У наш час щільних графіків і напруженого ритму життя планувати щось на 2 роки вперед не видається можливим.

У 2014 році я вирішила податися волонтером на Олімпійські ігри у Бразилії, що мали відбутися у 2016, скоріше заради розваги та з цікавості, аніж усвідомленою можливістю дійсно туди поїхати. Проте ось вже проходить липень 2016-ого. А я сиджу за столиком у маленькому хостелі в центрі Ріо та поїдаючи бутерброд із куркою пишу цей блогозапис.

Про процес відбору волонтерів

Організатори кажуть, що загалом отримали понад 250 тисяч заявок.  З-поміж них відібрали 70 тисяч волонтерів для участі в Олімпійських та Параолімпійських іграх (50 тисяч та 20 тисяч відповідно). Невідомо, які були критерії відбору, але мене запросили долучитися до команди.

Сам по собі процес відбору та реєстрації був тривалим, та все ж доволі зручним і простим.

Після заповнення інформації про себе на порталі для волонтерів Олімпійських ігор 2016, потрібно було пройти декілька тестів та онлайн співбесіду. Я зазначила, що знаю англійську та французьку мови, тож були тести на рівень володіння цими мовами. Також був тест, як я його називаю «На базову адекватність», де були наведені різні ситуації та варіанти поведінки у них. В онлайн інтерв’ю мені пропонували розповісти про себе та відповісти на кілька простих питань.

Десь я мабуть таки ляпнула щось не те, бо в результаті мене записали в транспортну команду при Maracanãzinho (типу маленька Maracanã, легкоатлетична арена поруч із легендарним футбольним стадіоном). Я спочатку трохи засмутилася, бо зона відповідальності не обіцяла нічого цікавого. Було враження, ніби маю подолати більше 10 000 км задля паркування автобусів біля Maracanãzinho. Але потім я подумала, що головна ж цінність -  в людях. Вони цікаві скрізь і, можливо, саме тут я зустріну найприкольніших. 

Гана, Бразилія та Україна разом

Про перші «робочі» дні

У Ріо я прилетіла 19 липня. Перший день роботи був 23го. Тобто не роботи, а ввідного тренінгу. Моя поява у приміщенні, де мав відбутися тренінг, викликала неабиякий ажіотаж. На той момент я була єдиною «грінгаю» (іноземкою) в команді, проте якось дуже швидко і природньо ми дійшли до спільних вигуків «Viva Ucrânia!». Навіть вчити нікого не довелося=)

Два дні нам розповідали про захід в цілому та наші функції зокрема. Все трохи сумбурно і, що найцікавіше, португальською. Крім мене, в нашій команді назбиралося ще три іноземні волонтери (з Гани, Великобританії та Мексики). Ніхто з нас не говорив португальською, але всі роздаткові матеріали та презентації були суто цією співучою, але не дуже зрозумілою мовою. Хоча знайшлися добровольці поперекладати спеціально для нас, відчуття розгубленості та неприналежності до усієї команди трохи давало про себе знати.

Після тренінгу я вийшла на першу в своєму житті робочу зміну на Олімпійських іграх. Як справжній затятій «сові» мені, звісно, дісталися зміни на 6:30 ранку. Тобто вставати потрібно о 5й, бо їхати мені не менше 30 хв автобусом. І коли я, наряджена у яскраву жовту уніформу, о 6й ранку йду на автобусну зупинку, на зустріч мені йдуть мої сусіди з хостелу, які тільки прямують додому спати чи взагалі на ще якусь гулянку. Проте як доросла та свідома людина, я старанно виглядаю свій автобус, щоб все ж вчасно почати виконувати свій волонтерський обов’язок.

А полягає він у організації руху транспорту у зоні паркування автобусів біля легкоатлетичної арени Maracanãzinho. У перший день я почесно відповідала за паркування службових автівок, на другий день мене підвищили і довірили автобуси. Для такої роботи треба бути дуже вмотивованим волонтером. Проте від негативних думок мене відволікала можливість повчити самбу, іспанську та португальські мови, послухати про ганську традиційну кухню та особливості вимови у різних регіонах Бразилії. Крім того, я зустріла японську гімнастку, яка 2 роки навчалася в Києві.  Вона так була рада почути, що я з України, що використала всі свої 150см зросту, щоб «заобіймати» мене до хрускоту кісток. Отже, мої сподівання цілком виправдовуються – неважливо, які у мене функції, важливо, що волонтерство дає мені можливість знайомитися з різними цікавими людьми з усіх куточків світу!

31 липня я була на репетиції церемонії відкриття і від сьогодні буду працювати з автобусами, які привозять атлетів. Тож життя налагоджується, а попереду ще більше і більше цікавих вражень. Сказати що я схвильована, це нічого не сказати=)

Робота роботою, але по 10 селфі на день стабільно

Про команду

Окремо хочеться розповісти про людей. Не лише у моїй команді волонтерів, але і в цілому по місту, мені трапляються неймовірно дружні, теплі та турботливі люди. Це та рідкісна ситуація, коли в гостях краще ніж удома. Почалося все ще з літака, де моїм сусідом виявився молодий бразилійський актор. Він два роки навчався у Російському університеті театрального мистецтва і просто ошелешив мене знанням російської мови. Весь політ ми читали та перекладали книги один одного: я його збірку поезії Мануеля де Баросса португальською, він - мою «Коріння Бразилії» Сержіу Буарке ді Оланда українською. І коли ми прилетіли в Ріо о 4й ранку майже незнайома людина потурбувався викликати мені Uber і доставити мене до хостелу. Наступного дня я заблукала в маленькій фавелі (як це Ви не знаєте що це таке?) біля місця, де мала забрати уніформу. Одна добра жінка після тривалих безуспішних спроб направити мене на шлях істинний, буквально за руку відвела мене куди мені було треба. І йшли ми не менше півгодини. І скрізь так: посмішки, вітання, бажання допомогти, навчити та підказати. І все це під музику, запахи манго та смаженого м’яса, під теплими променями сонця і солоним океанським бризом.

Колективне поїдання фейжоади (традиційної бразильської страви)

Приїздіть в Бразилію! Ви маєте самі це відчути.

Далі буде.

А завтра мені знову прокидатися о 5й ранку, мені, у якої навіть на піжамі написано «I’m so not a morning person».