або приховані вигоди волонтерства.

Слова “волонтер”, “волонтерити” і “волонтерство” у вжитку з’явились відносно недавно. Одне з значень слова “волонтер”, на яке я натрапила у словнику Макміллана: “той, хто не отримує платні за виконувану роботу”[1].

Виникає запитання: які ж вигоди людині працювати задарма і для чого це взагалі потрібно? І чому волонтерські рухи набрали такого великого розмаху по всьому світі, в т.ч. і в Україні?

Для більшості українців, особливо віку наших батьків з усе ще (пост)совковим типом мислення, волонтерити означає бути дурнем: адже грошової вигоди як такої людина не отримує. Проте, все ж, я переконана, що волонтерство не є марною тратою часу і не є пошиттям себе у дурні. Вигоди праці на волонтерських засадах очевидні, і виконана робота завжди оплатиться у майбутньому в той чи інший спосіб.

Я хочу поділитись власним досвідом, і також реальними історіями моїх друзів й колег з тими активними молодими людьми, які вагаються щодо волонтерства, або ж з підозрою ставляться до людей, котрі називають себе цим дивним неукраїнським словом. Волонтерство не лише змінило їх життя, а й допомогло краще зрозуміти чого вони насправді хочуть у професійному плані. А це вже значний крок на шляху того, чим є самореалізація.

Уляна Челюскіна провела рік по програмі EVS (European Volunteer Service) у Латвії. Дівчина поїхала туди одразу ж після завершення навчання. Працювала Уляна з неповносправними дітьми, подорожувала по Європі і вдосконалювала англійську у спілкуванні з іншими європейськими волонтерами.  Після повернення в Україну Уляна не одразу ж знайшла роботу. Проте через кілька місяців їй запропонували роботу її мрії – стати координатором освітніх програм в рамках соціальних проектів у фірмі, директор якої з Перу, Латинська Америка. Досвід EVS відіграв у цьому чи не головну роботу – саме завдяки EVS про Уляну дізнався майбутній шеф, а її знання англійської та міжнародний досвід відіграли визначальну роль  у отриманні посади.

Моя албанська колега Беса Шагіні з Косово півроку працювала директором на волонтерських засадах. Беса отримала диплом бакалавра у Канаді і повернулась у Пріштіну. Попри двадцяти-з-гаком-річний вік Беса з подругою заснували власний аналітичний центр Kosovar Stability Initiative[2]. Новоспечені аналітики півроку жили на утриманні батьків і працювали у офісі однієї з неурядових організацій, керівництво якої безкоштовно надало їм робочі столи. Беса зі сміхом згадує, як працівники тієї організації дивились на них як на лузерів (loosers) Півроку новий аналітичний центр збирав інформацію й готував до випуску аналітичний продукт. І лише після завершення написання вартісного матеріалу, першої показової роботи, Беса почала займатись пошуком фінансування і розробкою веб-сайту. Наразі Kosovar Stability Initiative є визнаним аналітичним центром у Косово з самодостатньою командою, яка успішно співпрацює з місцевою владою у вирішенні різноманітних питань (policies).

Отримавши диплом Ельнара Керімова працювала менеджером зовнішньоекономічної діяльності на приватному підприємстві в Криму. Молоду випускницю цінували, адже вона чудово володіє англійською, проте Ельнара не отримувала задоволення і не бачила результативності своєї праці. Набравшись мужності, вона звільнилась і вирішила рухатись у професійному плані за покликом свого серця. Півроку працювала на добровільних засадах, не отримуючи зарплатні,  у офісі ПРОООН у Криму. Зараз Ельнара Керімова – молодший експерт з розробки проектів у рамках “Підтримки регіонального розвитку Криму” ООН[3] у Криму.

Для волонтерства зовсім не обов’язково звільнятись з роботи чи змінювати країну проживання.  Адже часто, те, чого ми насправді хочемо знаходиться на відстані витягнутої руки. Волонтерство може стати хобі, саморозвитком, працею на користь громадськості і т.д. Головне – це бажання допомогти іншим і відкрити у собі невідомі таланти.

