Головнокомандувач Збройних Сил України – Начальник Генерального штабу Григорій Педченко на зустрічі з офіцерами Львівського гарнізону у травні 2011 року визначив, що наступний 2012 рік буде проголошено роком “Офіцера-лідера”.

У вітчизняній армії стало традицією оголошувати роки її реформування, розвитку, трансформації у честь якогось процесу: збереження техніки, дисципліни, технічної готовності, сержанта тощо. Прийшла черга офіцера-лідера. Отже, дисципліна у нас на високому рівні, техніка функціонує відмінно, сержантський склад – найкращий у світі! Але згадаймо частину народної приказки “…а віз і нині там”.

Пропонуємо читачам розібратися в причинах, які спонукали командування Збройних Сил оголошувати рік “Офіцера-лідера”. Це – дійсно актуальна потреба, чи чергове модне гасло і не більше того?

Лідерство офіцерів має далеке історичне коріння. Проте впроваджувати цей феномен у військову практику стали у новітні часи. Вперше проблема формування лідерства офіцерів, сержантів була офіційно розглянута і проголошена ще у 70-х роках ХХ ст. у Збройних Силах (далі ЗС) США під час переходу армії на комплектування за контрактом. Вона розвивалася усі ці роки і в науковому обґрунтуванні, і в нормативно-директивному напрямку. Наприклад, у них нині діє статут про лідерство (FM 6-22 (FM 22-100) Army Leadership: Competent, Confident and Agile), де керівництво визначило свої вимоги до офіцерів і сержантів щодо нього.

У ЗС України ця проблема не ставилася ніколи, ймовірно за відсутності такої. Але лідерські якості в українських офіцерів потрібно було формувати хоча б за тією причиною, що це успішно роблять в арміях так званих провідних країн світу. Проте у спільному Наказі Міністерства оборони та Міністерства освіти і науки України №221/217 від 13.04.2005 р., який регламентує організацію діяльності ВВНЗ, жодного слова про такі якості не сказано. Не йде мова про цю проблему і в існуючій до цього часу Концепції військової освіти в Україні (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1997 р. № 1410), за якою розвивається (ось вже 14 років) система військової освіти.

Ми зіткнулись з протиріччям: нормативна база щодо офіцерів-лідерів в ЗС відсутня, а потреба в цьому існує. Так чому ж постало в керівництва ЗС України це питання саме в цей час? Невже воно не було актуальне завжди? У кінці-кінців, офіцери-лідери в армії кудись зникли, або їх взагалі не було? А чому, наприклад, не оголосити рік “Компетентного офіцера” чи “Офіцера-патріота”? Ймовірно, таких у нас вдосталь. Існують деякі управлінські аксіоми: будь-яка організація (маємо на увазі військову) не може розвиватися, якщо в ній не розвиваються лідери. Сила будь-якої організації є наслідком сили її керівництва. Слабкі керівники – слабка організація. Отже, робимо припущення: потреба оголошувати наступний рік “Офіцера-лідера” – це визнання керівництвом ЗС України своєї слабкості.

Розглянемо деякі причини, які, на нашу думку, спонукали керівництво ЗС прийняти таке рішення і проблеми з якими зіткнуться офіцери, коли будуть проявляти себе як лідери.

По-перше, однією з головних причин необхідності оголошення потреби в лідерстві офіцерів є ігнорування десятками років, в першу чергу державою, соціальних, службових проблем і становища офіцерів та членів їх сімей, а звідси виникнення загрозливої тенденції до деградації офіцерського складу або “переродження” його якостей та цінностей. Не таємниця, що все це вже відбувається.

Існує кричуща невизначеність, подвійність стандартів, відставання від сучасних вимог, консервативність та інертність розвитку наших ЗС, і зокрема військової освіти – вони нагадують валізу без ручки, яку важко нести, але кинути жаль, адже це є ознака незалежності держави. Отже, в державі щодо ЗС, зокрема до офіцерського складу, існують подвійні стандарти – ігнорування з її боку соціального захисту та забезпечення престижу офіцерської служби в армії, підвищення вимог (“закручування гайок”) по відношенню до офіцерів у військах і, водночас заклики бути лідерами! Зрозуміло, що справжні лідери ведуть за собою, а не лідери – вимагають!

Не забезпечений, ниций, з низькою оцінкою держави і суспільства щодо значущості служби офіцера в сучасних умовах (нам же ніхто не загрожує) і власною самооцінкою він не здатний вести за собою людей (що, власне, й роблять лідери) і досягати якоїсь мети. Тому в таких умовах не до лідерства. Зберегти б себе та свою сім’ю в межах, а не “за бортом” існування як такого, не кажучи вже про ефективну службу і діяльність.

