Вчора я стала свідком того, як продавчиня обхамила одразу цілу чергу. І жодна людина не здійснила у відповідь жодного протесту.
А три тижні тому я поверталася з Ярмарку інституційного розвитку автобусом, що йде з Запоріжжя до Херсона дев'ять(!) годин, і пасажири на зупинках перемовлялися: “я просто абстрагуюся, викреслюю ці години з життя і оживаю лише по приїзді”, “та це ще нічого, поїзд ще жахливіший і йде від Запоріжжя до Одеси більше доби”… І це 9-ти годинне катування ще й коштує біля 125 грн.

Нам часто бракує почуття власної гідності: і коли звично стаємо в чергу, і коли отримуємо сервіс низького рівня, і коли дозволяємо аби начебто від нашого імені підписували совково-хвалебні листи до можновладців, і коли нам під виглядом виборів влаштовують фарс, і коли посадовці іншої держави вказують нашим вченим, яку думку їм мати, тощо.
Тобто - щодня.

І оце я собі думаю, а чи достатньо ми, громадський сектор, робимо для того, аби підвищувати планку гідності й для кожної людини окремо, й для суспільства в цілому? Може варто це собі ставити за окрему мету, а не лише вдовольнятися побічним ефектом?