Фахову оцінку виданню «Чотири короткі п’єси» Федеріко Ґарсія Лорки у перекладі літературознавця, перекладача, докторанта Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського, яке побачило світ в університетському видавництві «Пульсари», можуть дати лише іспаністи. Книжку було презентовано 18 лютого у київському театрі «Сузір’я».

У передмові до видання, Дмитро Дроздовський, перевтілюється у споглядача збоку, і по-науковому обґрунтовано розставляє акценти – «інтерпретаційні маячки». Він, аналізуючи драматичний світ Федеріко Ґарсія Лорки, акцентує, чому ці тексти сьогодні є особливо актуальними, чому вони «прочиняють двері нашої свідомості до сприйняття реальності в усій повноті різних її з’яв», який глибинний меседж «штучної сутності» й симулякрів реальності.

П’єси досі не були видані у форматі окремої книжки, отже, завдяки працеголічності й натхненності Д. Дроздовського, Україна нарешті має «повного» Лорку.

Знаю, що це видання мало побачити світ іще раніше, 6-7 років тому, але все стається тоді, коли стається…

У кожному рядкові Лорки вчуваю енергетику Д. Дроздовського. І це – нормально, коли перекладач настільки вільно почувається в тексті, що майже не відділяє своє  словесне тіло від авторського. Тому «Чотири короткі п’єси» Федеріко Ґарсії Лорки ми сприймаємо як експресивний діалог із автором перекладу. Щось подібне зробив і Ю.Андрухович у перекладах Вільяма Шекспіра («Гамлет», «Ромео і Джульєтта»).

Який же Лорка в п’єсах «Початкове ауто сентиментальне», «Про любов. Театр тварин», «Тіні», «Ієгова»?

Твори написані в період 1918-1920 рр. і подані, як самодостатні художні твори. У своїй першородній основі – всіх їх об’єднує метафізичне серцебиття твору. Воно здійснюється в ситуації діалогічності, коли художня свідомість відкрита для спілкування з потенційними реципієнтами. Певно, саме це колись мав на увазі Овідій, який у поемі « «Наука любові» («Аmores» зазначав, що кожен, хто прочитає його твір, думатиме, що все там мовлено про нього.

Ще однією особливістю виданих п’єс є, як на мене, дуже вдале і нетипове комбінування лірики й драми, лірики, драми й епосу в одному творі.

У тестах так багато Бога, Смерті, Тіней, Янголів, Тварин… Люди присутні  в діалогах тварин (п’єса «Про Любов. Театр тварин»), в абстрактному голосі (п’єса «Ієгова»), в думках… бо «людина – найжорстокіша істота в світі», «в людей немає Бога», «Людина боїться Бога, бо ж передовсім боїться покарання», «…люди боялися смерті, вони хотіли жити вічно, а тому й удавали, що люблять Бога» (п’єси «Початкове  ауто сентиментальне» та «Тіні»).

У  текстах  індивідуальне буття пронизане  метафізичними концептами, онтологізоване, виводячи нас на вічні цінності.  Духовна чуттєвість, глибока іронія, навіть подекуди сарказм і біль  зливаються в енергію нового порядку.

А проте, у поданих творах Лорки  простежується своєрідне роз’єднання душі і тіла, як натяк на  християнське віровчення, що переслідувало «гріховну» плоть, наполягаючи тільки на екстатичному пориві до Бога, обґрунтовуючи потребу аскези.

Образ Смерті трактується не тільки в розу­мінні завершення одного життєвого циклу й започаткуванні іншого вічного жит­тя, а й у значенні цілком конк­рет­ного, циклічного єднання жіночого начала (Смерть – жіночого роду), з чоловічим – танатосом, фатумом, Богом.

Любов тісно пов’язана зі смертю, тому смертне «я» гостро відчуває неминучий кінець свого земного існування, прагне утривалити насолоду, привласнити собі те, що належить роду: «…думалось мені, зляжу в землю і стану землею». Любов не зводиться до взаємин з конкретною людиною, радше означає орієнтацію особистості на світ, її стосунки з ним.

Невипадково в «Тінях» подана тінь Сократа, яка ще раз нагадує про те, що тінь пам’ятає кожне своє перетворення, і що все це – злий жарт якому не буде кінця-краю. І лише любов, у всіх її виявах і перевтіленнях, навіть після смерті, перемагає: «Троянди всихають, проте аромат залишається. Нехай всохне моя душа, проте залишиться запах любові».