7 травня цього року у Празі було дано офіційний початок Східному партнерству. Безумовно, нова Ініціатива Європейського Союзу позначає новий етап його співпраці з Україною та іншими країнами-партнерами у Східній Європі (Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Грузією і Молдовою). Східне партнерство має головною перевагою те, що наряду з продовженням і певною активізацією двосторонніх стосунків ЄС із країнами-партнерами, розвиватимуться й нові проекти у багатосторонньому вимірі. Останній аспект був активно обговорений учасниками міжнародної конференції "Додаткові можливості "Східного Партнерства" для європейської інтеграції України і східних партнерів" 27-28 квітня 2009 року в Києві.

Багатосторонній вимір є визначальним для Східного партнерства, адже без нього ініціатива втрачає сенс і перетворюється на набір двосторонніх форматів співробітництва Європейського Союзу з окремою країною. Наскільки ж стійким може виявитися в подальшому формат багатостороннього співробітництва Східного партнерства? Це залежатиме від того, наскільки Європейський Союз і країни-партнери зможуть подолати потенційні небезпеки для багатостороннього виміру. Їх може бути багато, але до основних факторів можна віднести недолік політичного інтересу з боку ряду країн-членів ЄС, відмінність у інтересах і поглядах серед самих східних партнерів й протидію з боку третіх сторін.

Східне партнерство для ЄС

Східне партнерство є геополітичним проектом ЄС, спрямованим на розширення співробітництва східних партнерів з ЄС і між ними самими. Одночасно, Східне партнерство народилося в умовах створення Союзу для Середземномор’я і навіть після цього. Тобто, коли в Європейській Політиці Сусідства південний напрямок чітко виокремлювався у окрему організаційну структуру під назвою Союз, було й запропоновано якимось чином оформити східний напрям цієї політики. Східне партнерство стало скоріше компромісом на згоду країн-членів із Центрально-Східної Європи і Балтії про створення Союзу для Середземномор’я, ніж усвідомленою всіма країнами-членами ЄС необхідністю.

Останнє може породити брак політичного інтересу ряду країн-членів ЄС у розвитку ініціативи, для яких проблеми Середземномор’я і Близького Сходу є більш актуальними. Такий підхід чітко відобразився у розподілі фінансування: на південний вимір Європейської Політики Сусідства (ЄПС) виділяється дві третини загальних фінансів ЄПС, а на східноєвропейські країни – одна третина.

Для кожної країни-члена пріоритетним є той напрямок зовнішньої політики ЄС, який для неї є ближчим. Тому за Президентства Чеської Республіки в ЄС було затверджено і надано офіційний початок Східному партнерству. За Президентства Швеції в ЄС у другому півріччі 2009 року очікується активна фаза з імплементації Східного партнерства і наповнення його конкретним змістом. Наприклад, відповідно до Державної програми на 2009 рік, Швеція планує підтримувати реформи в Україні і виділити близько 16,5 мільйонів євро на приведення української політики до стандартів ЄС (детальніше див.: "На чолі ЄС Швеція подбає про зближення з Україною", Німецька хвиля, 31.03.2009 р.).

Але вже наступний 2010 рік позначиться Президентством Іспанії і Бельгії. Якщо перша країна, хоча й зацікавлена у першу чергу в розвитку Союзу для Середземномор’я, приділятиме увагу також і Східному партнерству, то від Бельгії навряд чи слід очікувати активності на східному напрямку ЄПС.

Накопичення внутрішніх проблем ЄС також відволікає увагу країн-членів від активного розвитку Східного партнерства. До таких проблем відносяться: незавершений процес ратифікації Лісабонського договору і, відповідно, незавершене інституційне реформування; зосередженість на подоланні наслідків світової фінансово-економічної кризи; внутрішні розбіжності між країнами-членами стосовно розвитку стосунків із країнами-партнерами та з Росією.

Вищезазначені чинники можуть уповільнювати розвиток Східного партнерства. Щоб цього не відбулося, Європейський Союз вцілому повинен проводити послідовну політику з імплементації усіх ініціатив, включаючи й Східне партнерство, дотримуватися паритету у розвитку політики на Півдні і на Сході, адже стабільність і процвітання в Східній Європі і на Південному Кавказі є визначальним фактором для стабільності в ЄС загалом.

Різні партнери – різні інтереси

Інтереси і підходи кожної із шести країн-партнерів є відмінними, але від їх задоволення залежатиме ефективність багатостороннього виміру Східного партнерства.

