16 квітня у кризовому медіа-центрі відбулась прес-конференція для представлення результатів трирічного розслідування порушень прав людини у місцях несвободи для дітей (будинки дитини, дитячі будинки-інтернати, спеціалізовані школи, та ін.) «Не Вдома: Експлуатація та порушення прав дітей в сиротинцях України». Захід проводила міжнародна організація Disability Rights International. Доповідачі прес-конференції розказували про вражаючі та жахливі порушення, які відбуваються в інтернатах. Зокрема, директорка DRI Галина Курило наголосила, що прикрим є те, що, ми громадяни держави, хочемо того чи ні, але утримуємо місця закритого типу, в яких відбуваються порушення прав людини, сплачуючи податки. Права, які порушуються в таких місцях, це і права людини, і права дитини, і права жінки.

     Що відбувається в закладах закритого типу?

     Як правило теле-і радіомовлення, особливо напередодні свят, демонструє веселі та радісні обличчя вихованців, подарунки, від доброго дядечки чи тітоньки, які завітали на гостину до інтернату. З іншої сторони ми можемо спостерігати певні цифри, які виділив бюджет на ремонтні роботи будівлі. А що відбувається безпосередньо всередині закладів, зокрема, в тих, де для дитини найвпливовішим та найавторитетнішим є лише директор? А що діяти, коли директор не чує свого вихованця і скарги  дитини на персонал закладу мало того, що залишаються поза увагою господаря, так ще й можуть бути висміяними?

     Звісно, про примусову працю, яка записується як трудотерапія чи реабілітація, медикаментозне покарання, примусові аборти та сексуальне насильство,які відбуваються в закладах закритого типу, мало кому хочеться висвітлювати та поринати в багно таких жахливих, але реально існуючих проблем, а тим більше шукати шляхи вирішення для припинення цієї страшної картини життя.

     Отже, кожен має усвідомити, що важливим є не лише матеріальне становище установи, солодощі, подарунки та бюджетні витрати держави, а перш за все потрібно враховувати права людини, яка перебуває в такому закладі.

     Тому в результаті ми, свідомі громадяни суспільства, повинні на громадському рівні контролювати місця несвободи.

     Питання, які піднімались на прес-конференції вкотре змушували мене замислитись над прозорістю та правдивістю інформації, яку ми отримуємо щодня. Чи варто все сприймати на віру і вдовольнятись стрічками новин? Гадаю, що отриману інформацію треба осмислювати і намагатись бачити не лише її зовнішню, але й внутрішню оболонку.

     Нині набирає обертів тема  волонтерства, всі говорять  про те, що треба бути небайдужими один до одного, то чому ж в більшості випадків усіх згуртовує спільна проблема чи трагедія? Здається, ми живемо не в закритому інформаційному просторі, знаємо про те, що є спеціальні заклади для дітей сиріт, школи-інтернати для дітей з фізичними обмеженнями, заклади, в яких утримуються люди похилого віку, то чому не виникає питання звідки на вулицях міста бездомні діти, чому вони покидають стіни закладів, де їх нагодують та захистять від  холоду чи спеки або як складатиметься життя випускника дитбудинку? Адже, виховуючись і навчаючись в такому закладі, дитина повністю підпорядковується розкладу, вона знає о котрій годині підйом, зарядка, сніданок, уроки, гуртки, прогулянка, вона є задіяною у вирі шкільного життя. А що чекає за межами школи? Купа вільного часу, який ще не вмієш правильно розподіляти, свобода, на яку так довго чекав, але тепер не знаєш, як себе задіяти, щоб влаштувати своє життя… Добре, якщо все склалось інакше: здобуття освіти, робота, кімната в гуртожитку, якщо, звісно, держава про це подбала… А якщо ні?! Як діяти, на кого розраховувати, а хочеться вже дорослій людині бути, як всі довколишні і працювати, і розважатись, і хоча б інколи відвідувати кав’ярні, театри та інші цікаві заклади. Але реалії малюють зовсім інакшу дійсність.

     В порушеннях, які відбуваються в закладах несвободи можна звинувачувати працівників закладу, в не наданні та не забезпеченні усім необхідним можна також скаржитись на державу та її керманичів, але чи зміниться від цього наше життя чи стане воно таким, яким ми хочемо його бачити?!

     А всі ми хочемо добра і любові, та чи всі ми можемо подарувати часточку свого тепла та доброзичливості нехай навіть і незнайомій нам людині?!

       Я всіх закликаю не лише говорити про добрі вчинки, але й конкретно їх втілювати. Пам’ятайте слова матері Терези: «Нам не потрібні рушниці і бомби. Щоб перемогти зло, нам потрібні любов і співчуття».

