У попередньому блоговому записі, де я розмірковувала над можливостями поєднання попиту та пропозиції у сфері тренінгових послуг, я отримала цікавий коментар. Коментар цей належить Тарасу Тимчуку, та звучить дослівно так: «Маріанно, Ви ще й досі вірите у світле майбутнє?».

Це начебто риторичне питання призвело до неабияких роздумів та обговорень з партнерами по громадській організації. В повсякденній рутині не часто й розмірковуєш над питаннями «бути чи не бути» та «вірити чи не вірити». Може й марно.

Отже я після роздумів та дискусій в організації вивела для себе декілька важливих пунктів, якими ділюся з вами.

По-перше, якщо я б не вірила у «світле майбутнє» то напевно була б високооплачуваним «ефективним менеджером» та мене мало б турбували проблеми людей не з бізнесу, не клієнтів, а простих «пересічних громадян». Кажу, не тикаючи пальцем у небо або мріючи, бо досвід успішної по критеріям матеріальних цінностей комерційної діяльності був, але душа витребувала іншого.

По-друге, саме поняття «світлого майбутнього», мабуть, є утопією. Сама історія та сама людська сутність кажуть нам про необхідність набиття ґулей кожним поколінням та здобуття далеко не нових за сутністю перемог кожним конкретним поколінням. Століття до нас люди боролися, жили та гинули за свободу, рівність та братерство. Отже того ж прагнемо й ми. Може в других формах, з менш вираженими людськими втратами, але все до того ж: «Ніщо не ново під луною». Може це й не погано, бо як психолог можу стверджувати однозначно: доколи людина має якійсь цілі у житті (неважливо які, головне щоб вони не суперечили моральним імперативам та не руйнували життя інших) до тих пір вона володіє величезним потенціалом (фізичним, моральним, лідерським), який можна використати на те саме «світле майбутнє» в окремій родині, місцевості, країні, світі.

Й по-третє, що, мабуть, є найбільш головним в наших дискусіях про організаційний розвиток та плавно випливає з другого пункту: без цієї «віри в світле майбутнє» неможливим є дійсно ефективна громадська діяльність на довготривалому проміжку часу. Звичайно, мова не йде про проекти політиків та бізнесменів, які створюють свої громадські структури саме як бізнес-організації зі специфічним профілем діяльності. Мова ні в якому разі не йде й про громадські організації як проекти, які створені для отримання певної кількості донорських грошей за конкретними профілями/конкурсами донорів.

Мова йде про організації «за покликанням» та «за необхідністю» – найбільш стабільними у часі та просторі об'єднаннями. Там де люди об'єднуються, тому що не можуть бездіяти або тому що просто вже не можуть (про цей другий вид об'єднань я планую порозмірковувати у наступному блоговому записі).

Самий великий ресурс таких організацій — час, ініціатива, сили, драйв їх учасників. Це те ще неможливо відібрати, конфіскувати та не профінансувати.

Й останнє: я вважаю, що з причин, описаних у попередньому абзаці, кожен лідер та керівник формального чи неформального громадського об'єднання (а в ідеалі й кожен його учасник) має вірити у «світле майбутнє». Бо саме лідер є тією людиною, хто мотивує, надихає та веде уперед. Відбере у нього це — й він буде тільки адміністратором. А люди це дуже гарно відчувають!…

Наснаги та здорових цілей!