Майдан та події після нього змусили багатьох українських студентів подорослішати швидше. Ті, хто за кілька років до Майдану, вступив до університету, аби вивчати журналістику, режисуру кіно та телебачення та схожі професії, тоді не могли уявити, що їхня робота настільки буде пов’язана із ризиком та небезпекою. Багато з них стали авторами фотографій, відео та історій, які обійшли весь світ. Це матеріали, які розповідають історичні трансформації великої країни. Зараз ці молоді люди продовжують навчатися та розповідати про події в Україні зсередини. Одна з них — Аня Лисун, двадцятирічна студентка Київського національного університету кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Вона знімала Майдан з самого початку. Пізніше, одна з її історій стала частиною “Чорного зошиту Майдану” — альманаху, який вони робили разом із одногрупниками. Його показували на Каннському кінофестивалі в українському павільйоні, а також у США, Польщі на на українських кінофестивалях. В кінці 2014 Аня приєдналася до волонтерської організації “Новий Донбас”. Аня розказала нам, яке кіно вона мріяла знімати, коли вступала до університету, поділилася своїм революційним та волонтерським досвідом та тим, як змінився її світогляд за останні півтора роки.

У Миколаївці я знімала телепрограму і так склалися обставини, що зробити її мені не вдалося. Зйомки потрібні були для університету, нам задають тему телепрограми, а ми повинні обирати, про що ми хочемо знімати. Мені дуже хотілося знімати про волонтерство, або про війну, тому що це те, що зараз потрібно, це те, що зараз на часі. Можливо, так я комусь допоможу, люди дізнаються про волонтерів і, можливо, переведуть якісь кошти. Але їхала не тому, що треба зняти програму. Дуже хотілося дізнатись, як там живуть люди, які там люди. Говорили, наприклад, що там одне бидло і все, немає нормальних людей, це тут такі інтелігентні. І чомусь зйомки відійшли на другий план, коли я туди приїхала.

Яка була твоя внутрішня причина поїхати? Допомогти?

Так. Ще була така цікавість поспілкуватися. Хто там? Які там діти? Які там люди? Вчителі? Яке там мислення? І дуже здивувалась, що там, так як і тут, ще багато людей із радянським мисленням, які не вилазять із системи. Їм подобається бути закованими в якомусь панцирі.

Які очікування справдились, а які ні?

Не справдилось те, що там такі люди, як розповідали. Ще здивувало те, як діти хотіли цього, як їм це подобалось, як вони не йшли додому після уроків, як вони залишались, як вони малювали, як вони грали. Я такого не очікувала. Я очікувала, що хтось буде приходити, але що настільки вони відкриються, такого не очікувала.

Що ти з ними робила?

Я більше знімала як оператор. Але пам’ятаю, проводила майстер-клас по профорієнтації. Як куди вступити, як навчатись. Цей майстер-клас якось перейшов плавно в обговорення бойових дій. Діти самі цього хотіли. І клас поділився на дві частини: одні кажуть — ми за Україну, інші — ми за Росію. Я більше слухала і дуже видно було чітко цю межу між тим, хто за кого. Вони розказували про одні й ті ж речі, але з різних сторін. Можливо, як каже українське телебачення і як російське. Хоча вони живуть в одному просторі. Мене здивувало те, що їм було не так цікаво, куди поступати і розвиватись, тому що вони ще не розібрались в проблемі війни. Хотіли поговорити про це. Розпитували як там у Києві.

Про що розказували?

Розказували про лікарню, про будинки розбомблені. Одні казали, що це українці, інші, що навпаки — це сепаратисти їх розбомбили. Нібито це була провокація з боку терористів. І ті й інші вірила в свою думку. Деякі казали, що це були українці, але вони були вимушені, а інші казали, що це сепаратисти. Вони не могли дійти згоди. Після цього було важко зрозуміти, чи примириться Україна, навіть якщо діти в класі між собою не можуть домовитись.

А як вони спілкувались на інші теми?

Мені здалося, що вони всі спілкувались нормально. Але вони всі дуже сильно реагували на українську мову. І це мене теж трошки вразило. Тому що, коли ти говориш українською, всі отак дивляться і думають: “Чому українська?”. Це для них незвично. Зовсім. Ніхто, мабуть, не говорить українською. Тому часто доводилось переходити на російську. Там дуже талановиті діти. Але там така сама проблема, як і в інших школах, де ставку роблять на математику, фізику, біологію, а під час культурних предметів — музики чи малювання — можна піти додому, бо це неважливі предмети. І, коли я вчилась в школі, було так само. Я думаю, це проблема України, і тому в нас війна.

Як це можна змінити?

Я думаю, що треба починати з сім’ї, зі школи. Щоб предмет “Я і Україна” в першому класі не був отаким нудним предметом, а навпаки, щоб дитинка з першого класу розуміла, що таке Україна. Що там не тільки є гопак і вишиванка, а що це набагато глибше і що настільки в неї багата культура. Зараз я в такому руслі, де кобзи, бандури, кобзарство, і я розумію наскільки це глибоко і наскільки цим цікавляться в світі. Коли приїжджають люди з різних країн до Юрка-бандуриста в Кличківку і роблять інструменти і кажуть: “Боже за кордоном це так цікаво! Це як екзотика, як для вас якісь африканські танці. Нам це цікаво”. Чому цим цікавляться за кордоном, а в Україні мало хто про це знає?