Щодо мене, волонтерство направду змінило моє життя. Після другого курсу я поїхала у Францію на три тижні поволонтерити у літному таборі[4]. У мене було величезне бажання побачити світ, побувати там, за кордоном. І виходячи з фінансової ситуації на той час, це була чи не унікальна нагода побачити іншу країну - адже я оплатила лише дорогу і членський внесок в організацію, яка підшукала для мене табір. Їжа, проживання і екскурсії оплачувались приймаючою стороною. Попри липневу спеку, їхали ми у дві сторони автобусом, щоб дешевше вийшло. Тоді я вперше потрапила у мультикультурне середовище. У нашому англомовному таборі були волонтери не лише країн ЄС, а й з Грузії, Туреччини, Росії і навіть Японії. Цей інтернаціональний досвід – такий збагачуючий, насичений і цікавий – став для мене поштовхом шукати і подаватись на стипендіальні програми навчання у Європі. Саме у Франції я дізналась про програму Erasmus Mundus, на яку поїхала через два роки у Анкару, Туреччина. Цікаво, що коли я прибула в Анкару, нам затримали стипендію на два місяці. І саме дві туркені з французького літнього табору, які навчались у тому ж університеті, в який я приїхала по обміну, позичили частину коштів.

У подібному міжнародному таборі я брала участь ще один раз як волонтер у Німеччині, вивчаючи історію нацизму у концтаборі Бухенвальд поблизу Ваймара, і втретє уже як кемплідер в Україні. Можу сказати, що волонтерський досвід не лише розширив мій кругозір, подарував багато чудових нових знайомств і друзів, а й дав зрозуміти чого я насправді хочу. Щоправда, шкодую, що не скористалась можливістю і відмовилась уже після отримання диплому від участі у програмі EVS в Польщі. Врешті, без досвіду роботи я змушена була піти працювати на нудну і нецікаву посаду секретарки замість того, щоб отримати цінний міжнародний європейський досвід. Тепер розумію, що не гроші і рівень теперішньої зарплати є гарантією достойної роботи з гідною оплатою праці, а досвід: те, що ми вміємо робити. Іноді треба попрацювати і за так, щоб, набути необхідних навик та знань для отримання достойної роботи, якої ми по-справжньому варті.

Поволонтерити можна і у інший спосіб, наприклад, подруга і колишня однокласниця допомагала бездомним тваринам, поєднуючи це з основним місцем роботи. Ще один працюючий британець зв’язався зі мною щодо можливості поволонтерити у якійсь громадській організації під час короткотривалих відвідин Києва, і з рекомендованих мною організацій обрав волонтерство у всеукраїнській благодійній організації «Даун Синдром».  

Великим плюсом для подальшого пошуку роботи, який дає досвід міжнародного волонтерства, є мовна практика (здебільшого англійської мови). Проте, є і інші методи освоєння мови. Зокрема, у Києві та ще кількох українських містах існують мережі Language Exchange Club[5]. Люди, які хочуть попрактикувати мови (англійську, французьку, турецьку, і т.д.) збираються раз на тиждень у кафе і спілкуються у післяробочий час. Зустрічі відбуваються безкоштовно, і часто їх відвідують носії мов. Координаторами клубів є волонтери – зацікавлені у практиці мови активісти. З липня 2012 р. я є організатором Балканського мовного клубу. З власного досвіду можу сказати, що мій рівень хорватської і сербської таки підвищився – за майже рік я розумію практично все, і більш-менш вільно освоїла розмовний рівень.

Як зауважила одна моя подруга, якщо ви хочете робити добру справу, зовсім не обов’язково іти працювати у благодійну організацію: треба всього лиш роззирнутися довкола і використати шанс.

P.S.

Хочу подякувати Бесі Шагіні, Ельнарі Керімовій та Уляні Челюскіній, які погодились переповісти їх історії успіху,

організації "Спілка Форум" - Union Forum, від якої я їздила на короткотермінові проекти у Європу, а Уляна Челюскіна на EVS,

і організації "SVIT-Ukraine Outgoing", яка надала змогу спробувати себе у ролі кемплідера міжнародного літнього табору.

P.P.S.

Впевнена, що є чимало громадських активістів та волонтерів, які мають що розказати. Пишіть, коментуйте, поділіться з нами)