула поділилися своїм досвідом створення  місць впливу в Івано-Франківську, Одесі та малих містах Сходу України. Пропонуємо короткий конспект їхніх виступів. 

Альона Каравай, ГО «Інша Освіта» і спілка MitOst

Треті місця – це нове поняття. Існує концепція «третіх місць», але місця впливу – це ширше. Йдеться про те, як певне місце не просто перетворити на функціонал, а досягти більшого впливу: соціального, культурного тощо.

Для мене місце впливу є таким, що гарантує спадкоємність. У багатьох пострадянських і посттоталітарних країнах є велика проблема з цим, бо кожне нове покоління має починати з чистої дошки, заново. Відкидати попереднє.

Я відчуваю, що в Україні не вистачає спадкоємності між поколіннями. Старше покоління, що має більше досвіду з радянського періоду, і молодше, чий досвід – з пострадянських часів, часто не чують і  не розуміють одні одних. Мають різну систему координат.

І для мене місця впливу можуть бути майданчиками, щоб трошки це залагодити. Бо фізичне місце віддзеркалює, як працює суспільство.

Якщо ми прийшли в певне місце, намагаємося рефлектувати над його історією, робити щось нове, але з повагою до старого, – такий шлях є складніший.

Нам би хотілося щоб Промприлад.Реновація став місцем спадкоємності. Не секрет, що ревіталізовані простори стирають історію, нове покоління не лишає простору попереднім. Чи так має бути завжди? Чи це може бути простір для всіх? Ми намагаємося робити не новий крок, а наступний. Це важко й болісно. І ми, і люди, які працюють в цьому просторі, відчувають це щодня.

Моя головна навчальна ціль – спробувати подивитися, чи ці місця впливу можуть дійсно бути справедливими, інклюзивними просторами.

Юрій Дідула, Львівська освітня фундація

Ми заснувалися в 2014 році, коли в країні почалася війна. І постала потреба відбудови будинків у прифронтових містах. Ми поїхали командою в Краматорськ, намагалися зрозуміти, як люди реагують на події та як ми можемо проявити солідарність.

Ми відбудували близько 100 будинків за чотири роки, і про нас часто думають в контексті гуманітарної допомоги. Проте, є й інший вимір діяльності – налагодження комунікації та створення середовищ довіри.

Поряд із успішною будівельною кампанією нам вдалося створити ефективну й злагоджену мережу волонтерів. Десь 1,5 тисячі людей долучалися до нашої діяльності, допомагали відбудовувати – фізично – будинки. І у своїх містах вони почали засновувати молодіжні центри, які сьогодні популярно називати «місцями впливу». Ми називаємо їх місцями довіри, бо вважаємо, що без неї людині складно реалізовуватися й робити щось для суспільства.

Ми розуміли, що через досвід Радянського Союзу в нас було знищене почуття довіри до сусідів, друзів, співробітників. Революція Гідності дала поштовх, аби довіра, яка існувала на Майдані, поширювалася в суспільстві. Це наклалося на ідею, яку давно виношував наш директор. Він колись брав участь у таких таборах на Балканах, де сербів та хорватів намагалися примирити в процесі будівництва.

Станом на 2014 десь 70% мешканців Донбасу ніколи не були за його межами. Це небезпечно для держави. І не дивно, що люди, які стежили за російськими чи олігархічними ЗМІ вірили, що фашисти їдуть на танках на Донбас.

В таких умовах ми потрапили до Краматорська. Відчували настороженість до української мови та недовіру до нас. Та коли відбудували перший будинок, відчули, як ставлення починає змінюватися. Відчули, що люди почали нам довіряти через конкретну дію. Бабусі з сусідніх під’їздів нам дякували, запрошувати на вареники – і це стало доказом, що присутність, спілкування, фізична дія є надважливими для того, щоб формувати середовища довіри та взаємодопомоги.

