ГУРТ писав про те, «чим і як живуть» та «почувають себе» музеї в Україні на прикладі Музею Івана Гончара. Цей блогозапис я вирішила присвятити європейському досвіду музейної справи.

Відверто кажучи, я не дуже люблю відвідувати музеї. Вони наганяють на мене нудьгу. А особливо не люблю музеї «радянського типу», де експонати підписано дрібними друкарськими літерами, все «за склом» і треба пильно вдивлятися в те, що пропонують музейники.

Приємно вразили музеї Німеччини. Відвідавши деякі з них, хочу поділитися своїми враженнями. Ні в якому разі я не збираюсь «порівнювати», «хвалити» чи ще до чогось «закликати». Просто хочу розповісти, як буває інакше, про свої враження та відчуття.

Наведу два приклади. Мова піде про Музей німецької історії (Haus der Geschichte der Bundesrepublik Deutschland), що у місті Бонн, та Єврейський музей в Берліні (Judisches Museum Berlin).

На мій погляд, унікальність цих музеїв в тому, що всі експонати та інформацію передано за допомогою усіх існуючих на сьогодні мультимедійних способів передачі інформації – відео, аудіо, 3D-технологій. До того ж, використано різні імітаційні форми, постановки, що покликані передати атмосферу та настрій минулих часів, включено усі рівні чуттів людини – слух, зір, нюх, тактильні відчуття. Тут до всього можна доторкнутися, попробувати, поринути в атмосферу минулих часів…

Інформація передається відповідно до всіх канонів музейної педагогіки – науки, що зародилась в Німеччині, та займається вивченням особливостей сприйняття людиною інформації і шукає найкращі способи передачі цієї інформації, залучаючи всі рівні чуттів людини, щоб максимально передати зміст. Проте тут не лише зміст, але й форма має неабияке значення.

Музей німецької історії

Ідея створення цього музею виникла після того, як Східна та Західна частини Німеччини об’єднались у 1991 році. Прагнення зберегти і передати інформацію про післявоєнний період німецької історії спонукало до створення музею, який було збудовано за бюджетні кошти (тобто на податки, що сплачує кожен добропорядний мешканець Німеччини). Тут представлена історія Німеччини в післявоєнний період, починаючи з 1945 року і до нашого часу. Вхід до музею для всіх відвідувачів – безкоштовний.

До Музею можна потрапити не через парадні двері (як зазвичай), а через метро. Так-так, Музей починається на станції метро. Ви сідаєте на U-bahn (німецький метрополітен), що у місті Бонн, і їдете до зупинки Heussallee (станція названа на честь першого президента Німеччини Theodor Heuss). Виходите з вагону метро і одразу ж потрапляєте до Музею. Тут вас радо вітає вагон першого урядового поїзду, яким канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер здійснював робочі поїздки Німеччиною та іншими країнами (Росія, Італія, Франція). Вагон уміщує в собі два робочих кабінети, кімнату відпочинку, їдальню та вбиральню. Крім цього вагону до урядового поїзду входили ресторанний вагон, вагон для урядової охорони, були окремі вагони для журналістів та урядових співробітників. Такий поїзд курсував за власним розкладом та використовувався з 1947 до 1978 років. Тепер цей урядовий вагон став музейним експонатом. З цього вагону і почався весь Музей німецької історії. Пізніше зверху було добудовано решту музейної споруди.

Рухаючись далі Музеєм ви потрапляєте у різні часові періоди. Відверто кажучи про ІІ Світову війну та фашизм, завдяки цьому музею, я дізналась більше, ніж з підручників української історії. Спілкуючись з німцями про ІІ Світову війну, зробила висновки, що вони приймають і визнають свою провину, але разом з тим не цураються своєї історії. Інформація про нацизм, фашизм в Музеї подана об’єктивно. Цікава деталь – серед експонатів є дитяча гра, яку нацисти розповсюджували з метою зомбування свідомості дітей. Гра називалась «Бомбардування Великобританії» (Bomben auf England).

За допомогою мультимедійного устаткування можна ознайомитись з свідченнями реальних очевидців минулих подій, проглянути старі фотографії, пресу, пропагандистські гасла… Побачити дошки оголошень людей, що шукають своїх родичів після війни. Такі дошки у післявоєнний час були на кожному кроці.

