Від екологічної руйнації – до екологізації життяЕКОКАЛЕНДАР НАПОВНЕНИЙ РІЗНИМИ СВЯТАМИ ЧИ ПАК НАГАДУВАННЯМИ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ РЯТУВАТИ ПЛАНЕТУ. Так непомітно пройшов і День Землі і День охорони навколишнього середовища ( 16 квітня). Як для України, тема є надто актуальною, аби привертати до неї увагу громадськості лише декілька раз на рік, адже у сфері екології, хоч чого б вона стосувалася — води, повітря, землі, лісового господарства чи утилізації відходів, — суцільні небезпеки та ризики. Настільки великі, що можуть стати важливішими за військові чи інші загрози. Але будь-яка охорона довкілля починається з свідомості.

Корумпована влада порушує Конституцію України, Водний та Лісовий кодекси, відсікаючи українців від України: довжелезні паркани, за якими озера, ріки, ліси, заповідники, віддаляють громадян від найкращих природних ландшафтів. Щодня у ЗМІ говориться про нові факти порушень законів впливовими людьми, однак масовими протестами вони не супроводжуються. Чому ми дозволяємо мерам різних міст, можновладцям забирати найкраще та жити за наш рахунок? Більше того — нищити і завдавати шкоди, адже вирубування лісів, намивання островів чи будівництво доріг у заповідних зонах порушує весь природний гомеостаз, нищить всю систему загалом. Як формувати екологічну свідомість та світогляд, де довкілля — це насамперед матеріальний ресурс?

Із такими непростими запитаннями газета «День» звернулася до Олександра СТЕГНІЯ, доктора соціологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту соціології НАН України, виконавчого директора Центру соціальних і політичних досліджень «Соціс», автора численних публікацій на соціально-екологічну тематику, монографії «Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків».

— Постчорнобильська Україна — на порозі екологічної руйнації. Щодня ми чуємо про чергове знищення скверу, варварську вирубку зелених насаджень, масштабні будівельні проекти на території заповідників… Такі загальні проблеми характерні для всієї України. Чому, на вашу думку, немає масового опору населення?
— Ваше запитання стосується екологічної сфери, хоча його треба ставити ширше. Мова йде про захист прав людини, тому що коли ми говоримо про природне довкілля, то маємо на увазі також екологічну безпеку, захист екологічних інтересів людини і, власне кажучи, захист права жити в безпечному довкіллі. Що відбувається з соціальною активністю? Тут доцільно звернутися до такого поняття, як легітимність. Суть цього поняття полягає у підтвердженні або схваленні суспільством певних соціальний дій. Якщо говоримо про легітимність влади, то це схвалення населенням тих кроків, які робить влада. Відразу ж зауважу, не слід плутати легітимність із легальністю, оскільки остання означає узаконення. Чому інколи виникають колізії? Коли є узаконення незаконних дій, бачимо прописані правові норми, які начебто легалізують те, що є порушенням. Але така легітимність не схвалюється більшістю населення.

— Тобто можна сказати, що легітимна влада здійснює нелегітимні речі, такі дії, які суспільство не підтримує. Чому так відбувається?

— Щодо влади, візьмемо період останніх п’яти років. Фактично влада поділилась на два великих табори, які репрезентували державну владу й водночас один одного зовсім не сприймали, дуже часто йшла боротьба на самознищення. І це впливало на масову свідомість. Виникає питання: які спільні цінності можуть бути в країні, якщо то єдина країна? Виборцям стало зрозуміло, що сама політична еліта нехтує міжнародним авторитетом країни, дозволяє собі таким чином принижувати українське суспільство в цілому. По суті, виходить: хто б при владі не був, влада — це погано, і цей нігілізм у ставленні до політичної влади без зміни знаків «плюс» — «мінус» — це вже перший серйозний крок до втрати легітимної основи української влади. А що сталося з населенням? Тут з’явився інший феномен. Відбувається перевага приватної сфери життя над публічною. Що я маю на увазі? Фактично приватизація суспільного життя стала вже доведеним фактором. Інтерес до політичного життя здебільшого обмежується лише розмовами про політику, на зразок відвертості «кухонних» розмов на політичні теми радянської доби. За невтручання у справи своєї «політичної кухні» політики віддячують своїм прихильникам певними матеріальними винагородами. Підтвердження цих слів доволі легко можна знайти в наших сьогоднішніх реаліях, коли окремі політичні сили й політики банально купують прихильність значної частини виборців. Як цілком конкретний приклад можна пригадати перемогу Черновецького.

