Чи є місце правам жінки за гратами?

Продовжуємо публікувати інтерв’ю в рамках акції #РозкажиСвоюІсторію ГО «Сучасна жінка».
 
Говоримо з жінкою, яка відсиділа термін за гратами та знайшла своє покликання в допомозі засудженим та звільненим пережити психологічну травму та адаптуватись до життя у суспільстві.
 
“Я пройшла через дискримінацію як національна меншина, як багатодітна мати, жінка-лідер, як колишня ув’язнена. Хочу розповісти всім про процедури, через які проходить кожна мати-вязень та про те, як принижують жінок, в тому числі тих, хто має дитину в дитячому садку при колонії.
 
Я ніколи на засуджувала тих хто опинявся за гратами, адже маю цей досвід практичного життя з малих літ.
 
Я перебувала в місцях позбавлення волі, мене туди сховали так як я маю достатньо доказів на злочині схеми колишнього мера та його підлеглих. Моє ув’язнення це чисто заказуха.
 
В моїй родині батька було позбавлено волі тричі. Перше ув’язнення було у віці 19 років - він захистив дівчину від нетверезого офіцера, давши останньому по морді як боксер (він був майстром спорту з боксу). Але офціер був полковник й подав прецендент як посягання на честь мундира радянського офіцера. Друга ходка за те, що був не в тому місці та не той час. Третя за те, що, жахливо згадувати, моя мати написала заяву, що він нас пограбував, але крадіжки не було. Вона всі речі перенесла до будинку подруги, назад вони потрапили тільки тоді коли мій батько вже сидів, вона навіть умисно його не допускала до домівки щоб він не побачив, що все на своїх місцях як раніше.
 
 
Пам’ятаю, що мій батько завжди допомагав тим хто сидів, сидить та звільнився. Завжди надавав поради та консультації та допомагав матеріально та морально. В свій час він мав авторитет серед колег та у суспільстві, а той факт що я його дочка веде мене до продовження здійснення допомоги тим, хто цього потребує .
Знання, які надані мені генетикою, ведуть до того, що я хочу, щоб світ став добрішим до оточуючих, особливо до тих, хто потрапляє в тюрму, хто з неї виходить. Бо це тягар не тільки для засудженого, це тягар для тих, хто теж саме переживає за своїх рідних - діти, дружини, чоловіки, брати, сестри, батьки та їх батьки також. Я це зазнала не з чуток. І яка це біль не бачити роки батька, не мати із ним жодного контакту та бути позбавленою батьківської любові. На відстані відчувати те, що він є та страждає також. Мене не зрозуміє той хто цього не відчув на собі, це не передати словами.
 
Я народила свою шосту дитинку в сізо м. Чернівці та прибувши до ЧВК №74 (прим. ред. - виправна колонія) мене було не тільки дискриміновано, а також позбавлено всіх прав та основоположних свобод. Я не отримувала жодного листа поки мої родичі не підняли кіпіш. А потім в один день я отримала одразу 120 листів.
 
 
Я жінка, яка зазнала тяжкої операції при народжені дитини, а мене відправили як жінку після родів шляхом кесаревого розтину. Медичні документи було підроблено. Але за моїх вимог мене таки обстежив лікар який цікаво запитав : “А де …?”, отримала відповідь “ тут на цигарки обміняла” . От тоді тільки мене почали чути. Я постійно воювала за право годувати грудним молоком своє дитя.
 
Постійні приниження нижчого складу персоналу, обшуки проводились без стерильних рукавичок, навіть засоби жіночої гігієни висипались на підлогу, роздягання до гола та присідання, заборона касетних одноразових бритв та повна заборона дотримуватись гігієни (приймати водні процедури можна лише раз в тиждень згідно розкладу). Постійний психологічний тиск, висловлювання “забудь тут за свої права ти тут тільки “зечка””. Ті, хто там працює та працював, від такого поводження з ув’язненими отримували тільки задоволення.
 
Жах того що моя дитинка була дуже хворою та якби не добрі люди то ні її та ні мене вже б не було. Відсутність надання вчасної медичної допомоги та багато іншого.
 
Мої висновки.
 
У тюрмах сидять ті, хто не має грошей відкупитись та ті, кого заказали, в тому числі є постійні її жителі — це люди, яких не приймає суспільство, та життя за програмою дочекався дзвінка (прим. авт. - кінець строку відбування покарання), вийшов, гульнув та назад на зону.
Біда не в них, а біда у суспільстві. Якби ця людина мала роботу та одразу вирішила всі свої соціально-правові проблеми, то вона навряд чи потрапила назад за грати. “На зоні” я аналізувала все та всіх та зробила свій висновок - після виходу з тюрми я буду допомагати тим хто сидить, сидів та рідним ув’язнених.
 
Результатом обіцянки самій собі є - з 2012 року я реалізую проекти МКП КФ “КОНСУЛ-97”. Також я займаюсь соціальним підприємництвом, діяльність такої організаційно-правової структури не регламентована чинним законодавством. Про тих, хто хоче та знає як Україні вийти із Великої депресії не хочуть чути. Я працюю в стані виправданого ризику та бажаю довести суспільству що вихід є .
Я можу надати місця для роботи тим, хто звільняється з місць позбавлення волі, але без підтримки держави це занадто повільний темп. Команда однодумців є але цього не достатньо в час, коли криза з’їдає нас та державу .
 
Респондентка - Ніна Сивицька, Правозахисниця Західного регіону України, Експертка СПЗ ЛщОвЕТЖО (Соціально Правовий Захист Людей що Опинилися в Екстремально Тяжких Життєвих Обставинах), Індивідуальний кореспондент Міжнародної мережі - Молодіжний Правозахисний Рух, ” Громадський експерт з усунення конфлікту інтересів та врегулювання спірних питань задля всебічного надання допомоги Людям що Опинилися в Екстремально Тяжких Життєвих Обставинах, Засновник розвитку парадигми синергії в діяльності соціального підприємства із розвитку юридичної журналістики для повноцінного Соціально Правового Захисту ЛщОвЕТЖО . журналіст-розслідувач та Генеральний директор МКП КФ “КОНСУЛ-97”.”
 
Спілкувалася Нікітіна Людмила, експерт ГО «Сучасна жінка»

Контакти

  • nikitina.Liuda1@gmail.com
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 0  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.