Переселенка із Луганська і ветеран АТО Світлана Краско розповіла про бажання творити після пережитої руйнації, про відсутність страху, про продовження боротьби у мирному житті, про свою мрію, народжену від любові до собак і про плани на завтрашній день.

 ***

СВІТЛАНА У ЛУГАНСЬКУ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Усе життя у мене були собаки. У 12 років – перший собака, коллі. А потім чорний     тер’єр – з 16 років. Собак потрібно було стригти, дресирувати – цим я і зайнялась. Я і на виставки своїх собак возила, і дітей своїх собак, і навіть внуків. Недавно була на Одеській виставці, де перемогла дитина моєї собаки. А моїх собак вже нема, вони загинули. Вони жили зі мною у Луганську. Але у зв’язку з війною ми з батьками і собаками переїхали у Старобільськ. Собак не стало вже на новому місці. Батьки у Старобільську до сих пір. Тоді там було тихо, там тихо і зараз. Але через 30 кілометрів починається війна.

Коли воєнні події прийшли у Луганськ, я працювала у ветеринарній клініці, котра розташовувалась на окраїні міста, майже в епіцентрі бойових дій. За 2 кілометри від клініки стояла бойова техніка російської сторони. Кожен день я їздила у місто за ліками для тварин. Могло бути так: їду у маршрутці. Транспорт ходив до 2 години дня. Пасажирів мало. Їдемо. Раз – маршрутка на світлофорі завібрувала, як від вибуху. Вмить усі притихли. Через секунду видихнули – о, пронесло! Далі їдемо. Водій, правда, після світлофору стартонув, звичайно. Або так: вигулюю свою собаку у подвір’ї на окраїні міста, де станиця Луганська. Раз – починають працювати гради, літають снаряди наді мною. І всі люди, котрі у дворах розмовляли – завмерли! А після обстрілу ожили – далі розмовляють, ніби як нічого і не було.

«УЯВІТЬ, ЗА 50 МЕТРІВ ІДУТЬ НАЙЖОРСТОКІШІ БОЇ, А МИ З ВЛАСНИКОМ ВЕТЕРИНАРНОЇ КЛІНІКИ ЧЕРПАЄМО ВОДУ».

Якось в одній із ветеринарних клінік (це була мережа ветеринарних клінік) прорвало трубу і приміщення залило водою. Клініка знаходилася біля прикордонної застави, котра єдина здалася з боєм. Найжорстокішим. А нас залило! Уявіть, за 50 метрів ідуть найжорстокіші бої, а ми з власником ветеринарної клініки черпаємо воду. А ми воду черпаємо! Сміялися з абсурдності ситуації, ну а що ж робити було! Не залишати ж...

Пам’ятаю іще, біжу у ветеринарну клініку годувати тварин. На дворі 18:00, а біля бомбосховища вже стоять черги людей із водою, із ковдрами. А я думаю: «Чого вони так рано, тільки-но о 19:00 починається обстріл, іще купа часу!». Або, знову біжу у ветеринарну клініку, над головою летить снаряд – вибух! Постояла біля під’їзду, перечекала – знову побігла. Так також було. Мені було не страшно, я не ховалася у підвали... проте краще б звичайно боялася, це якось нормально було б.

«Я БИ СХВАЛИЛА, ЯКБИ МОЇ ДІТИ ЗАХОТІЛИ ТАКОЖ ВОЮВАТИ. ТІЛЬКИ СПОЧАТКУ НАВЧИТИСЯ І ЦЕ ОБОВЯЗКОВО».   

Усе йшло за наростаючою. Я добре пам’ятаю початок війни – 1 березня 2014 року, окупація Криму. Коли ми з друзями увечері гуляли, я їм сказала: «Ви що, не розумієте – війна почалася!». Вони якось спокійно до цього поставилися. У мене відчуття війни було і потім воно розвивалось. Через це після була військова служба. Нас із Луганська було 100-150 чоловік. Усі – добровольці.

СВІТЛАНА НА ВІЙСЬКОВІЙ СЛУЖБІ

Спочатку я служила, як волонтер. Але потім мене оформили на службу у штабі.           Я писала накази, із документацією працювала.

Іще спілкувалася з батьками померлих або полонених, водила батьків на впізнання в морг і це було найтяжче. Складно залишитися при тверезому розумі на війні. Чому займалися жінки загиблими, впізнаннями у моргу, перезахороненнями? Тому що не витримувало багато чоловіків, котрі воювали у самому пеклі. Але у штабі, як говорили, кожен день також була передова.

«ТЯЖКО БУЛО, КОЛИ ВЧОРА РОЗМОВЛЯВ З ЛЮДИНОЮ, ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ЇЇ ВБИЛИ, А СЬОГОДНІ ПРОЩАЄШСЯ З НЕЮ НА ШИКУВАННІ».  

Були видатні дівчата на службі – Адріана, котра була на передовій, для прикладу. Жінка, у якої син загинув на війні, і тому вона пішла служити. Була іще жінка, у котрої було 5 дітей. Вона їх залишила на чоловіка і пішла служити.

Запам’ятались волонтери, які привозили форму. І їм за це велике спасибі. Тоді це все було на хвилі: і служба, і волонтерство. 

Проте я не шкодую про досвід. Не уявляю, куди ще можна було поїхати, чим іще можна було зайнятися у тій ситуації.