По-друге, абсолютне нерозуміння і небажання задоволення потреби в лідерстві офіцерів як керівників (начальників) різного рівня, так і офіцерів первинної ланки.

Ну хіба хтось із начальників будь-якого рівня в ЗС України сумнівається у тому, що він не лідер? Командир (начальник, генерал) – значить вже автоматично лідер!

Так думає переважна більшість цих “начальників”. Однак керівник і лідер – це не одне й те ж. І авторитет автоматично не здобувається з призначенням на посаду. І лідером автоматично ніхто ще у світі не став. Наявність влади не робить будь-якого офіцера лідером, вона дає йому можливість ним стати. Не дивлячись на звання, неможливо бути лідером, якщо немає послідовників. Не підлеглих, а послідовників!!!

Справжній лідер не тільки знає, куди він іде, але й може надихнути інших йти разом з ним. Панове офіцери, куди ми йдемо, куди нас ведуть? Хто справжній лідер? У вашому ото-ченні він є?

В армії існує така практика, що інколи процвітає культ посади, звання, намагання вислужитись за будь-яку ціну перед начальником, а у свідомість упроваджується думка, що командир завжди правий, він розумніший і його висловлювання не підлягають сумніву. При цьому складається ситуація переходу єдиноначалля – в єдиновладдя, законності, статутної вимогливості до підлеглих – у свавілля, зловживання службовим становищем, яке займає командир (начальник) в колективі.

Наполеон у свій час відмітив, що є два важелі, якими можна спонукати людей до дій – це страх або особистий інтерес. У наших ЗС ці два важелі працюють без зносу.

Командний склад нижчої ланки (взвод, рота (батарея), батальйон (дивізіон) щодо свого лідерства думає приблизно так: “А мені, що більше всіх треба?” або “А що мені за це буде?” Не висовуйся, старший начальник за тебе все вже продумав!

Це наша сутність і ментальність, її викорінити за один рік неможливо! Хоч хто-небудь з керівництва ЗС при підготовці до оголошення цього року “Офіцера-лідера” задавався питаннями: що хочуть офіцери, чи знають офіцери; як добитися того, що вони хочуть; чи отримають вони нагороду (заохочення, покращення ситуації тощо), коли доб’ються успіху?

Ще одна загадка у цьому контексті: генерали вважають себе офіцерами? Чи буде цей рік “Офіцера-лідера” стосуватися і їх? Проте відповідь відома – генерал це не звання, це – щастя.

По-третє, а як саме керівництво ЗС розуміє такі поняття, як: “лідерство”, “лідер”, “лідерські якості”? Можна приводити сотні прикладів діяльності Наполеона, Олександра Суворова, Михайла Драгомирова, Петра Сагайдачного тощо, але офіцерів-лідерів у ЗС України не побільшає. Чому? А тому, що є об’єктивні відповідні умови прояву лідерських якостей у людини. А є такі люди, що ніколи не стануть лідерами – не дозволять здібності, психічні особливості характеру, темпераменту тощо. А чи потрібно, щоб були всі 100% офіцерів лідерами? Є понад триста тлумачень поняття “лідер”, десятки концепцій лідерства. Так яку оберемо панове, хто скаже? Чи директивно введемо? Це у ЗС нараз і завтра – всі лідери. Особливо це буде стосуватися “тупих і трудолюбивих” – вони першими стануть лідерами, які себе замучать і всіх інших, але толку ж не буде ніякого!

Ще один аспект цієї причини. Нині відсутнє загальне розуміння (колективу наставників, вчителів і вихователів), які лідерські якості і цінності необхідно формувати у курсанта. Це пов’язано з утвердженням, на моє глибоке переконання, хибного судження, що найближчим часом нашій державі не загрожує війна і треба зосереджуватись на формуванні інших якостей майбутнього офіцера (професійних, командирських (адміністративних). При цьому невпинно говорити про необхідність його лідерства, престижу, авторитету, репутації у суспільстві, однак мало, що для цього робити.

Які лідерські якості людини ви знаєте? Які критерії і показники сформованості лідерських якостей офіцера? Поставимо питання в іншому ракурсі – які якості необхідні офіцеру в першу чергу? На наше переконання – йому потрібні ті якості, що дають змогу ефективно керувати боєм.

Наприклад, такі: сміливість і рішучість; самовладання і впевненість у собі; здатність до самостійності і прояв особистої ініціативи; наявність аналітичних здібностей, інтелектуальні якості; дисциплінованість і здібність її підтримання в бойових умовах; прояв турботи і відповідальності за своїх підлеглих; сформоване почуття обов’язку і здатність до самопожертви; присутність здорового глузду, гумору і оптимізму.

Наявність у офіцера вище означених якостей є тільки вимогами війни, і зовсім необов’язковою умовою сформованості їх у кожного командира (начальника).

