Мене звати Нін, і я партнер_ка Сольдаду Ковалісіді - трансгендерного правозахисника з російським громадянством, який запитує притулок в Україні.

Коли ми познайомилися, Сольдаду не запитував притулок. Серйозне ставлення до активізму і громадянської позиції стало ґрунтом, на якому виросла більш глибока романтична взаємодія. Та в лютому 2017-го стало зрозуміло: єдиний шлях не перетинати кордон РФ, за яким на Сольдаду чекають переслідування ФСБ та про-урядові кримінальні угрупування - це просити статусу біженця в держави Україна.

Ось так і опини_лася я, успішна, розумна і красива, з чоловіком, якого дискримінують за кількома параметрами одразу: трансгендер, “біженець” (фактично - шукач притулку), і одночасно - все ще ніби “представник” держави, з якою воюємо.

І я щаслив_а. Тому що я живу не с трансгендером, не з біженцем і не з “агресором”.

Я живу з розумником, з яким можна читати, сидячи в кріслах і тримаючись під ручку, а потім обговорювати прочитані чудові книжки за улюбленим чаєм. Я живу з мужнім борцем з російським свавіллям, який не зламався від п’яти групових побиттів і десятків менших актів агресії і продовжував захищати те, що дорого і мені, і йому: свободу, рівність, повагу до людської гідності. Я живу з красенем, який щоранку біжить по парку з нашими собаками. Я живу з другом, завдяки підтримці якого моя впевненість і відчайдушність виросла настільки, що я вступи_ла навчатися на психотерапевтку, про що мрія_ла десять років. Я живу з майстром переговорів. Я живу з музи́кою, який часом пише пісні і дуже романтично співає їх під гітару. Я живу з покладом історій про кілька різних країн світу, в яких він жив, працював, займався спортом, кохав і допомагав людям. Я живу з турботливою людиною, з яким ми мріємо, як будемо виховувати діточок, коли з документами все буде в порядку.

Я живу з людиною, яка потерпає від абсурду міграційної системи. За яку сплачую… я. Це на мої податки існує ганебна Державна міграційна служба України, яка абсолютно не компетентна вирішувати долі мужніх і гордих активістів з безлічі інших країн світу, в яких працівники ДМСУ ніколи не були і, судячи з їхніх відписок, не уявляють собі, ані що таке міграція, ані що таке активний вияв громадянської позиції.

Як люди, які ніяк ніколи не проявляли своєї громадянської позиції, можуть судити про тих журналістів, правозахисників, громадських і політичних діячів, які навіть під загрозою смерті не відступалися від своїх моральних принципів і знаходили шляхи боротися за свободу в РФ, Узбекистані, Судані, Конго, Ірані тощо? Як люди, які ніколи не переїздили жити в іншу країну навіть з безпечним парашутом офіційного працевлаштування можуть судити про людей, що втекли з-під бомб Сирії чи куль Афганістану на територію держави, в якій і мова інша, і звичаї інші, і ложка з іншого боку лежить, і сонце з іншого боку встає, і богу по-іншому моляться?

Мені болісно і ганебно, що я фінансую цю систему.

А вам?

Підпишіть петицію - покажіть, що нас багато. Нас - тих, хто вважає, що совок і дев’яності скінчилися, що верховенство права має сенс, і майбутнє - за демократією. Нас - тих, хто солідарні з такими самими з інших країн, і хочуть, щоб ці люди ставали плечем до плеча разом з нами, а не ганьбилися в душних кабінетах ДМСУ, а потім поверталися до своїх огидних режимів, або від’їздили до Німеччини і Канади, де і без них система працює набагато краще, ніж у нас.

Нам потрібні ці голови, нам потрібні ці руки. А ось корумповане ДМСУ, що живе за принципами беззаконня 90х і в культурному просторі СРСР - не потрібна.

P. S.: Ми з Сольдаду здійснили публічну церемонію весілля в листопаді 2017-го, хоч і не можемо зареєструвати шлюб офіційно, позаяк у Сольдаду все ще “жіночі” документи, а змінити їх на “чоловічі” він не має можливості, доки не стане громадянином країни, в якій фактично проживатиме.