     16 квітня у кризовому медіа-центрі відбулась прес-конференція для представлення результатів трирічного розслідування порушень прав людини у місцях несвободи для дітей (будинки дитини, дитячі будинки-інтернати, спеціалізовані школи, та ін.) «Не Вдома: Експлуатація та порушення прав дітей в сиротинцях України». Захід проводила міжнародна організація Disability Rights International. Доповідачі прес-конференції розказували про вражаючі та жахливі порушення, які відбуваються в інтернатах. Зокрема, директорка DRI Галина Курило наголосила, що прикрим є те, що, ми громадяни держави, хочемо того чи ні, але утримуємо місця закритого типу, в яких відбуваються порушення прав людини, сплачуючи податки. Права, які порушуються в таких місцях, це і права людини, і права дитини, і права жінки.

     Що відбувається в закладах закритого типу?

     Як правило теле-і радіомовлення, особливо напередодні свят, демонструє веселі та радісні обличчя вихованців, подарунки, від доброго дядечки чи тітоньки, які завітали на гостину до інтернату. З іншої сторони ми можемо спостерігати певні цифри, які виділив бюджет на ремонтні роботи будівлі. А що відбувається безпосередньо всередині закладів, зокрема, в тих, де для дитини найвпливовішим та найавторитетнішим є лише директор? А що діяти, коли директор не чує свого вихованця і скарги  дитини на персонал закладу мало того, що залишаються поза увагою господаря, так ще й можуть бути висміяними?

     Звісно, про примусову працю, яка записується як трудотерапія чи реабілітація, медикаментозне покарання, примусові аборти та сексуальне насильство,які відбуваються в закладах закритого типу, мало кому хочеться висвітлювати та поринати в багно таких жахливих, але реально існуючих проблем, а тим більше шукати шляхи вирішення для припинення цієї страшної картини життя.

     Отже, кожен має усвідомити, що важливим є не лише матеріальне становище установи, солодощі, подарунки та бюджетні витрати держави, а перш за все потрібно враховувати права людини, яка перебуває в такому закладі.

     Тому в результаті ми, свідомі громадяни суспільства, повинні на громадському рівні контролювати місця несвободи.

     Питання, які піднімались на прес-конференції вкотре змушували мене замислитись над прозорістю та правдивістю інформації, яку ми отримуємо щодня. Чи варто все сприймати на віру і вдовольнятись стрічками новин? Гадаю, що отриману інформацію треба осмислювати і намагатись бачити не лише її зовнішню, але й внутрішню оболонку.

     Нині набирає обертів тема  волонтерства, всі говорять  про те, що треба бути небайдужими один до одного, то чому ж в більшості випадків усіх згуртовує спільна проблема чи трагедія? Здається, ми живемо не в закритому інформаційному просторі, знаємо про те, що є спеціальні заклади для дітей сиріт, школи-інтернати для дітей з фізичними обмеженнями, заклади, в яких утримуються люди похилого віку, то чому не виникає питання звідки на вулицях міста бездомні діти, чому вони покидають стіни закладів, де їх нагодують та захистять від  холоду чи спеки або як складатиметься життя випускника дитбудинку? Адже, виховуючись і навчаючись в такому закладі, дитина повністю підпорядковується розкладу, вона знає о котрій годині підйом, зарядка, сніданок, уроки, гуртки, прогулянка, вона є задіяною у вирі шкільного життя. А що чекає за межами школи? Купа вільного часу, який ще не вмієш правильно розподіляти, свобода, на яку так довго чекав, але тепер не знаєш, як себе задіяти, щоб влаштувати своє життя… Добре, якщо все склалось інакше: здобуття освіти, робота, кімната в гуртожитку, якщо, звісно, держава про це подбала… А якщо ні?! Як діяти, на кого розраховувати, а хочеться вже дорослій людині бути, як всі довколишні і працювати, і розважатись, і хоча б інколи відвідувати кав’ярні, театри та інші цікаві заклади. Але реалії малюють зовсім інакшу дійсність.

     В порушеннях, які відбуваються в закладах несвободи можна звинувачувати працівників закладу, в не наданні та не забезпеченні усім необхідним можна також скаржитись на державу та її керманичів, але чи зміниться від цього наше життя чи стане воно таким, яким ми хочемо його бачити?!

     А всі ми хочемо добра і любові, та чи всі ми можемо подарувати часточку свого тепла та доброзичливості нехай навіть і незнайомій нам людині?!

       Я всіх закликаю не лише говорити про добрі вчинки, але й конкретно їх втілювати. Пам’ятайте слова матері Терези: «Нам не потрібні рушниці і бомби. Щоб перемогти зло, нам потрібні любов і співчуття».