Особистості, у яких сформовані і поєднані ці якості – доволі виключне явище у воєнній історії. Зауважимо, що ці якості притаманні не тільки військовим, їх може мати будь-яка “цивільна” особа в мирний час, і не бути пов’язана з військової службою, так звана “людина війни”.

У сучасних умовах функціонування ЗС України до офіцера висуваються вимоги щодо забезпечення безпеки життя і здоров’я особового складу та підтримання високої бойової готовності і боєздатності підрозділу (що не завжди залежить від самого офіцера). Чітка регламентація, плановість і прогнозованість подій, незрівнянно комфортніші побутові умови, відсутність явної загрози життю і здоров’ю – все це вимагає від командирів проявлення так званих “гарнізонних” якостей, таких як: дисциплінованість, патріотизм, ретельність, старанність, вправність, педантичність, кмітливість, тямущість і розсудливість, комунікабельність, наявність педагогічних і психологічних здібностей, наявність почуття обов’язку і здатність жертвувати особистими інтересами заради спільних цілей, працелюбство тощо.

Отже, є різниця якостей воєнного і мирного часу. Хто їх поєднає – спроможний бути офіцером-лідером. Якості характеру офіцера визначають ефективність його лідерства.
Крім того, ще треба викоренити такі притаманні “лідерські” якості, які в єстві деяких українських офіцерів, як: необов’язковість і непорядність (слова, обіцянки розходяться зі справами, як дав слово, так його і забрав); завищена самооцінка; низька загальна культура і хамство (нецензурна лайка, грубість); байдужість до товаришів, служби, відсутність взаємовиручки; зовнішня корпоративність (негативні традиції, кругова порука); низький рівень еру-дованості.

По-четверте, треба враховувати такі об’єктивні фактори (хочемо ми того, чи ні), що впливають і будуть впливати на формування лідерських якостей офіцецрів, наприклад:

- Ігнорування принципів кадрової політики, зокрема кадрового відбору майбутніх офіцерів в системі військової освіти, за чіткими показниками (здібностями, якостями, мотивами до навчання і служби).
- Зміна пріоритетів військової системи із завдань на підтримання боєздатності і готовності військ – на завдання комфортного функціонування і забезпечення особистих потреб керуючої нею ланки.
- Історичні аспекти становлення і розвитку українського війська.
- Релігійні аспекти.
- Національні риси українців тощо.

По-п’яте, однією з причин проголошення року “Офіцера-лідера” є така: катастрофічне зниження лідерства офіцера, його авторитету і репутації відбувається там, де він у своїй діяльності не спирається на закони, статутні вимоги і норми моралі, або висуває свої, що майже завжди суперечать законним. Виникає вседозволеність, що підриває авторитет командира (начальника). Відхід від законності у діях і рішеннях деяких старших командирів (начальників) – а вони також є офіцерами, призвів до невірного розуміння ролі і функцій Збройних сил як найважливішого інституту держави, що негативно впливає на авторитет і лідерство будь-якого командира нижчої ланки управління. Згадаймо ще одну народну мудрість: “Риба гниє з голови”. Кращий приклад лідерства – це лідерство на прикладі.

По-шосте, може статися так, що формування лідерських якостей офіцерів буде “звалено”, або призначено на крайнього – військово-навчальні заклади.

Ми наголошуємо, що лідерські якості офіцера (як і його авторитет) формується не тільки у стінах ВВНЗ, а в першу чергу, впродовж всієї служби. Після закінчення ВВНЗ, за об’єктивних обставин, молодому офіцерові не можливо бути сформованим авторитетним командиром-лідером. Однак в навчальних закладах повинні створюватися педагогічні умови, за допомогою яких формуються здібності і морально-психологічні якості окремого курсанта, які він може розкрити і вдосконалити під час підготовки – це його лідерський потенціал.

Тобто завдання ВВНЗ – визначити потенційних лідерів і сформувати за можливістю у деяких з них (не у всіх) лідерські якості майбутніх офіцерів, а завдання командирів (начальників) у військах – створити такі умови служби, щоб розкрити їх потенціал, тим самим надати допомогу в становленні на посаді і здобутті дійсного авторитету.

Ми розглянули тільки ймовірні причини і проблемні питання проголошення в ЗС України 2012 року – роком “Офіцера-лідера”. Зрозуміло, що охоплені не всі фактори, які вплинули на таке рішення. Однак є велика ймовірність того, що це – чергове гасло, яке спускається зверху і не буде підтримано офіцерами знизу. Історичний і суспільний досвід показує, що коли ідея не проходить крізь серця і душі людей, рано чи пізно вона буде приречена на забуття і непотрібність.

Але в ЗС України нині так не вистачає справжніх лідерів! Вони не народжуються і не готуються ким-небудь – лідери формують себе самі. Про це треба завжди пам’ятати нашому керівництву.