Що ви знаєте про дітей-сиріт? Чи задумувались колись, яке ж у них життя? Яким буде їхнє майбутнє? Хочу поділитися тим, що знаю і що продовжую пізнавати. Бо, направду, що більше я дізнаюсь, то голосніше мені хочеться кричати про це.

Одного вечора, повертаючись з роботи додому, я проходила центром міста. Раптом побачила дівчину, яка сиділа під будинком, збоку собачка, а в руках папірець “Подайте на їжу сироті”. Спочатку я пройшла мимо, але через декілька метрів зупинилась. “Вона ж моя ровесниця” – промайнула думка. Я повернулася. Присіла, щоб дивитися дівчині у вічі і запитала:

– Ти зі Львова?
– Так
– З якого інтернату?
– … Я вже не вчуся, – опустила очі вниз.
– Гаразд, а де навчалася?
– В Червонограді
– В якому інтернаті?
– В простому
– Як звати директора інтернату? (я знайома із директором червоноградського інтернату).
дівчина мовчала, очима вивчала ямку на тротуарі.
– Як звати директора того інтернату, в якому ти вчилася?
– Не пам’ятаю…

Витримую паузу. Придивляюся уважніше. Неохайна, брудна молода дівчина. Не старша 20-23-х років.

– Для чого ти тут?, – знову витримую паузу, – Глянь, в тебе ж є руки і ноги, подивись яка ти гарна! Невже ти хочеш все життя отак сидіти? В тебе ж є можливість піти на роботу, глянь скільки кав’ярень нових відкривається, офіціантів шукають. Ти зможеш гарно вдягтись, причесати волосся і почувати себе людиною. Ти ж молода дівчина! У тебе стільки всього попереду!

Поки говорю, люди, дратуючись, що я закриваю собою скарбничку, підходять, кидають гроші, і з полегшенням на душі біжать далі у справах.

Киває головою, наче погоджується зі мною. Мовчимо.

– Твоє життя в твоїх руках. Щасти, – залишаю її наодинці з думками.

Іду. Про що ж вона думає зараз? Прокручую в голові можливі варіанти: 1. “А й правда! Я спробую жити краще!” (проте розумію, що цей варіант малоймовірний, бо я, на жаль, за 5 хвилин не можу змінити того світогляду, який сформувався у людині за 20 з гаком років). 2. “Та пішла ти! Я тут більше “заробляю”, ніж ти в своєму офісі. Я ж сирота! Мене повинні шкодувати і допомагати!” 3.  “Що ти знаєш про моє життя? Мене змушують, бо інакше …”

Більше після того я її там не бачила. І десь в глибині душі жевріла надія, що таки мої слова дійшли до її голови. Минув місяць, і вчора побачила те дівча вже біля ТЦ “Магнус”. Люди й надалі кудись спішили і мимохідь кидали гроші сироті. Моє серце розривалось. А що ті люди знають про сиріт?

“Мамо, де ти?”

Немовля, яке щойно народилось, мріє відчути ніжний материнський дотик, воно хоче бути з тією людиною, серцебиття якої заспокоюватиме, чий голос лікуватиме рани. Але від нього відмовляються. Із пологового будинку дитину перевозять у лікарню, де вона перебуває перший місяць, майже самотня. Приходять медсестри, які годують, перевдягають і кладуть у ліжечко. Щодня інші люди. У цей період життя у немовляти формується емоційна прив’язаність до конкретної людини. Проте у даному випадку це неможливо, адже всі ті люди лише виконують свою роботу, по графіку.

 “Для кого я живу?”

І от лише дитя починає звикати до тих, хто навколо нього, його передають у «Дім дитини», де маля перебуватиме до досягнення трьох рочків. І знову аналогічна ситуація. Немає кому порадіти із перших слів і перших кроків, ніхто не пригорне до себе, коли болить, не співатиме колискових. Бо таких, як це дитя, тут багато, часу вистачає лише на задоволення основних фізіологічних потреб. А як же любов? А як же увага та турбота, якої  вони так спраглі?

“Хто ці люди для мене? Чому я тут?”

Тут за дитину вирішують усе: коли іти в туалет, коли їсти, коли пити, коли спати і коли прокидатись. Унаслідок такого графіку життя, дитина перестає прислухатись до власного тіла, у неї формується залежність, адже її потреби не є важливими, і це її власні проблеми, якщо вона не хоче в туалет о 12:00 годині дня, чи хоче їсти о 16.00 а не в 18:00.

