Нещодавно українські парламентарі створили безпрецедентну в нашій історії ситуацію, підписавши коаліційну угоду – програмний документ, що визначає основні напрямки законодавчих ініціатив нового Парламенту. Пізніше, після виснажливих дискусій, Верховна Рада 11 грудня проголосувала за Урядову програму «Головне вижити», яка за власним визначенням є «невід’ємною частиною Коаліційної угоди». Проте, вивчаючи ці два документи, за якими наша країна буде рухатися впродовж наступних років, я зіткнувся з величезною прогалиною, а саме з відсутністю чіткого плану змін в соціальній сфері. Окрім загальних фраз та приємних обіцянок – нічого більше. 

а. Соціальний захист та фонди соціального страхування 

Найбільша реформа, судячи з усього, стосуватиметься Фондів соціального страхування.

На сьогодні ці «фінансові гіганти» перетворилася на майже бездіяльні органи, в які стікають гроші – і там собі зникають.  Урядова програма наголошує, що має відбутися «оптимізація організації» цих фондів. Реально це означає, що держава скоротить їх кількість (об’єднає до одного чи двох), скоротить штат і поставить на тому крапку (принаймні іншого шляху я не побачив). 

Також пропонується забезпечити «більшу прозорість», тобто посилити контроль за витратами. Функцію контролю буде надано державі та представникам громадянського суспільства  через відкрите формування Наглядових рад. Проте ніхто не продумав механізму формування таких рад, немає жодних критеріїв відбору. Це велика небезпека і постає логічне запитання – ЯКЕ громадянське суспільство буде контролювати фінансову діяльність цих організацій, адже як показує досвід громадських рад взагалі, доволі часто у таких органах переважають фіктивні громадські організації, створені з однією метою – забезпечувати більшість в голосуваннях за «потрібні» рішення. 

Тож наразі – лише пишні фрази, заманливі перспективи, але не більше. 

б. Пільги 

Більш далекоглядними видаються ініціативи в царині пільг.  

Нові програми йдуть радикальним шляхом, заявляючи про «[…] остаточне скасування системи пільг та привілеїв для усіх посадовців. Ніхто не матиме жодних пільг у зв’язку зі своєю посадою».  

Ці сміливі слова мають дві сторони. З одного боку подібна практика добре звучить, особливо після революції, наче перегукуючись з гаслами 18 століття про рівність. Однак з іншого боку в Україні справедливими пільгами (наприклад, такими, які мають соціальні працівники центрів соціального обслуговування, які щоденно обслуговують декілька громадян за різними адресами) користується доволі багато осіб. Тому, коли реформатори збираються “рубати все під корінь” – це радше скидається на популізм, ніж на справжні реформи.  

Важливим є те, що нарешті на рівні урядової програми прозвучала теза про адресність пільг. Адресність означає, що пільги більше не надаються класу осіб чи групі осіб – вони надаються конкретній особі, на підставі конкретних документів та конкретної життєвої ситуації (принаймні так має бути). Хоча це теж має свої недоліки, особливо враховуючи те, що державний бюрократичний апарат діє неузгоджено і часто лише в паперовому вигляді – тобто без  комп'ютерів та баз даних, що ДУЖЕ сповільнює роботу та забирає в конкретної людини багато часу. 

Є великим плюсом і те, що програмні документи передбачають розвиток мережі неприбуткових установ, які покриватимуть потреби соціально-незахищених верств населення. Це суттєво полегшить державі її ношу та підвищить якість послуг. Проте, як і в більшості випадків, все залежить переважно від фінансування та механізму існування таких неприбуткових установ, їх взаємодії з державними органами. 

в. Охорона здоров’я 

Пропонується створити Центр реформ в системі охорони здоров’я, максимально залучити до його функціонування представників громадянського суспільства. Однак не зрозуміло, який саме механізм буде покладений в основу реалізації цієї ініціативи. Адже вже є чимало робочих груп чи міжвідомчих координаційних рад, зокрема при МОЗ, які протягом багатьох років реформують різні конкретні аспекти цієї сфери, координуючи цю роботу з іншими державними структурами (але ми всі бачимо результат діяльності таких груп).  

