•  

Фотохудожник-переселенець Олександр Водолазський: «Улюблене заняття відкрило друге дихання»

Улюблену фотокамеру, документи та ще декілька речей першої необхідності тільки і встиг  прихопити з собою мешканець Горлівки Олександр Водолазський, коли 12 серпня 2014 року був змушений поспіхом залишати рідне місто, яке обстрілювалося «Градами».

Вже два роки Олександр із дружиною та тещею живе у Кривому Розі, де остаточно змінив своє багаторічне хобі на професію – з машиніста локомотива перекваліфікувався у фотографа та навіть став автором фотокалендаря «Разом до успіху», надрукованого у Києві.

Герої його світлин – земляки, переселенці з Луганської та Донецької областей, які розпочали життя на новому місці. Сьогодні Олександр Водолазський повністю занурився в життя Кривого Рогу. Митця захоплює промислова краса міста, його техногенний ландшафт. Зрозуміло, що рідний Донбас назавжди залишиться у серці Олександра, але два міста стали знаковими у долі талановитого фотографа. Про те, як склалася доля Олександра у Кривому Розі, його тернистий шлях до нового життя та плани на майбутнє, митець розповів ГУРТу.

- Олександре, 12 вересня 2014 року стало для Вас «точкою неповернення». Саме в цей день Ви вирішили залишити Горлівку, де не раз потрапляли під обстріли. Скажіть, чи розуміли на той час, що дім так надовго?

- Ніхто не підозрював, що війна триватиме ось уже майже три роки. Коли ми залишали місто, вважали, що через місяць-другий питання вирішиться. Посадовці на вищому рівні домовляться про припинення вогню, і ми повернемося у свої домівки. Зараз ми дуже переживаємо за тих, хто так і не зміг виїхати, за наше майно, яке залишилося на тій території. Але треба жити на новому місці, пристосовуватися, змінювати своє життя. У Горлівці було три випадки, коли ми потрапляли під обстріли. Останній раз лежали під «Градами» – з одного боку снаряд потрапив у будинок, а з іншого – туди, де ми ховалися, і вибухнув у п’ятнадцяти метрах від нас. Після такого обстрілу ми прийшли додому і стали збирати валізи, а наступного дня виїхали з міста.

- За статистикою, Дніпропетровська, Харківська, Запорізька області прийняли найбільшу кількість переселенців. Як і чому Ви опинилися саме у Кривому Розі?

- Це було доленосне рішення. До війни у мене було палке бажання потрапити до Кривого Рогу. Ми з кількома друзями готувалися відвідати це місто, навіть складали рюкзаки. Нам було цікаво зробити фотографії цієї місцевості, адже вона схожа на Донецький регіон. Хотілося порівняти ці міста. Але війна втрутилася в наші плани, а коли ми опинилися у Дніпропетровську, то один мій друг, Віктор Мороз, сказав: «Приїзди до Кривого Рогу, місце знайдемо, поживете, а якщо сподобається, залишитеся». Я дуже вдячний всій його родині, яка допомогла нам у скрутний час.

- Вистояти у нелегкі часи та перемогти ситуацію Вам допомогла вивезена з Горлівки фотокамера та улюблена справа – фотографування. Розкажіть, коли Ви потоваришували з першим фотоапаратом?

- Це знайомство відбулося ще в ті часи, коли я проходив строкову службу в армії. Саме тоді вперше взяв до рук фотоапарат і був дуже здивований, що з 36 кадрів отримав все ж таки один-єдиний вдалий. Я був у захваті від тієї простоти з якою зафіксував те, що бачив. І в мене з’явилося сильне бажання займатися цією справою. Тож коли я приїхав додому, придбав фотоапарат та став серйозно займатися фотографією. Був у моєму житті унікальний випадок – мені довелося вибирати поміж квартирою та фотоапаратом. Ми збирали гроші на житло: відкладали, економили кожну копійку. Але один із моїх друзів вирішив продати свій фотоапарат Nikon та зайнятися риболовлею, тоді стало питання – квартира чи фотоапарат. І моя дружина відповіла: «Квартира почекає, а фотоапарат треба купувати». Я звичайно був щасливий і навіть не очікував таке розуміння з боку моєї другої половини.

- Олександре, як проходив процес адаптації до життя у Кривому Розі? Адже тут багато своїх фотографів. Як вони прийняли Вас до свого кола?

- Я дуже вдячний всім, хто надав мені підтримку та створив можливість для подальшої творчості у Кривому Розі. Це В’ячеслав Зайцев, В’ячеслав Білоус, Сергій Зайцев, Сергій Книш. Всі вони мене підтримали. Вирішити побутові проблеми, отримати кошти – все це відбувалося за прописаним сценарієм. Нам була надана мінімальна матеріальна допомога, на рівні простирадл, ножів, виделок. Скаржитися не буду.

- Олександре,  Ви стали автором фотокалендаря «Переселенці: історії  успіху». Розкажіть про цей проект.