— Пане Олександре, як ви думаєте, коли українці стануть багатшими, вони стануть соціально активнішими чи ні?
— Не певен. Між багатством і соціальною активністю не можна ставити порівняння, хоча тут можна сказати, що середній клас — це база соціальної підтримки екологічних цінностей. Про бідність можна так сказати: вона поглиблює, ускладнює боротьбу за екологічні інтереси, але з іншого боку не бідність є причиною соціальної пасивності, а багатство — соціальної активності. Наприклад, якщо взяти екологічно свідому інтелігенцію, то далеко не всі серед неї — люди заможні. Значний вплив має соціальний контекст, в якому молода людина проходить шлях соціалізації, громадянського становлення.

— Якщо б ви отримали можливість визначати головні напрямки фінансування соціальної сфери, то куди б ви спрямували кошти? — Щодо екологічних інтересів, вони мають свою специфіку, власне кажучи, весь радянський період та й зараз ставлення до природних ресурсів є таким, що вони майже безплатні. Правда, зараз вже лічильники на воду поставили. Природні ресурси завжди були й є доступними і тому не мають особливої вартісної цінності. Ця цінність формується тоді, коли виникає великий дефіцит. І, до речі, ми вже маємо приклад з якісною питною водою, яка перетворюється в товар. Як не сумно казати, але усвідомлення того, що вода є товаром, робить її інструментальною цінністю. Це і лічильники в будинках, це і оплата комунальних послуг, це і купівля бутильованої води. До речі, в Києві вже нараховується з десяток компаній, які розвозять воду. Ще недавно всі б сміялися з тих, хто купував би воду. А сьогодні — нормальна реакція, розуміння, і тут варто враховувати наслідки вживання води для здоров’я людини. Але тут ми стикаємось також із соціальною нерівністю, точніше, я б сказав, екологічною нерівністю, оскільки далеко не всі можуть дозволити собі купувати воду.

— Наскільки наша влада дослухається до вас?
— Я хотів би поставити питання детальніше і ширше — про теперішні взаємини між науковою елітою й управлінськими рішеннями, між істеблішментом і наукою. Тут ситуація яка? При всіх негараздах і недоліках діяльності Національної академії наук там є речі креативні, які можуть використовуватися в соціальній політиці держави, особливо зараз ми відчули потребу в енергозберігаючих технологіях. Інститут, наприклад, щорічно друкує збірку наукових публікацій та емпіричних даних під назвою «Українське суспільство. Динаміка соціальних змін». Ця збірка виходить вже багато років, ми її передаємо в Адміністрацію Президента, у профільні комітети Верховної Ради, і таким чином органи влади можуть цей матеріал використовувати у своїй практичній роботі. Зворотній зв’язок має місце, коли приймаються якісь адміністративні рішення. Наприклад, коли обговорюється якась програма Кабінету Міністрів, вони звертаються в Академію наук і до нашого Інституту. Наші колеги Євген Іванович Головаха і Наталія Вікторівна Паніна побудували методику виміру індексу соціального почуття. Цей індекс вимірює, наскільки люди комфортно живуть у цьому суспільстві. Короткий варіант індексу будується на 20-ти показниках, і там можна побачити, наскільки він є критичним, некритичним, і це підказка для соціальної політики, для, власно кажучи, реалізації певних форм. Ми це даємо. Але, на моє переконання, наші розробки поки не використовуються належним чином. Чому? Згадаємо початок нашої бесіди. Немає загально-об’єднуючих соціальних цінностей для всієї України. А от тут, до речі, є такі цінності. Це може бути і здоров’я населення України, і якісна освіта, і екологічна безпека, і юридична допомога у захисті своїх прав. Це цілі, які можуть об’єднати наше суспільство. З пошуком національної ідеї в історичному минулому я був би обережний, оскільки нашу історичну спадщину розуміють і використовують по-різному.