Україна, загалом, відноситься до Східного партнерства як до рамок для подальшого розвитку стосунків з ЄС. В даний час мова не може йти про окреслення Європейським Союзом перспектив членства для України. Спочатку на черзі до членства стоять країни Західних Балкан (всі, включаючи Сербію). ЄС також має розпочатий і досить складний переговорний процес з Туреччиною, який має непередбачене завершення, оскільки до надання самого членства ще далеко. Тільки після вирішення цих проблем ЄС може приділити увагу перспективам членства для України. Україні ж залишається єдина на сьогодні можливість якомога повніше використати формат Східного партнерства, щоб реалізувати наміри європейської інтеграції, тобто наближення до стандартів ЄС, до стану, коли можна буде розпочати аргументований діалог про членство.

Білорусь у Східному партнерстві має подвійну зацікавленість. З одного боку, зацікавленість влади Олександра Лукашенка, як підсумував на конференції у Києві президент Центру політичної едукації Андрій Ляхович, базується на трьох факторах: залучення європейських інвесторів у Білорусь, закріплення незалежності Білорусі від Росії і зміцнення позицій влади в самій країні. Із цього свідчить, що офіційний Мінськ не братиме участі в усіх проектах, які ініціюватимуться у Східному партнерстві, а в їх виборі виходитиме із вищезазначених факторів. Відношення Білорусі до Східного партнерства було засвідчено і рівнем представництва на Саміті Східного партнерства в Празі. Віце-прем’єр-міністр Білорусі Володимир Семашко, який у Празі представляв державу, має переважно економічне спрямування і добре відомий своєю стійкою позицією в економічних переговорах міжнародного рівня, що він довів у 2004 році під час газової кризи з Росією. З іншого боку, представники громадськості Білорусі наголошують на першочерговій важливості захисту прав людини у форматі Східного партнерства.

Молдова декларує курс європейської інтеграції. Офіційна влада країни багато говорить про переваги інтеграції Молдови в ЄС. Але робить вона це, як підкреслив експерт Асоціації зовнішньої політики Віктор Кіріла, більше для отримання підтримки електорату. В дійсності молдовська влада не здатна і не бажає в повній мірі скористатися інтеграційними можливостями Східного партнерства. Підтвердженням став рівень представництва Молдови на Саміті Східного партнерства міністром закордонних справ і європейської інтеграції Андрієм Стратоном. Дійсними пріоритетами Молдови у співробітництві із ЄС є отримання більшого доступу до ринку ЄС, поглиблення економічної інтеграції й спрощення пересування молдовських громадян до ЄС.

Азербайджан, висловлюючи вцілому позитивне ставлення до Східного партнерства, більше зацікавлений у розвитку його енергетичної складової. При цьому великої ролі не відіграє, чи будуть енергетичні відносини з ЄС розвиватися виключно у форматі Східного партнерства, чи будуть використані інші формати двосторонніх і багатосторонніх стосунків. Іншими пріоритетами для Азербайджану є безпека в регіоні (врегулювання проблеми Нагірного Карабаху), спрощення і скасування візового режиму. Для громадських організацій Азербайджану, за висновками азербайджанських експертів, важливим пріоритетом є захист прав людини.

Вірменія у Східному партнерстві висловлюватиме підтримку тільки тим проектам і ініціативам, за оцінками президента Єреванського прес-клубу Бориса Навасардяна, які принесуть країні фінансову користь. Тому Вірменія й зацікавлена у створенні зони вільної торгівлі з ЄС. Не останню роль для Вірменії відіграватиме і можливість стабілізації ситуації на Південному Кавказі, чому має сприяти врегулювання проблеми Нагірного Карабаху і нормалізації відносин із сусідніми державами.

Грузія надає всесторонню підтримку Східному партнерству, прагнучи до інтеграції з ЄС. Слід очікувати, що Грузія підтримуватиме проекти і ініціативи, які будуть формуватися у Східному партнерстві. Але головними пріоритетами для Грузії все-таки є безпека і стабільність на Кавказі, в першу чергу вирішення проблем з Абхазією і Південною Осетією; енергетична безпека, включаючи гарантування безпеки енерготранзиту; проведення демократичних перетворень в країні і розвиток зовнішніх економічних стосунків.

Отже, країни-партнери підходять до Східного партнерства виключно із власних національних інтересів, і це є цілком природно. Щоб така диверсифікація підходів не стала перешкодою для імплементації Східного партнерства, необхідно, щоб в першу чергу ЄС зосереджував зусилля на тих напрямках, в яких існує спільна зацікавленість усіх країн партнерів. До них в даний час відносяться: розвиток економічного співробітництва, в першу чергу розширення можливостей для збуту товарів національного виробництва і притоку інвестицій; розробка спільних програм для вирішення існуючих неврегульованих конфліктів і попередження потенційних; гарантування енергетичної безпеки, яка для виробника, Азербайджану, полягає в стабільному і прибутковому збуті енергоносіїв, а для інших партнерів – у стабільності і прибутковості транзиту та забезпеченні безперебійних поставок енергоносіїв для власних потреб.