- Його реалізовувала міжнародна громадська організація «Інтерньюз-Україна». До мене надійшло запрошення від Володимира Єрмоленка – куратора проекту – з проханням фотографіями розповісти історії переселенців. Були переглянуті мої світлини із зображенням шахт Донецька і, вважаю, це стало відправною точкою співпраці саме зі мною. Спочатку я намагався відмовитися від участі у проекті, але завдяки наполегливості Володимира, зрозумів, що саме я найкраще зможу виконати цю роботу. Адже я гарно знаю Донецьку область, об’їздив її по роботі як машиніст тепловоза і знав, скільки за часом займе пересування областю. Тому й погодився. Проект виявився надзвичайно цікавим, але дуже шкода, що він до кінця не розкритий. Важливо було поділитися цим успіхом, як методом, як історією, яка б вчила. А формат «календаря» не дозволяє цього зробити, оскільки надруковано по одному знімку про кожного переселенця з невеличкою довідкою, хто вони та звідки.

- Історії яких людей Вам здалися найбільш цікавими?

- Більше всього мені запам’яталася історія Олени Цемедан, яка переїхала з Донецька до Києва. Там вона створила бізнес-платформу, організувала людей, які проявили себе в різних областях. Створила на Facebook сторінку «Донецькі-Київські», дитячу школу, і її приклад був досить показовим. Вона дала собі установку – цього року допомогти 600 людям. Не обов’язково гривнею, кому – порадою, кому – знайомствами. І ця платформа дозволяла допомагати тим, хто зіштовхнувся із проблемами переселенців.

Сподобалася дівчина «Фіалка», яка у Дружківці організувала допомогу для переселенців. Сама, переживши проблеми ВПО, змогла активно допомагати їм у налагоджені життя на новому місці. Можна говорити про багатьох людей, які, не дивлячись на перепони, змогли здолати проблеми та стати прикладом для інших.

- Олександре, не дивлячись на всі проблеми та негаразди, Вам вдалося стати активним членом криворізької громади. З Вами радяться, до Вас прислухаються і молоді, і знані фотохудожники. Скажіть, чи вдається допомагати своїм землякам, які, так як і Ви, змінили місце проживання та розпочали нове життя на новому місці?

- Звичайно, допомагаю по мірі своїх можливостей. Але хотілося б зробити більше. Вдалося допомогти і тим, хто переселився, і тим, хто залишився. Фотографія поєднує нас як мистецтво, як погляд на загальнолюдські цінності. Для когось вдалося знайти роботу, допоміг навіть горлівським фотографам організувати майстер-класи. Для цього мій знайомий з Франції приїздив спеціально у Горлівку і три дні проводив тренінг з фотографування. Познайомив горлівський фото-клуб і фото-клуб із Польщі для електронного обміну фотовиставок щоб горлівська молодь мала можливість ознайомитися з трьома експозиціями польських фотографій та приєднатися до їхнього творчого потенціалу.

- Чим сьогодні займаєтеся, які проекти втілюєте у життя?

- Проектів досить багато і всі вони дуже цікаві. Вдалося відвідати три пленери – у Кропивницькому, Закарпатті та Львові. Спілкуючись із різноманітними людьми, з організаторами, дуже хочеться, аби щось подібне відбувалося і в Кривому Розі. На щастя, в нашому місті є підтримка з  боку влади. У нас можна зв’язати фотографію з промисловим туризмом, який дуже потужно розвивається у Кривому Розі. Хочеться поєднати ці два поняття в одне і зробити щось таке незвичайне та залучити якомога більше населення до занять фотографією і промисловим туризмом. Чому б, наприклад, не показати школярам, як виробляється струм, як плавиться метал, що відбувається з природою, якщо з нею поводитися по-варварськи.

- Олександре, чи є такі моменти, які Вас, як переселенця, обурюють по відношенню держави до ВПО?

- Так, справа в тому, що переселенці проходять по 92 списку, особливо пенсіонери і це не дає права голосу. Це створює проблеми з переміщенням, адже тебе постійно перевіряють, чи є ти на місці, чи немає. Кожного разу при загострених ситуаціях доводиться пояснювати, що ти нікуди не від’їжджав і знаходишся на місці. Це дуже неприємно. Неприємно і те, що ми отримали нові пенсійні чіповані посвідчення, які дозволяють відстежувати твоє пересування. Якби я був злочинцем, то розумів би, чому за мною стежать. Але коли ти живеш нормальним життям, коли вкладаєш душу в загальнолюдські проблеми, а відчуття, що ти переступив межу закону, не покидає, це дуже пригнічує.

- Відчувши на собі всі негаразди, як, з Вашої точки зору, держава має ставитися до внутрішньо-переміщених осіб?

- Держава повинна цінувати людей. Їхній досвід, життєві напрацювання, громадянську позицію. Люди, які залишили свої домівки, – це люди не «другого та третього ґатунку». Вони володіють великим досвідом, який можуть передати іншим. Багато хто з роботодавців, які взяли на роботу переселенців, спостерігають, що вони дуже наполегливі та відповідальні. Багато хто залишив окуповану територію, вивіз свій бізнес, держава це теж має розуміти. Адже вони продовжують приносити користь державі.

Аудіо-версію слухайте на ГУРТрадіо.

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Контакти

Чи вважаєте цей матеріал корисним? + Так 2  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.