— Пане Олександре, наскільки зараз матеріальне домінує над екологічними цінностями, привалює сучасну молодь? Що формує нашу молодь, про що вона думає?
— У багаторічному моніторинговому дослідженні «Українське суспільство: думки, оцінки й умови життя населення України», яке вже ведеться 16 років, дано соціальний портрет населення України. Молодь до 30 років у цьому моніторингу складає в середньому понад 20 відсотків від загальної чисельності опитаних, і тенденції, які є серед молоді, свідчать, що вона дуже чутливо реагує на ті приклади поведінки, які зараз домінують у суспільстві. І тут старша генерація несе особливу відповідальність. Коли на рівні школярів початкових класів уже починається конкуренція за володіння певними матеріальними благами: банально це починається від володіння певними брендами мобільних телефонів, потім — хизування досягненнями своїх батьків, а не власними успіхами у навчанні. Сьогодні для молоді важливо, і я це своїм дітям кажу, відродити або зробити у суспільстві домінуючою цінність праці. Наші діти сповзають у сферу конс’юмерізму. І це може призвести до загибелі спільності небайдужих до захисту своїх громадянських прав і свобод людей, відповідальних за розвиток своєї країни. Тому та теза, що молодь більш сприятлива до екологічних цінностей, працює частково. Чому? Це залежить від соціального мікросередовища — це може бути громадська організація, певний гурток, професійне товариство, коло знайомих та друзів, під впливом яких формується екологічний світогляд та відповідні зразки поведінки. Але в цілому сучасне українське суспільство негативно налаштоване щодо екологізації свого повсякденного життя.

— Як ви ставитеся до того, що особливо багато молоді залучено до різних політичних акцій?

— В наших реаліях маніфестант — це не ознака соціальної чи політичної свідомості, а насамперед спосіб додаткових доходів. Це ми допустили, що після так званої маніфестації молодь п’є кухоль пива чи курить цигарку. Я впевнений, що все ж таки треба починати з цінності праці, корисної суспільству, а потім, можливо, і буде активність. Тому що людина, яка працює, вже приносить певну користь суспільству. Якщо людина досягла певного високого професійного рівня, то вона потенційно готова у разі порушень, пов’язаних із соціальним управлінням і функціонуванням свого підприємства, пристати і на позицію громадянську. Чому серед екологів багато професійних вчених, не алярмістів, а по суті їхня позиція професійна, їхні знання говорять, що зараз може бути погано. І вони виходять на другу, вже соціальну позицію активності. До речі, не може бути справжній професійний еколог без певної громадянської позиції. Тому що він розуміє, його професійна сфера показує, що є негаразди і треба щось робити. Так, у багатьох інших сферах, візьміть, будь-ласка, безпеку продуктів харчування, — кваліфікований юридичний захист людей, кваліфіковане медичне обслуговування. Сьогодні нерідко питання вже стоїть не про оплату медику, а як знайти лікаря, здатного надати кваліфіковану медичну допомогу.

— Який ви бачите вихід із цієї ситуації?

— Доцільно визнати екологічну безпеку, екологічне здоров’я — екологічними інтересами, соціальними цінностями для усього українського суспільства, поза його поглядів на будь-яку політичну силу. В цьому сенсі я хочу наголосити: екологічна безпека є поза політикою в сенсі певних ідеологічних вподобань. І це розуміння має йти від вищих щабелів державної влади, і тоді екологічна складова нашого життя стане цінністю, яка об’єднує українців, незалежно від місця їхнього проживання. Донецьк, Маріуполь, Калуш — цей перелік можна продовжувати. Це різні географічні точки України з різними ідеологічними орієнтаціями, однак вони мають спільну соціальну цінність — екологічну безпеку населення, без якої неможливо забезпечити належні умови повсякденного життя. Влада, президент, уряд мають зрозуміти: на кону національні інтереси країни, й ми підказуємо в наших результатах, де знаходити загальнонаціональні пріоритети.

№67, п'ятниця, 16 квітня 2010
версія для друку