Місцевий священик дав нам свою хату, де ми кожного дня збиралися. Люди розповідали, як переживали окупацію, ми ділилися своїми враженнями як ті, хто живе за 1000 км звідти. Для багатьох місцевих це було чи не вперше, коли вони мали можливість поспілкуватися з кимось з-поза регіону на суперечливі теми.

Для багатьох це була можливість вперше відчути, що вони є частиною чогось більшого, що є абстрактна країна, і люди які живуть за тисячу кілометрів звідти, приїхали допомогти. Це дало підстави, щоб у Краматорську утворилося середовище людей, які стали поширювати це середовище довіри.

Коли ми збиралися їхати, місцева тусівка сказала: ви зараз поїдете, а що тут залишиться. Коля Дорохов ініціював створення стаціонарного молодіжного центру. «Вільна Хата» була реакцією на конкретну проблему міста. Окуповане й звільнене, в Краматорську панував страх і важливо було дати людям платформу де вони почувалися б у безпеці й з однодумцями. Вільна Хата цю проблему вирішила. Вона стала популярним явищем. Місцеві активісти створили ще кілька молодіжних центрів.

Ми почали аналізувати те, що ми робимо. З перспективи часу виглядає, що молодіжні центри як місця впливу відіграють таку роль, як Тепле Місто в Івано-Франківську чи Український католицький університет у Львові. Вони є місцями зустрічі людей, які мають спільні цінності та довіряють одні одним. Люди відчувають приналежність до певної спільноти, стають підприємцями, втілюють освітні та культурні проекти для покращення життя у своєму місті.

Як на мене, роль цих молодіжних осередків чи місць впливу – формувати середовище довіри, яка дає впевненість виходити із зони комфорту і ризикувати, впливати на довколишній світ.

Олександр Славський, Impact Hub Odessa

Коли чуєш, що 24 хаби відкрито на Сході України – а це немало - думаєш: а що це таке, «хаб»? Із цих сумнівів у мене народилися ідеї проаналізувати, що це і як працює.

Ми розпочали Impact Hub Odessa офіційно з 2013 року. Напрацювали якусь практику, і тут на Сході відкриваються 24. Ми їдемо, дивимося, і виявляється, вони не дуже схожі на нас.

Якщо ти пізнав якесь явище, то можеш його повторити. Якщо не знаєш, як виготовляти прилад, ти його не відтвориш. Практика відтворення – це тест на те, щоб зрозуміти, наскільки це цікаво нам.

Я не думаю, що ми автоматично можемо наробити «імпакт хабів» чи «урбан спейсів» по всій Україні. Лише поодинокі випадки спрацьовують. І цікаво спостерігати.

Нещодавно я їздив на школу з кластерів – це економічна концепція. У них одним із найважливіших гравців є хаби або коворкінги. Вони є в усіх економічних кластерах.

Чи знаєте ви що Nokia виготовляла шини, гумові чоботи? Вони мали декілька кампусів, і в кожному працюють над чимось своїм. І вони зробили лише одну кав’ярню, де в черзі по каву всі зустрічаються. Навіщо люди говорять про коворкінги чи хаби в Кремнієвій долині? Бо є поняття неформального знання, яке ти нікому не опишеш. Але його передача робить будь-який економ процес ефективнішим. Тож ми зрозуміли, що хаби – не лише економічне явище.

Декілька днів тому на форумі видавців я брав участь разом з Юрком Филюком в одній дискусії. Для мене було дивно, що з нами в панелі був засновник «Дзиґи». Я думав, що «Дзиґа» – це кав’ярня, плюс галерея.

Виявляється, історія хабів розпочалася давніше. Це місця, де виникають зв’язки, передаються неформальні знання і спадкоємність.

Мені здається, повертаючись до першого блоку, не важливо, чи можемо ми відтворити хаб. Так чи інакше це місце виникне. Навіть якщо формально десь немає коворкінгу, буде місце, де люди спілкуватимуться й передаватимуть знання. Це можуть бути кав’ярня, магазин, аптека. Ця ідея зігріває, а з іншого боку – це виклик для нас.

Контакти

  • Світлана Ославська
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 0  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.