 “Що таке незалежність? Мені страшно”.

Після трьох років дитина-сирота потрапляє у дитячий будинок або інтернат. Який  ти ще маленький, друже, а скільки тобі вже довелося пережити… Тут ти ростеш, дорослішаєш, живеш у системі. Тебе зневажають, із тебе знущаються інші діти або навіть вчителі. Ти не виявляєш ініціативи, бо життя на дає тобі шансу зробити це. Та й навіщо? Немає нікого, хто б вірив у тебе, твої сили та можливості. Немає рідної людини, до якої можна пригорнутися у важку чи радісну хвилину, яка похвалить навіть за маленьке звершення.

Дитина не може сформувати своєї ідентичності, оскільки весь час живе у колективі. Нічого індивідуального – одяг, рушник, зубна щітка, такі, як у всіх, загальна спальня, єдиний графік тощо.

 “Хто я? Для чого я живу? Я нікому не потрібен. Не можна нікому довіряти”.

З роками ти вже почуваєшся тут як вдома. Знайомі обличчя, звичний графік, усе стабільно. Система. Цікаво, а як живуть там? За межами?

І ось уже не дитина, а майже доросла людина, випускник. Скільки всього вже у твоєму життєвому багажі? Скільки людей повз тебе пройшло? Як багато всього ти недоотримав – любові, ніжності, близької людини, навичок для нормального життя…

До вас приїздили багато благодійників та спонсорів, привозили іграшки, цукерки, плазмові телевізори і…. і їхали геть зі спокійною совістю, бо «допомогли» дітям-сиротам. Що ти відчував, коли у руки давали черговий пакет із подарунками, обов’язково фіксуючи це на фотоапарат для звітності. Чи знає компанія-спонсор, людина-доброчинець про те, чого тобі насправді бракує? Чи здогадуються, що тобі невідомо, що за воду з крана треба платити, що поняття не маєш, як користуватись газовою плитою? Чи задумувалися вони про те, що буде з тобою після випуску з інтернату, коли підеш у широкий світ, де стільки всього тобі чужого й невідомого?  Що свою одноразову виплату після випуску з інтернату ти спустиш на дорогий телефон, а житимеш на хлібі і воді?

Чи уявляють вони, що через декілька років привозитимуть ті ж подарунки, в той же ж інтернат вже твоїм дітям? Бо ти не мав (не мала) правильної моделі сім’ї, ти не знаєш, що секс призводить до вагітності, і що діти – це відповідальність. Бо ти віддашся першому хлопцеві, який скаже, що ти гарна, адже раніше ніхто ніколи нічого подібного тобі не казав…

Ти сирота. Добрі люди, самі не усвідомлюючи цього, виплекали в тобі споживацтво, комплекс жертви. Тому не розумієш, навіщо працювати, якщо можна сісти в центрі міста і поставити перед собою картонку з надписом “Подайте сироті”. Тобі ж всі винні, бо допомагали усі 16 років, і тепер мусять… “Мусять!” – думаєш ти.  Але, на жаль, так не буде. Бо твої очі вже не такі зворушливі, а дитяча посмішка на фотографіях зі свята Миколая вже не викличе співчуття у спонсорів…

 Якби ж ті добрі люди знали як правильно тобі допомогти… Якби

Якщо кожен з нас допоможе хоч одній такій дитині не занапастити своє життя, світ стане кращим.

Прийдіть до сироти, станьте їй другом, навчіть чого вмієте самі – готувати їсти, писати резюме, оплачувати комунальні послуги, подавати документи на вступ до навчального закладу… Здається елементарні речі, правда? Ви, мабуть, не здогадувались, що ці діти так багато всього не вміють і не знають. Підставте своє плече у скрутну хвилину, покажіть що вірите в неї.  ДАЙТЕ ВУДКУ, А НЕ ГОТОВУ РИБУ!

 Я не знаю, чому в житті складається так, як складається. Чому така ж дівчина, як і я, з такими ж потенціалом і душею, носить долю сироти, а я ні. Я не знаю, чому це моє життя, а це її. Не в наших силах це знати. Але в наших силах допомогти вибратися з бруду тим, хто в ньому потопає…

 P.S.Якщо ви хочете знати більше про життя дітей-сиріт, читайте книгу про спогади життя в інтернаті, яку написав мій товариш. Завантажити її можна тут 

P.P.S.Якщо хочете допомогти дитині-сироті не занапастити своє життя - пишіть на мій емейл [email protected].

 з любові до дітей, Ярина Поніжай