ГУРТ не тільки дає поради від професіоналів, але й збирає історії успіху тих, хто робить перші кроки. Сьогодні своєю історією з нами поділилися засновниці StartUpMe School – Любов Філатова та Надія Мартинець. 

Дівчата разом із Артемом Клобуцким створили проект, спрямований на всебічний розвиток молоді. Під час лекцій в їхній школі кожен охочий має змогу дізнатися про секрети ефективного тайм-менеджменту, ази фінансової грамотності і багато іншого. Про можливості, що приходять, коли починаєш діяти, про роботу над собою, про боротьбу з власними страхами читайте в інтерв’ю.

- Чи мали ви до цього досвід реалізації проектів?

Любов: - Хіба що дуже маленький. 

Надія: - Таких масштабів – ні. Лише шкільна діяльність.

- Що для вас було найважчим у вашому проекті?

Любов: - Для мене найважчим було розпланувати проект від початку до кінця, визначити остаточно ідею і мету. А далі вже з’явилися і люди, і можливості.

Надія: - Боялися, що не зберемо потрібну кількість людей, не зможемо все правильно продумати, організувати лекції. Що не вдасться грамотно вибудувати схему заходу, підібрати лекторів. Через відсутність досвіду боялися набити собі багато шишок. Тому для мене це була боротьба із внутрішніми страхами.

- Чи є якісь цікаві історії, пов'язані з цими викликами?

Надія: - Ми з Любою вирішили відкрити першу лекцію своїми виступами. Довго готувалися, Люба навіть промову написала. Три хвилини до виходу, а в голові досі немає цілісної картинки, плану, що і як говорити. Виходжу, у мене коліна трясуться, язик не повертається, частина тексту вилетіла з голови. Але ось ти дивишся на людей, відчуваєш те, що відчувають вони, і починаєш говорити з ними їхньою мовою. Ти кажеш їм те, що вони хочуть від тебе почути, бачиш інтерес у їхніх очах. Це було для мене найбільшим викликом. Я ніколи не виступала перед такою великою аудиторією, завжди боялася цього.

Любов: - У мене історій, пов’язаних з організацією кожного заходу, безліч. Всі вони були викликами. Щодо публічних виступів – відбулося багато змін. Перед першим виступом у мене була готова промова, я вийшла, але не могла сказати жодного слова. Однак із кожним разом ставало легше. Коли бачиш людей, які приходять вже не вперше, стає простіше спілкуватися з аудиторією.

- Тобто найголовніше – це побороти свої страхи та діяти?

Любов: - Увесь наш проект – це боротьба зі страхами. З нашими особистими страхами і страхами учасників проекту.

- А хто саме зголосився стати вашими спікерами та як вам вдалося їх зацікавити?

Надія: - Нашими спікерами були люди, на чиїх виступах ми раніше бували самі. Вони настільки нас надихнули, що нам захотілося поділитися цими знаннями та емоціями з іншими людьми. Зацікавили ми їх насамперед нашими палаючими очима, бо більше нічого було їм запропонувати. Лекторам було цікаво розповісти про себе та свої проекти, зробити свій внесок у розвиток молоді.

Були й казуси, коли нам потрібно було терміново знайти лектора. Залишалися три або чотири дні до лекції, і ми всіх запитували: «Чи є у вас знайомі, хоч хтось? Допоможіть нам!». За останню ніч вирішується це питання, і ось у нас вже є чудовий лектор з тайм-менеджменту. Правда, з ним теж смішна історія була. Лектор із тайм-менеджменту запізнився на 40 хвилин, і нам довелося вигадувати, чим зайняти аудиторію.

- Окрім лекторів, ще потрібне приміщення, де це все проходитиме. Хто надав вам приміщення і на яких умовах?

Надія: - З приміщенням був справжній квест. Спочатку ми з Любою кинули оком на найрозкішнішу аудиторію КПІ, і нам пообіцяли, що там буде реально все провести. Наступного тижня, коли мала відбутися перша лекція, ми приходимо, а нам кажуть: дівчата, ми не можемо надати вам цю аудиторію. А ми вже зробили розсилку, усі знали, куди йти. Слава Богу, нас хоча б залишили у тому ж корпусі й просто запропонували іншу аудиторію. Наступна лекція пройшла так: ми приходимо за півгодини до початку, нам кажуть: ця аудиторія вже зайнята, їдьте в інший корпус. Тоді було набагато складніше. З організацією нам дуже допомогла Студрада КПІ. Ми розповіли їм про ідею, і вони були готові нас підтримати.

- Ви реалізовували командну ідею. Наскільки знаю, вас було троє. Артем сьогодні не зміг бути з нами. Як складалися стосунки в колективі? Ви чітко розподіляли обов'язки між собою? Чи кожен робив те, що йому подобалося найбільше?

Любов: - Розподілом обов’язків ми не займалися. Чим спонтанніше працювали, тим кращим був результат. Як тільки починали складати план, усе починало йти не так. Кожен брався за те, що йому до душі.

- А який бік роботи сподобався вам?

Любов: - Я займалася роботою зі спікерами. Хоч я й дуже боюся спілкуватися з людьми, але цей страх я подолала. Найбільше мені сподобалася та частина, де всі говорили «дякую».

Надія: - Якось теж так склалося, що я більше працювала з учасниками нашої команди. За час школи вона виросла удвічі. Мені подобалося координувати їхню роботу: хто допоможе з реєстрацією, хто з фотоапаратурою, хто буде знімати відео. Ще я писала пости, мені дісталася роль контент-менеджера. Але я зрозуміла, що це мені не подобається.