Реформи передбачають вирівнювання в правах лікарень різних типів власності – проте незрозуміло, яким чином це буде здійснюватися. Відкритим лишається питання про можливість неурядовим, благодійним організаціям брати участь у наданні медичних послуг, що є надзвичайно важливим, особливо тепер.  

Про лікарське самоврядування теж майже ні слова. 

Натомість пропонується створити громадське об’єднання (Асоціацію)  для контролю за дотриманням клінічних протоколів та за правами пацієнтів. І це при тому, що в Україні ВЖЕ діє Всеукраїнська Рада захисту прав та безпеки пацієнтів, яка, власне, є партнером Ради Європи з модернізації сфери охорони здоров’я. 

г. Соціальне партнерство та соціальний діалог 

Програмні документи ЖОДНИМ СЛОВОМ не згадують про необхідність розбудови конструктивної взаємодії між організаціями роботодавців, профспілками та державою, тобто того процесу, який називається «Соціальний діалог». У мене створюється враження, ніби держава не зацікавлена. Ні в реальному захисті прав працівників, ні в якості її продукції.  

Сучасна Україна зіштовхнулися з проблемою, коли активну діяльність профспілок, що спрямована на захист працівників,  високопосадовці характеризують не інакше як «ворожими діями агентів ФСБ». Про це заявляв і прем’єр-міністр Яценюк на засіданнях Уряду, це заявила Уповноважена з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій та Луганській областях Ірина Геращенко, коментуючи пікетування Федерацією Профспілок України Кабінету міністрів під гаслом «Ні бідності в Україні».  

Тепер профспілки, організації роботодавців та інші громадські організації, що працюють в соціальній сфері опинились перед загрозою повного ігнорування з боку влади питань реформування соціальної сфери. Війна закінчиться і потрібно буде займатися «соціальними питаннями», але відсутність будь якої раціональної стратегії в цій сфері призведе до різкого зростання соціальної напруги та нового витка протистояння, вже соціального. 

Запропоновані максимально ліберальні реформи призводять не тільки до знищення профспілок, але й загрожують українським роботодавцям. Реформи уряду та Президента «вбивають» не тільки соціальну сферу, а й економіку. Зниження вартості корпоративних активів може призвести до їх скупки великими міжнародними корпораціями, що призведе до вимушеного звільнення працівників та ще більшого зубожіння населення.  

Стара модель соціального діалогу, яка діє зараз в Україні, передбачає, що держава приймає рішення практично без проведення консультацій із соціальними партнерами (або ж ці консультації проводяться суто формально) та спускає їх сторонам соціального діалогу (а саме роботодавцям та профспілкам) вже у вигляді готових владних рішень, які за своєю якістю та змістом апріорі не задовольняють жодну зі сторін соціального діалогу. Як наслідок, профспілки та роботодавці вимушені «боротися» один з одним, намагаючись відстояти інтереси своїх членів.  

Протистояння відбувається і в середині самих сторін, оскільки модель соціального діалогу вибудована таким чином, що можливість захисту інтересів своїх членів має лише та організація, яка має комунікацію із владними центрами прийняття рішень. А решта організацій вимушені витрачати свою енергію по суті не на захист прав та інтересів своїх членів, а на боротьбу за доступ до ресурсу, який забезпечує саму можливість ведення соціального діалогу та впливу на вироблення параметрів соціальної політики держави. 

Тож така вона соціальна правда сьогодення. В умовах війни, в умовах, коли ми починаємо мислити в категоріях «нації», «європейського шляху», ігнорування чи відсування соціальної сфери на другий план є НЕПРИПУСТИМИМ. Не варто забувати, що Європа викликає в нас благоговіння не через свою культуру чи історію, а через високий рівень життя.