Днями пройшло повідомлення, що за перші три місяці цього року внаслідок введення Податкового кодексу припинили діяльність більше ніж 50 тисяч українських приватних підприємців. Владні спікери невміло виправдовуються. Мовляв, всі ці люди – «оптимізатори»: фактично наймані працівники, зареєстровані підприємцями задля зменшення податкових і соціальних виплат. Охоче вірю що частина, можливо, й значна, з цього числа дійсно були підприємцями «липовими», але й знаю особисто багатьох, хто працював чесно «сам на себе», або з використанням найманої праці і мусив закритися. Але мова в цій статті піде не про Кодекс з усіма його недоліками, а про взаємозв’язок між такими явищами як «третій сектор» і громадянське суспільство, як цей сектор завзято будується, та підприємництвом.

А підштовхнула до написання цієї статті заява одного громадського діяча про те, що він, мовляв, припинив свою підприємницьку діяльність («закрився», як кажуть) на знак протесту проти клятого Кодексу. Чомусь ця акція нагадала мені класичне «на зло мамі відморожу вуха», як мінімум. Я переконаний, що «будівельник громадянського суспільства» має всіляко підтримувати й розвивати в собі та в інших дух підприємництва, прагнення до заможності, особистісного економічного розвитку!

Відомий американський аналітик Фарід Закарія в книзі “Майбутнє свободи” писав: якщо в країні, де впроваджується демократія, дохід на душу населення нижче за 3000 доларів на рік, паросток демократії не приживається - через 8-15 років демократія вироджується в авторитаризм або навіть тоталітаризм. В Зімбабве президент правив більше 30 років і постійно переобирався більше ніж 90 відсотками голосів, в інших країнах з великою бідністю та формальними ознаками демократичного ладу ситуація схожа. Люди активно ходять на вибори й одноголосно обирають тих самих політиків, на референдумах одноголосно підтримують розширення їхніх повноважень. І революції, до речі, трапляються найчастіше там, де починається економічне зростання. Виходячи з наведеного вище, свої сподівання на демократичне майбутнє нашої країни я особисто пов'язую зі зростанням добробуту наших співгромадян.

Навряд чи теперішня влада брала до уваги висловлювання Захарії, коли приймався Податковий кодекс (мовляв, знищити підприємництво як основу середнього класу задля забезпечення стабільності своєї влади): не вірю я ані в конспірологію, ані в стратегічні здібності її представників. Але влада зацікавлена в бідності населення з дещо інших, суто «шкурних» причин.

Фінансова, а з нею й політична могутність теперішніх українських «еліт» тримається на експортно-орієнтованій важкій промисловості, переважно металургійній. Ціни на продукцію українських меткомбінатів є досить конкурентоздатними на світовому ринку, попит на неї в докризові часи був стабільним та постійно зростав, зараз ці показники відновлюються. Все це дозволяє металургійним магнатам отримувати надприбутки, утримувати політичні партії, «групи впливу» в різних парламентських фракціях, медійні та інші активи, за рахунок яких забезпечувати безпеку свого бізнесу, податкові та інші преференції, які знов таки ведуть до зростання прибутків.

Але за рахунок чого ціни на продукцію українських металургів є конкурентоздатними? Виробництво у нас одне з найбільш енергоємних у світі (й допоки олігархам при владі буде вигідніше міняти на дешеві енергоносії національні інтереси країни – до того часу вони не будуть вкладатися в підвищення енергоефективності своїх підприємств), технології страшенно застарілі – як матеріально, так і морально. Руда у нас нічим особливим не відрізняється, а методи її видобутку залишаються незмінними протягом останніх декількох десятиліть.

Тому єдине, що робить український метал дешевим – це дешева робоча сила українців. Саме вона компенсує застарілість технологій та обладнання, надмірні витрати енергоносіїв, вона забезпечує прибутки металургійних олігархів.

Там дійсно працює не так вже й багато українців, і зарплати там порівняно з середнім рівнем дійсно доволі пристойні. Але в тім то й річ: якби середній рівень доходів громадян був вищим, то й зарплатню своїм працівникам металургійні магнати мали б платити значно вищу, щоб ті продовжували на них працювати!

Олігархи дійсно платять податки з експорту в наш держбюджет, і частка цих надходжень дійсно є досить суттєвою в «загальному фонді». Даний факт надзвичайно тішить магнатів і вони відчувають своє право впливати на політику держави, яку ніби-то досить суттєво підтримують своїми податками.
Але, по-перше, податковий режим для бізнесу людей, які фінансують владу, є досить м’яким порівняно з іншими підприємцями, по-друге, левова частина прибутків з цього бізнесу Україну оминає, осідаючи в теплих офшорних краях. По-третє, той мізер, що все-ж таки доходить до бюджету у вигляді податків, активно розкрадається представникам олігархів у владі, посадженими на фінансові потоки в обмін на забезпечення потрібних олігархам рішень…

Якби заробітна плата українських працівників була більшою, скажімо, в два рази, олігархи б недоотримували надприбутків та платили б менше податків, але податки йшли б з зарплат самих працівників, плюс соціальний внесок, плюс ПДВ – «податок на споживання», який кожен з нас сплачує купуючи майже будь-що чи користуючись майже будь-якою послугою. І бюджет би формували громадяни, а не олігархи, і ставились би вони більш відповідально до свого вибору, своїх громадянських обов’язків, були б більш вимогливими до влади. А олігархи втратили б своє ілюзорне «моральне право» маніпулювати владою у своїх інтересах.

Так, для дрібного бізнесу зараз настали важкі часи. «Лафа» єдиного податку закінчилась, але варто визнати, що вона мала колись, рано чи пізно, закінчитись: спрощена система вводилась виключно як каталізатор розвитку малого підприємництва, була тимчасовим заходом. Можливо, «вимкнули лафу» зарано, але її мали колись вимкнути і до цього треба було бути готовим. Але це не значить, що про ідею мати власну справу мільйонам українців треба забути, позакриватися та стати на облік в центри зайнятості - «щоб та клята влада змушена була платити допомогу по безробіттю та пошкодувала про свій клятий Кодекс». Вона-то заплатить - нашими ж грішми.

Треба шукати можливості, шляхи, рішення, об’єднуватися, підтримувати одне одного. І третій сектор має включитися в цей процес: налаштувати людей на стійкість, креатив, енергійність, допомогти їм об’єднатися, знайти потрібні рішення, вистояти в ці тяжкі часи та продовжити розвиватися.

Хочете боротися з олігархами? – заробляйте гроші та допомагайте заробляти іншим! Тільки після досягнення певного рівня добробуту з населення може вирости громадянське суспільство. Інших шляхів, на щастя, немає. І резюмуючи все вищесказане, визначу свою громадянську позицію та висловлю власне бачення шляху розвитку демократії й громадянського суспільства в Україні коротко й чітко: «Багатіймо, українці!»