- Ви згадали, що й інші люди брали участь у становленні  вашої школи. Окрім зазначених раніше партнерів, таких, як Студрада КПІ, кого ще ви залучали до реалізації проекту?

Любов: - У першу чергу, ШоГром – Школу громадських проектів. Саме там ми познайомилися, там знайшли майже всіх спікерів, там отримали ідеї та знання для успішної реалізації проекту. Окремо нам допомагала молодь, що приєдналася під час наших тренінгів.

Надія: - Були представники журналу ELI5. Нещодавно у них вийшов перший випуск, і першу ж статтю вони написали про нас. Потім до нас приєдналася дівчина-блогер, яка допомагала нам вести сторінки в соцмережах. Була дівчина, яка мріяла стати фотографом, і ми дали їй таку можливість на нашому проекті. Вона зрозуміла, чим насправді хоче займатися, стала впевненішою в собі, перестала боятися публіки, бо доводилося постійно бути в центрі уваги. Дівчина-журналіст писала статті, із реєстрацією теж регулярно допомагала. Моя сестра, яка мріє стати режисером, знімала відео, трохи монтувала, допомогла нам створити афішу.

- На кожну лекцію приходила значна кількість слухачів. Як ви цього досягли? Які канали розповсюдження інформації про себе для цього використовували?

Любов: - Кількість слухачів залежно від теми була різною: від 60 до 130 осіб. Ми не робили масштабної реклами, уся підготовка до проекту зайняла три тижні: від нашого укладення союзу з Надею до першої лекції. Використовували переважно соцмережі, групи з саморозвитку, такі портали, як ГУРТ, Спільнокошт, Студвей. Через те, що проект був безкоштовним і досить актуальним, багато людей зацікавилися й прийшли.

- Ви кажете, що проект був актуальним. А чому ви вирішили створити проект, спрямований на розвиток загального світогляду та можливостей? Особисто ви відчуваєте брак інформації про можливості для молоді?

Любов: - Так, саме тому ми й вирішили взятися за проект. Я на собі відчула цю кризу, коли закінчуєш університет, а знань, що ти там отримав, зовсім недостатньо для того, щоб чогось досягти в житті. У школі та університеті не навчають речей, які необхідні кожного дня: фінансовій грамотності, як ставити цілі й досягати їх, як управляти своїм часом, як мотивувати себе.

Надія: - Для мене ця тема теж досить болюча. На третьому курсі я не знаю, чого хочу від життя. Я особисто не натрапляла на подібні семінари, лекторії. Якщо цього немає, якщо тобі хочеться про це знати, організуй їх для себе і для всіх заодно. Хочеш зробити щось добре – зроби це сам.

- Вже маючи певний практичний досвід, що б ви змінили у підготовці до проекту?

Любов: - Є, над чим працювати в майбутньому. У нас було таке, що ми планували 7 лекцій, а зробили 10, при цьому в день у нас могло бути дві лекції. Коли починаєш щось робити, з’являються нові можливості, хочеться встигнути все. Треба просто вчасно зупинитися і подумати, а чи дійсно це потрібно тут і зараз? Необхідно надалі зосередитися на кінцевому результаті і чітко його бачити. Якщо ти його не уявляєш, то і досягти його складніше. Ми не знаємо, чим вимірювати успіх нашого проекту: чи то кількістю людей, чи то їх задоволеністю. Потрібно більше продумати саме цей момент, як виміряти результат.

Надія: - Мене не зовсім влаштував формат. На лекціях давали багато хороших порад, але якщо учасник не переглядає це все вдома, це не дає результату. Якби було більше вправ, більше практики, то й ефект був би набагато кращим.

Любов: - Усе це тому, що було багато людей. Хочеться донести інформацію до більшої кількості людей, але тоді падає ефективність. Варіанти два – або набрати групу з 20 осіб, або зробити відкритий лекторій для необмеженої кількості людей. У другому випадку практики буде набагато менше.

- Як проект змінив особисто вас?

Любов: - Я зрозуміла, що нічого не потрібно боятися. Бачу ціль – не бачу перешкод. Коли чітко усвідомлюєш, чого ти хочеш, можливості приходять самі. І сили знаходяться, і матеріальні ресурси, і люди, і підтримка.

Надія: - Аналогічно. У мене був довгий час страх перед фотошопом. Я завжди просила свою сестру допомогти нам з афішами, але в якийсь момент вона сказала: «Надю, будь ласка, я тобі зараз скину макет, а ти сама подумай трішки. Включи логіку!». Мені було складно перебороти цю невпевненість у своїх можливостях, але тепер я самостійно можу зробити навіть не одну афішу (посміхається, – авт.).

- Якими є ваші плани на майбутнє?

Любов: - Дуже багато ідей, але поки немає чітких планів. Хочемо провести школу ще раз, але у новому форматі. Швидше за все, це буде восени. Влітку, можливо, проведемо якийсь захід про подорожі або щось інше. Однозначно ми не будемо припиняти свою діяльність. Коли починаєш, уже складно зупинитися.

Надія: - Спочатку ми планували провести школу в різних університетах: і в Києві, і в інших містах. Зараз головна мета – придумати механізми, які допомогли б нам реалізувати нашу ідею.

Аудіо-версію інтерв’ю слухайте на ГУРТрадіо

Спілкувався Сергій Хорольський, розшифровка – Катерина Буряк