Треті сторони

Східне партнерство передбачає, що до окремих програм, дій, проектів й ініціатив можуть приєднуватися і треті сторони, що в першу чергу стосується Росії й Туреччини. У Декларації Саміту Східного партнерства зазначено, що треті сторони можуть брати участь на тимчасовій основі в конкретних проектах, видах діяльності, засіданнях тематичних платформ, якщо це сприятиме досягненню цілей Східного партнерства. Але таке залучення може бути не завжди корисним розвитку самої ініціативи Східного партнерства, що в першу чергу стосується Росії.

Росія сприймає будь-які ініціативи на пострадянському просторі як перешкоджання зміцненню власного впливу і захисту національних інтересів. В цьому регіоні Росія прагне сама очолити інтеграційні процеси. В "Стратегії національної безпеки Російської федерації до 2020 року" від 13 травня цього року зазначено: "Росія прагнутиме розвивати потенціал регіональної і субрегіональної інтеграції та координації на просторі держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в рамках перш за все самої Співдружності Незалежних Держав, а також організації Договору про колективну безпеку і Євразійського економічного співробітництва". Росії вигідно долучатись до проектів і ініціатив Східного партнерства, що може їй надати шанс для відстоювання власних інтересів в даному вимірі. Але це не узгоджується із головним підходом Партнерства – поглиблення процесів європейської інтеграції в Східній Європі і на Південному Кавказі.

Росія не може залишитись осторонь процесів, які розвиватимуться в Східному партнерстві. Багато країн - партнерів (особливо з Південного Кавказу) більше відчувають вплив і присутність Росії, ніж ЄС. Росія пропонує і конкретні кроки з вирішення проблем цих країн від надання пільгових кредитів до врегулювання конфліктів. Останнє особливо відчутно для вирішення проблем Нагірного Карабаху і Придністров’я. В той же час, Росія буде використовувати свої "особливі відносини" з Німеччиною, Францією й Італією, щоб створювати перешкоди для реалізації Східного партнерства, в першу чергу для створення шляхів поставок енергоносіїв із Центральної Азії і Каспію в обхід Росії.

Туреччина вцілому висловлює зацікавленість у залученні до проектів Східного партнерства, що може сприяти закріпленню й посиленню її ролі як лідера в Чорноморському регіоні та зростанню її впливу на Кавказі. Проблемою для Туреччини є те, щоб залучення до Східного партнерства не замінювало набуття нею членства в Європейському Союзі. Найбільш активно членству Туреччини в ЄС протистоять Франція і Німеччина, що було підтверджено 10 травня цього року під час зустрічі Ніколя Саркозі і Ангели Меркель у Берліні. Це стимулюватиме у Туреччини обережний підхід до ініціатив ЄС інших, ніж спрямованих на членство.

Стосовно залучення третіх сторін перепоною може стати тільки позиція Російської Федерації з перешкоджання розвитку процесів європейської інтеграції в Східній Європі і на Південному Кавказі. Для нейтралізації цієї перешкоди Європейському Союзу слід проводити послідовну і наполегливу політику в цьому регіоні; підтримувати і розвивати партнерські стосунки із Російською Федерацією, але не іти на поступки за рахунок інтересів країн-партнерів; пропонувати і здійснювати практичні заходи із вирішення актуальних для країн-партнерів проблем та діяти більш рішуче і наполегливо, особливо у сфері безпеки і енергетики. В іншому випадку, цю ініціативу перехопить і використає на свою користь Росія, в тому числі і для уповільнення європейської інтеграції та розвитку стосунків регіону з ЄС.

Підсумовуючи, слід зазначити, що серед країн-партнерів існує політична воля і бажання розвивати стосунки з Європейським Союзом і поглиблювати співробітництво, в тому числі і в рамках Східного партнерства. Європейський Союз повинен проводити послідовну, наполегливу і рішучу політику для імплементації Східного партнерства, навіть якщо це буде іти врозріз з поглядами Росії. Остання ніколи не погодиться на посилення впливу будь-якої третьої сторони, будь-то ЄС чи якась інша структура, в регіоні, який вона традиційно вважає своєю зоною домінування.

Україна, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія і Молдова прагнуть досягти власного розвитку, стабільності і процвітання, що може реалізовуватись у вимірі Східного партнерства під егідою ЄС. Безпосередньо для України багатосторонній вимір Східного партнерства створює умови для вирішення поточних проблем із сусідніми країнами та для реалізації важливих регіональних проектів, до яких можна віднести врегулювання Придністровського конфлікту, створення регіональної зони вільної торгівлі, наповнення трубопроводу "Одеса-Броди" каспійською нафтою, співробітництво з управління кордонами та протидії нелегальній міграції, розвиток міжрегіональної транскордонної співпраці та захист навколишнього середовища.

Віталій Мартинюк, аналітик УНЦПД