bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

Тамара Марценюк: «Найпопулярніший стереотип це те, що жінка – «Берегиня» і «Барбі»
16.02.2016

У рамках проекту «Гендерна політика та євроінтеграція – досвід країн Вишеградської четвірки для Східного партнерства» ГУРТ поспілкувався з кандидаткою соціологічних наук, доценткою кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Тамарою Марценюк про можливості та шляхи вдосконалення питань гендерної рівності в Україні. Експертка з питань гендеру розповіла про поширені стереотипи в українському суспільстві та можливості їх подолання.

- Однією із 17 Цілей сталого розвитку до 2030 року, які затвердила ООН, є досягнення гендерної рівності та надання рівних із чоловіками можливостей розвитку для жінок та дівчат. Як би Ви охарактеризували державну політику України в цьому напрямку?

- Україна ратифікувала основні міжнародні документи стосовно забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок: Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Цілі розвитку тисячоліття ООН та ін. Конституція України у ст. 24 гарантує громадянам рівні  конституційні  права  і свободи. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки й чоловіка забезпечується «наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей… у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці…». Більше 10 років тому в Україні прийняли окремий так званий гендерний закон – Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який містить визначення таких понять, як рівні права та рівні можливості жінок і чоловіків, дискримінація за ознакою статі, позитивні дії, сексуальні домагання тощо.

Однак Україна не завжди виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання стосовно забезпечення гендерної рівності. Наприклад, відповідно до Цілей Розвитку Тисячоліття, визначених на Самміті Тисячоліття ООН у вересні 2000 року, які були обов’язковими до виконання до 2015 року, Україна серед шести своїх цілей визначила також «забезпечення гендерної рівності». У рамках цієї цілі Завданням №1 було забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та вищих щаблях виконавчої влади, а Завданням №2 – скоротити наполовину розрив у доходах жінок і чоловіків. Перераховані цілі мали на меті забезпечити гендерну рівність у політичній сфері та на ринку праці. Натомість, як ми розуміємо, ці завдання не виконані, зокрема, хоча б стосовно 30% жінок у Верховній Раді. Дійсно, доступ жінок до «великої» політики залишається незадовільним: у Верховній Раді жінки становлять лише 12%. Не набагато краща ситуація із доступом до керівних посад в органах виконавчої влади, місцевого самоврядування чи керівних структур великих державних чи приватних компаній.

- Які тенденції останніх років в Україні та світі щодо гендерної рівності?

- Основна тенденція, на мою думку, – це увага до гендерних партійних квот. Загалом можна виділити два основні сценарії успіху втілення цінності гендерної рівності: так звану «дію знизу» (наявність консолідованого жіночого руху, здатного ефективно лобіювати залучення жінок) та «дію згори» (підтримувальну державну політику і позитивне ставлення партій до гендерної рівності).

Державна політика підтримки жінок втілюється, передусім, через гендерні квоти як тимчасові підтримувальні дії задля збільшення кількості жінок у політиці. Гендерні квоти бувають законодавчі та добровільні партійні. Наприклад, законодавчі квоти прийняті у таких країнах ЄС, як Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Польща, Португалія, Словенія та Франція.

Добровільні партійні квоти – найпоширеніший тип квот у світі. Скандинавські країни відомі добровільними партійними квотами, які були ініційовані активним жіночим рухом. Зазвичай для добровільних партійних квот важливим є усвідомлення на рівні партій цінності гендерної рівності та залучення жінок. Добровільні партійні квоти мають більше половини країн-членів ЄС: Австрія, Велика Британія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція.

В Україні в 2013 році прийняли законодавчу квоту в 30%, яка на виборах 2014 року не дала очікуваних результатів (20 із 29 партій не дотрималися її), адже не мала відповідних санкцій і не передбачала чіткого місця кандидаток у прохідній частині списку. До того в Україні було близько 10 попередніх спроб запровадити ті чи інші квоти, але всі вони не були успішними.

У 2015 році 30-відсоткову гендерну квоту законодавчо поширили на рівень місцевих виборів, яка хоча і не дала очікуваних результатів, але привернула чимало уваги до питання залучення жінок до політики.

- В чому проявляється гендерна дискримінація на ринку праці в Україні?