Музей дає змогу відчути, чим жила у післявоєнний час Західна та Східна Німеччина. Завітати до кінотеатру 60-х і бути присутнім на перегляді чорно-білого кіно. Побувати у телевізійній залі та самостійно обрати телеканал, який хочеться подивитися. Цікаво, що тут транслюються телепередачі, що розповідають про одні й ті самі події, але під різним кутом, залежно від того, чиє це телебачення – Східної чи Західної Німеччини.

Є в Музеї і оригінальний токарський станок, який було повернуто до Музею після розпаду СРСР. Цей станок узагальнює в собі часи, коли радянська влада здійснювала демонтаж техніки, залізничних рейок тощо, щоб Німеччина була не в змозі швидко поновитися після війни та підготуватися до нового нападу.

Різноманітно представлений період часів Берлінської стіни. Кожен охочий може пройти через прикордонні пункти з Східної Німеччини до Західної і порівняти, «чим» і «як» жила кожна з Німеччин в той час. Яким чином мешканці східного Берліна шукали шляхи і способи для втечі…

Відчуття тваринного страху викликають камери катувань, в яких радянська влада катувала німецьких політичних в’язнів, що виступали проти радянської влади. Кожен відвідувач Музею може зайти в таку камеру, розмірами 3х1 м, щоб відчути цілий спектр почуттів та емоцій, які могли переживати люди, що тут перебували.

Тут можна завітати до сесійної зали німецького парламенту з оригінальними меблями та устаткуванням та спробувати себе в ролі парламентарія і проголосувати за ту чи іншу постанову і побачити результати голосування на табло.

Цікаво представлений період, пов'язаний з євроінтеграцією. За допомогою інтерактивного екрану можна дізнатися про те, в якому році яка країна Європи вступила до Європейського Союзу.

В Музеї кожна історична декада презентована характерними для цієї декади громадськими, політичними, соціальними, культурними подіями, що відбувалися. Музей має два філіали – берлінський та лейпцігський. Пропонує відвідувачам тимчасові експозиції, постійно доповнюється та розвивається. Сюди можна повертатися і повертатися. Особисто я, якщо випаде така можливість, хотіла б ще раз сюди завітати.  

Фото

Єврейський музей в Берліні

Німці і євреї – непроста сторінка не лише в німецькій, але й світовій історії. Біль, тваринний страх, безвихідь, смерть, жахливі картини страти, безнадії, відчаю та «сліпої надії»… Ці і не тільки емоції, почуття, асоціації виникають, коли ти потрапляєш до Єврейського музею. Головний архітектор Музею Даніель Лібескінд (американець, єврей за походженням) зробив все можливе, щоб через архітектурну форму передати історію єврейського народу. Тут заслуговує на увагу все. Але я писатиму про те, що найбільше вразило особисто мене – архітектурна форма та відчуття, що виникають, коли ти рухаєшся залами Музею. Змінюється форма, змінюються відчуття.

За простором Музей ділиться на три вісі, що символізують три різні долі євреїв. Вісь вигнання. Вісь кінця (Голокост) та Вісь безкінечності (або вісь життя). Вісь вигнання веде до Саду вигнання. Тут представлено 49 стелл, що засипані землею, де зверху ростуть дерева. Ці стелли розташовані під кутом, тому, коли блукаєш ними, виникають цілком фізичні відчуття – нудоти, потьмарення, втрати рівноваги. Саме такі відчуття, за задумом архітектора, виникали у євреїв, які змушені були тікати.

Вісь кінця веде до Башти Голокосту. Башта представляє собою закритий простір неправильної форми з маленькою щілиною угорі, крізь яку ледь проступає світло. Чути відгуки машин, дитячі голоси на вулиці, людей, які кудись йдуть... Проте ти знаходишся у закритому просторі і ти відірваний від решти світу. Почуття відірваності, страху, розпачі нагортають тебе.

Віссю безкінечності можна ходити довго – тут зібрана вся історія, культурні традиції, звичаї єврейського народу. Цікаво та змістовно. Вся інформація подана через різні мультимедійні засоби.

Далі буде…