ПРОФЕСІЙНА АРМІЯ

Повинно бути бажання, ідея, за котру воюєш. Однак армія повинна бути професійною. Це добре, що був патріотизм, і пішли добровольці, але людина повинна вміти воювати, володіти навичками і знанням. Так, я навчилася стріляти із різної зброї, знаю, що таке гранати і міни. Проте цьому я навилася у процесі. Я їздила на полігон. Але й то – це був мій запит. По-доброму, навчання повинно було бути раніше. Просто я розуміла, що мені необхідно захищати себе. Ми і в броніках бігали, і стріляли, а як же? Це війна.

«ТЕПЕР ХОЧЕТЬСЯ ТВОРИТИ ДОБРЕ, КРАСИВЕ. НЕ ХОЧЕТЬСЯ ВЖЕ ЗЛА І  РУЙНАЦІЇ»     

Я би схвалила, якби мої діти захотіли також воювати. Тільки спочатку навчитися і це обов’язково.

СВІТЛАНА І ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ

Важко було, коли вчора розмовляв із людиною, через годину її вбили, а сьогодні прощаєшся з нею на шикуванні. Просто так розумієш, що завтрашнього дня може не бути.

Рік тому, коли я приїхала у Київ – жити не хотілося, тільки стрибнути з десятого поверху. Багато хто так і робить. Тому що ніякі друзі не витягують. Проте я знайшла вихід – зайнялась ось своєю справою. Тепер хочеться творити добре, красиве. Не хочеться вже зла і руйнації. Мені пропонували іще служити, але я відмовилась.

ГРУМІНГ САЛОН

Мрію відкрити грумінг салон. Красиве і спокійне місце.

Рік тому я переїхала у Київ. Зараз я працюю у сфері транспортних перевезень, але собаки – це те, що мені подобається.

«А ПОТІМ ПОДАЛА ЗАЯВКУ У BIZCLUB, І МЕНЕ ЗАПРОСИЛИ»

У Луганську я працювала у ветеринарній клініці три роки. Я займалася організаційною діяльністю і грумінгом. З тер’єрами я працюю усе своє свідоме життя. Я їх підстригала, дресувала, возила на міжнародні виставки. Мої щенята живуть по всьому світу. Коли я приїхала у Київ, то місяць працювала у клубі з розведення собак, однак, видно, не те середовище, тому що із собаками все нормально, а з людьми – ні. Не до тих людей я потрапила. Але тим не менш, я не хочу чимось іншим заробляти гроші.

Хочеться підстригати тільки тер’єрів, спеціалізуватися на одній породі. Однак питання в тому, що на одній породі грошей не заробиш. Я вмію стригти і маленьких собак, але хочеться тільки тер’єрів. Перший мій бізнес-план по грумінгу був розроблений для ООН, я подавала його зі своїми друзями – вони подавали ветеринарну клініку. Їхній проект не пройшов, а мій за часом видавало помилку і його не розглянули. А потім подала заявку у BizClub, і мене запросили.

«ДЛЯ МОЄЇ СПРАВИ ПОТРІБНО ПРИМІЩЕННЯ. ДЛЯ ЦЬОГО Я ШУКАЮ ІНВЕСТОРІВ»

Мені дуже сподобалося перше заняття у BizClub. Артем Шевченко розповідав про те, які були помилки у його бізнесі. Корисно було слухати людину, який прожив сам і ділиться досвідом: труднощі, чого не варто робити, що потрібно робити, у якому напрямку слід рухатись, а у якому не слід. Напряму для свого бізнесу ці поради не вийде використати, але тим не менш, формується уявлення про бізнес.

Для моєї справи потрібен офіс, оренда приміщення. Для цього я шукаю інвесторів. Інструменти у мене є. Є стіл великий для собак, Є ножиці, гребінець, є фен спеціальний. Можна іще допридбати інструменти для сушки собак, але основна складність – це зняти приміщення і знайти клієнтів. Клієнти, котрі були у Луганську, і тут мене знаходять, приводять своїх собак.

БЕЗКОШТОВНА ВИЩА ОСВІТА ВЕТЕРАНАМ АТО

Щоб знайти себе у мирному житті, я відшукала, з ким мені боротися далі. Зараз я навчаюся в університеті у Вінниці, де я почала війну за безкоштовне навчання. Є закон про безкоштовне навчання ветеранів АТО, але його намагаються інтерпретувати по-своєму. Закон є, однак він не працює.

«А, КОЛИ ТИ ЗНАЄШ ЗАКОН, ТОДІ ЛЕГКО ДОВОДИТИ СВОЮ ПРАВОТУ»

Я приїхала здавати сесію. А мене не допускають до екзамену за несплату. Кажу, що я написала заяву на безкоштовне навчання. Відповідають, заяви – нема. Та як же нема, якщо писала! Я достукалася до ректора аж через заступника губернатора Вінниці. Виявилося, що документи мої були, але зареєстрованої заяви на безкоштовне навчання не було. Хоча всю вхідну кореспонденцію повинні реєструвати обов’язково. Я навчилася діловодству у штабі. Заява була ж по факту, однак не була зареєстрована. Чому? Тому що не було місць, котрі фінансуються центральними органами управління. Кажу: «Є закон, де прописано, що фінансування може здійснюватися і з місцевих органів управління». Відповідають: «Ні, це не для Вас. Це тільки для дітей ветеранів АТО, які залишились сиротами». Проте у законі прописані й інші особи, котрі мають право на безкоштовне навчання, куди входжу і я. Тобто університет вибрав для себе зручний пункт закону, і тільки цим пунктом і користується. Ось і все. Проте я достукалася, зараз моє питання вирішується. Декан факультету пішла на зустріч. Спасибі їй. Перше, що я робила – це читала і розбиралась у законах. А, коли ти знаєш закон, то тоді легко доводити свою правоту. 

Матеріал надано Громадською організацією Центр зайнятості вільних людей.

Матеріал опублікований у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.