- Гендерна дискримінація на ринку праці в Україні проявляється, наприклад, у невиконанні статті 17 «Закону України про рівні права і можливості жінок і чоловіків», у якій йдеться про те, що «роботодавцям забороняється ... вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей». Окрім того, роботодавець не може «в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі». Тому оголошення на зразок «на роботу потрібні продавці-консультанти (чоловіки) у медіа відділ» є дискримінаційними стосовно жінок, а пропонування секретарської роботи саме жінкам – щодо чоловіків.

Окрім того, в Україні понад 500 професій і спеціальностей заборонені для жінок законом. Жінки не мають права виконувати жодну роботу чи мати жодну з професій, що містяться в «Переліку важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці», затвердженому Міністерством охорони здоров’я. Такі заборони – приклад патерналістської, тобто опікунської політики держави стосовно жінок, яка критикується через те, що жінка сприймається, передусім, як матір, а її роль як працівниці ігнорується. Окрім того, нехтується чоловіче репродуктивне здоров’я, яке несправедливо вважається невразливим. Через таку заборону транслюються гендерні стереотипи: чоловіки постають як невразливі, а жінки – як надмірно вразливі, які повинні народжувати дітей. Ситуація, коли турбота й опіка про жінок виражена низкою заборон, показує громадянок як несамостійних і нетямущих, які потребують догляду, опіки.

- Як, на Вашу думку, забезпечити в Україні всебічну та ефективну участь жінок на всіх рівнях прийняття рішень у політичній, економічній та суспільній сферах?

- Незважаючи на те, що жінки формально отримали рівний із чоловіками статус, де-факто вони продовжують піддаватися дискримінації, притому чи не найбільшою мірою саме у політичній сфері. Експертки вбачають в цьому декілька причин: низький соціальний статус жінок, економічна залежність від чоловіків, нерівноцінний розподіл сімейних обов’язків, відсутність центрів із політичної освіти населення, відсутність підтримки жінок-політиків з боку чоловіків та нерозуміння останніми важливості проблеми представлення жінок у владі, вплив стереотипу «політика – чоловіча справа». Серед механізмів підвищення участі жінок у політиці, окрім гендерних квот, доцільно виділити посилення громадського та міжпартійного діалогу, просвітницькі кампанії, роботу з чоловіками з підтримки активної участі жінок у політиці, вдосконалення гендерної статистики, дослідження використання часу як ресурсу тощо.

Хотілося б привернути увагу до того, що аби покращити доступ жінок до політики, в Україні здійснюється низка проектів. Наприклад, проект «Жінки в політиці», який адмініструється Всеукраїнською громадською організацією «Жіночий консорціум України». Цей сайт започатковано як платформу, на якій у 2012 році висвітлювалася участь жінок у виборчому процесі, а також результати гендерного моніторингу парламентських виборів, який проводила Мережа Громадського контролю за гендерною рівністю на виборах – 2012. Пізніше діяльність поширилася на інші вибори в Україні. На сьогодні це майданчик для висвітлення інформації про участь жінок в ухваленні рішень на міжнародному, національному і місцевому рівнях, а також їхньої позиції стосовно суспільно-значимих подій. Другий приклад – це соціальний проект «Жінки – це 50% успіху України», ініціатором якого є Національний демократичний інститут і який спрямований на активізацію та підтримку жінок в громадському та політичному житті, врівноваження представництва жінок та чоловіків на ключових позиціях заради пришвидшення створення справді європейської моделі суспільства.

- Стереотипно вважається, що поняття «гендерна рівність» більшою мірою стосується жінок. Розтлумачте, будь ласка, цей термін для наших читачів.

- Відповідно до Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок» гендерна рівність трактується як рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх галузях життєдіяльності суспільства. Тобто питання гендерної рівності стосується не тільки жінок, а й чоловіків, які повинні також мати можливість виконувати різні ролі – не тільки «годувальника», а й турботливого татуся.

Відомим словам Зігмунда Фройда «Анатомія – це доля» пропонується альтернативний вислів французької філософині Сімони де Бовуар із праці «Друга стать»: «Жінкою не народжуються – жінкою стають». Подібне можна сказати і про чоловіків. Адже ми приходимо у світ, де вже існують певні очікування до наших ролей та сценаріїв поведінки; у процесі виховання або соціалізації ми навчаємося «правильним» ролям, які відповідають традиційним уявленням про маскулінність і фемінність. Наприклад, традиційні уявлення передбачають, що жінка – це лише матір, а чоловік – «гаманець». Доцільно зазначити, що гендерні студії – це критичний підхід, який заперечує подібні думки про «винятковість» біологічного. Біологічні відмінності між чоловіками і жінками не заперечується, але підважуються як єдино можливі для пояснення гендерних ролей.