Під час поїздки в Миколаївку ти спілкувалася і з дорослими? Хто це був?

Ми були на Миру, 11 — будинку, який був пошкоджений снарядом. Ми пішли до сім’ї. Там була жінка, дитина і чоловік. І ще в неї була старша донька, яка теж має дітей. Люди, які живуть, як і багато українських сімей.

 

Вони не бачили солодощів, не бачили м’яса кілька місяців. Дуже жаль їх, тому що будинок може скластися, як будиночок із карт, а держава взагалі не виділяє ніяких коштів, ніхто не хоче їх переселити, зарплати затримуються і люди кинуті напризволяще Україною, хоч бойові дії закінчилися і це українська територія. Найбільше вразило це — що люди нікому не потрібні.

Як вони вас сприйняли?

Перше ставлення було дуже дивне, тому що вони якось так не сприйняли. А потім, коли ми розговорилися, виявилось, що в нас такі точно проблеми. Вони зразу говорили, що: “Вот, вы из Киева, вы все можете». Хоча я не з Києва, я їй пояснювала і таке було ставлення до нас, ніби ми такі жируєм, ми такі багаті,а вони тут біні й нещасні. А коли ми розговорились, виявилось, що ми думаємо про одне, що ми такі самі люди. І в День Святого Миколая ми з ведучим, Андрієм, вирішили купити невеличкі подарунки. І в сім’ю подарували, і дитинці кіндери, різні солодощі. Ми принесли м’ясо. І вони були такі щасливі, що жінка нам сказала, що вона за Україну. Вона вибачалась, що вона не знає українську мову, що не може нею говорити. Ми сказали, що нічого страшного, ми її розуміємо, але реакція була досить несподіваною. Спочатку вона якось не дуже говорила про Україну. Потім, я не знаю, чи з нею зв’язались, але ми дали її координати волонтерам, які пересилають допомогу. Ми просто поговорили з нею і виявилось, що з людиною треба просто поговорити і все. Бо було дуже якесь упереджене ставлення до людей з Києва, до людей, де немає війни. Нібито вони живуть добре, а там все дуже погано. Хоча люди скрізь однакові.

Коли ти вступала до університету, не було ні революції, ні війни, про що хотіла знімати тоді?

Я вчуся на режисурі телебачення. Я обирала цю професію, тому що мені дуже хотілося знімати щось українське. Взагалі мені хотілось знімати телепрограми про українських видатних діячів. Про поетів, про письменників, про винахідників, яких знають у світі, але не знають в Україні. Хотіла знімати якесь радісне, щасливе кіно. Мені дуже хотілось екранізувати історію про затоплені села. Наше село затопили і перенесли на степ, щоб будувати ДніпроГЕС. Дуже багато земель. Багато людей розібрали власноруч свої будинки і перенесли це все. І потім дуже хотіла знімати про свого прадіда Степана, який був розкуркулений. Зараз я не скажу, що я так змінила сильно погляди, але вони стали більш глибокими, більш осмисленими.

Погляди змінились після Майдану?

Майдан мене дуже змінив. На Майдані ми знімали, а потім так втягувались, що могли не тільки знімати. Я готувала чай дуже часто. Або нарізала бутерброди. Майдан — це такий мікс людей, де ти міг познайомитися з багатьма цікавими людьми.

 

Я познайомилась із жінкою, яка працює в ресторані, в якої бенкети на 200 людей, а вона приходила після роботи, нарізала бутерброди і готувала чай. І говорила: “Я просто Іра, я ніякий там не директор”. І це було дивно, тому що люди так об’єднались.

Чому ти вийшла?

Тому що вже не можна було терпіти. У мене було таке відчуття, ніби ми були продані. Росії чи Європі. Мабуть, Росії. Але зараз після Майдану це відчуття не зникло, тому що ми знову продані. Шкода, що ми почали, але не довели до кінця революцію. Але були такі великі надії, що, можливо, ось-ось не буде корупції. Люди не будуть так боятись влади. Не будуть так боятись міліції. Мало, що змінилось. Найстрашніше те, що багато молодих людей, які мислять ще радянським мисленням, або мислить тільки про гроші і про те, як їх заробити. І не думають про те, як змінити себе, як змінити країну. Я вважаю, якби кожен змінив себе, то змінилась би і країна.

Як ти змінилася?

Що для мене найважливіше, я навчилась не так переживати, бо я раніше дуже сильно внутрішньо все переживала і від цього було дуже важко. Зараз я по-іншому дивлюсь на світ, я знаходжу щось хороше у будь-яких речах, поступках. Я навчилась любити себе після Майдану. Чомусь такі більш внутрішні зміни пройшли. Тому що я й раніше не кидала сміття поза урну, так навчили батьки. Майдан — ніби така зовнішня проблема — допомогла розібратись в собі. Може, стати сильнішою. Подорослішати.