•  

Олена Лозіна: «В нашу квартиру тричі влучали снаряди. Та, дякувати Богові, нас там уже не було»

Історію Олени Лозіної, тендітної молодої жінки, яку війна змусила покинути рідний Донецьк і оселитися в маленькому селищі Борова, що на Харківщині, можна переповідати як приклад життєвого оптимізму, людської стійкості й успішної підприємливості. Влітку 2014-го вона втратила житло і роботу, опинилася разом із родиною зовсім в інших умовах, ніж звикла, та ще й практично без грошей. Але не опустила рук, змогла знайти себе і успішно реалізуватися на новому місці. Сьогодні Олена – власниця найбільшого у Борівському районі магазину жіночого одягу, фітнес-тренерка та ще й міні-фермерка, яка займається домашнім тваринництвом.

- Олено, чим Ви займалися у мирний час? Яким було Ваше життя до війни?

- Ми з чоловіком і сином жили в Донецьку. У нас була двокімнатна квартира і власний  бізнес – невеличкий магазин, в якому я працювала продавцем. Чоловік – шахтар-регресник, кілька років тому потрапив в аварію на шахті ім. А. Засядька, тому він вдома займався вихованням сина, а я – працювала. В цілому – жили добре, почувалися щасливими, будували плани на майбутнє. Та у 2014 році все змінилося, в один момент ми втратили все, що вибудовували роками. Здавалося, життя закінчилося.

- Розкажіть про події 2014 року у Вашому місті. Коли Ви зрозуміли, що це війна і треба виїжджати?

- Наша квартира знаходиться в Путилівському районі Донецька, а це 10-15 хвилин пішки до аеропорту. Спочатку ми почули автоматні черги – прямо під нашими вікнами відбувалася серйозна перестрілка. Потім прогримів сильний вибух – зовсім поруч підірвали автомобіль. Одразу стало зрозуміло, що треба виїжджати: боялися за психіку дитини, та й за своє життя також. Ми покинули місто 3 липня 2014 року. Пізніше, в тому ж 2014-му, в нашу квартиру тричі влучали снаряди. Та, дякувати Богові, нас  там уже не було. Цього року також був один «приліт». Тобто квартири в нас уже немає. Можливо, було б не так гірко, якби вона нам дісталася у спадок, чи нам її видали, але ми самі на неї заробляли, в усьому собі відмовляли, щоб мати власне житло… (на цьому місці довелось на деякий час перервати розмову, оскільки Олена не могла говорити крізь сльози, – авт.).

- Для переїзду Ви обрали маленьке селище на Харківщині, життя в якому дуже відрізняється від міського. Чим пояснюється такий вибір?

- У моєї мами тут був невеличкий будиночок-дача. Ми раніше тут відпочивали, тож одразу сюди і приїхали усією великою родиною. Щоправда їхали на місяць, думали, що за цей час все налагодиться і заспокоїться, і ми повернемося, та… не вийшло. Вже майже три роки тут. Так і живемо у маленькому будиночку з мамою і старенькою бабусею. Спочатку з нами були ще родичі, та поступово пороз’їжджалися.

- Коли Ви зрозуміли, що залишитися доведеться надовго? Як облаштовувалися на новому місці?

- Коли зареєстрували дитину до школи. У серпні ми вирішили, що треба потихеньку заводити господарство і починати пристосовуватися до сільського життя. Позичили грошей, купили баранчиків, кізочок і почали господарювати. Зараз ми розвели вже гарне поголів’я, продаємо м’ясо, молоко. Та цим не обмежилися. На новому місці зустрілися хороші люди, добрі сусіди, які натякнули, що треба розвиватися і допомогли зробити перші кроки. З їхньою допомогою ми відкрили невеличкий магазинчик жіночого одягу, який успішно працює і розвивається. На жаль, наш бізнес в Донецьку так там і залишився, звідти нічого не вивезеш. Та скрізь є люди, які дарують надію і готові допомогти у скрутну хвилину, й мені дуже щастить на них.

- Дійсно, така підтримка багато значить у кризових ситуаціях. А з якими труднощами і проблемами довелося зіштовхнутися?

- Основні труднощі були в питанні стартового капіталу, адже ми приїхали голі і босі. Але світ не без добрих людей. Я вже говорила, що нам довелося позичати гроші, щоб започаткувати тут свою справу. Та на сьогодні з боргами ми розрахувалися.

- Як Вам вдається встигати і в магазині, і по господарству? Знаходите час на відпочинок?

- О, магазин і господарство – це ще не все, чим я займаюся. Взагалі, за професією я вчитель початкових класів, музики та хореографії, за покликом серця – хореограф. У Донецьку довгий час займалася танцями і спортом – це моє хобі, яке дарує відчуття задоволення від життя.  Після переїзду у Борову я познайомилася з людьми, які відкрили у цьому маленькому селищі дуже хороший спортзал. Він навіть за мірками міста дуже хороший. І ціни лояльні, практично будь-хто може собі дозволити його відвідувати. Мені запропонували попрацювати тренером із фітнесу, і я щиро вдячна за цю пропозицію, адже мені дуже подобається цим займатися. Я сприймаю цю роботу не як спосіб заробляння грошей, а винятково як заняття для душі, спортивний відпочинок. Тож кожного вечора я відпочиваю у спортзалі (посміхається).

- Вам подобається життя у маленькому селищі? Будуєте плани на майбутнє?

- Так, мені тут дуже подобається. Дуже красива природа, хороші люди. Для мене тут взагалі особлива атмосфера, яка сприяє душевному спокою, умиротворенню. Життя тут тихе, розмірене, і, здається, ніщо не може порушити цього спокою. А щодо планів – хочеться розвиватися далі, відкрити ще один магазин. Дуже хочу народити другу дитину, та з цим питанням поки що доведеться зачекати, спочатку треба вирішити житлову проблему.

- А є щось, до чого ніяк не можете звикнути на новому місці?

- Так. Мені дуже не вистачає громадського транспорту, не вистачає доріг, не вистачає інфраструктури. Сину 11 років, хочеться, щоб він всебічно розвивався, а тут, на жаль, немає тих умов і можливостей для цього, які є у великому місті. Але хорошого у Боровій все ж таки більше.

- Олено, Ви досить швидко і успішно знайшли себе на новому місці, причому одночасно у кардинально різних сферах. Поділіться секретом, що Вам допомагає у житті рухатися вперед, не занепадати духом?

- По-перше, це моя сім’я. Я потрібна моїм рідним і знаю, що, крім мене, їм ніхто не допоможе. А по-друге, спорт. Спорт заряджає оптимізмом, надає сил для боротьби, спонукає до дій. Я вважаю, що в житті, як у спорті, не можна залишатися на одному рівні, треба постійно рухатися вперед, розвиватися, вдосконалюватися. Рух – це життя, а для людської досконалості немає меж. Все в наших руках.

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. 

Контакти

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 1  - Нi  

Коментарі

Надія Мальцева   166 днів тому   #  

Молодець, Оленко! Хай тобі щастить!

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.