- Якою мірою в українському суспільстві є спротив на проведення державної політики щодо досягнення гендерної рівності?

- Спротив є радше на рівні консервативних організацій (часто релігійних), які не дуже розуміють, що таке гендер і часто здіймають так звані «моральні паніки» про те, що «українська нація вимре», і що гендер – це «загроза безпеці України». Ці організації часто беруть певні гучні випадки із медій, ще й перекручують їх певним чином і використовують як аргумент проти того, що жінкам і чоловіками повинні бути надані рівні права і можливості.

- Які, на Вашу думку, гендерні стереотипи найпопулярніші серед українського населення?

- Напевно, найпопулярніший – це про те, що жінка – «Берегиня» і «Барбі», таке собі уособлення та поєднання материнства і краси. Прикро, що в дійсності українські жінки високо освічені, залучені до ринку праці (тобто теж заробляють гроші на рівні із чоловіками), але їм до цього всього ще приписується так звана репродуктивна праця – догляд за домогосподарством й іншими членами родини. Та ще й краса – адже українські жінки – «окраса нації», на яких приємно дивитися, чи то в стінах парламенту, чи на Майдані, наприклад.

- Як забезпечення гендерної рівності може сприяти євроінтеграційним процесам в Україні? В чому Ви вбачаєте різницю між цим явищем у Єврозоні та на пострадянській території, зокрема в Україні?

- Майже від початку заснування ЄС ідея та цінність гендерної рівності втілюється, передусім, на державному рівні. Перші ідеї рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків, зокрема, на ринку праці, зафіксовані ще у Римських договорах (1957). Далі вони розвивалися у низці наступних договорів ЄС, урізноманітнилися проблематикою, і зараз стосуються таких ключових напрямів забезпечення гендерної рівності, як галузь праці, доступ жінок до прийняття рішень, попередження гендерного насильства.

За результатами міжнародних порівняльних звітів і баз даних, країни ЄС – це лідери у світі за кількістю залучення жінок до національних парламентів. Окрім того, навіть на рівні структур ЄС жінки становлять більше 30% членів Європейського Парламенту.

Разом із тим, важливо зазначити, що ЄС критично оцінює свої здобутки стосовно залучення жінок до політики. В актуальній на сьогодні Стратегії забезпечення рівності між жінками та чоловіками (2010 – 2015) зазначено про недостатню представленість жінок на рівні прийняття рішень. В Україні ситуація взагалі катастрофічна, як я уже зазначала раніше. Хоча країни ЄС суттєво відрізняються між собою рівнем залученості жінок до великої політики. Серед лідерів – країни Півночі, зокрема, Швеція.

ЄС намагається удосконалювати гендерну політику. Загалом у ній застосовується подвійний підхід: гендерна пріоритезація (включення гендерних питань до соціально-економічних і політичних сфер) та спеціальні заходи (акцент саме на гендерній проблематиці). Зазначається про важливість політичних партій у просуванні жінок у політиці, пропагуються позитивні заходи (зокрема, законодавчі та добровільні партійні квоти), проводяться медійні кампанії із привернення уваги до гендерної проблематики, вивчається відповідна громадська думка.

Публікація підготовлена в рамках проекту «Гендерна політика та євроінтеграція – досвід країн Вишеградської четвірки для Східного партнерства», що впроваджується Фондом жіночого підприємництва (Грузія) у партнерстві з Ресурсним центром ГУРТ (Україна) за фінансової підтримки Вишеградського фонду.

Контакти

Коментарі

Ігор Алексєєв   2977 днів тому   #  

Хороша стаття, дякую.
"заборони – приклад патерналістської, тобто опікунської політики держави стосовно жінок" - "ініціативи згори", квоти і т.д. - теж.

  •   Пiдписатися на новi
Катерина Полякова   2977 днів тому   #  

Дякуємо, пане Ігоре, за Вашу оцінку.

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.