•  

Сегрегація в центрі Європи в 21 столітті? Реальність (Частина перша)

Сегрегація — різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за расовими, гендерними, соціальними, релігійними чи іншими ознаками, та в подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав.

Дана стаття, швидше за все, не сподобається дуже багатьом читачам і насамперед представникам влади, оскільки проблема, зачеплена в ній, дуже незручна і замовчувана. Крім того, мало в якій сфері побачиш так багато хитрування, перекручування фактів, відвертої брехні, як у питаннях, що стосуються ромської інтеграції. На словах і на папері за роки, протягом яких реалізовувалися програми інтеграції ромського населення України, зроблено вже чимало і ситуація з ромами, що проживають на Україні стала кращою, ніж раніше. Насправді ж, якщо зайнятися цим питанням безпосередньо і ґрунтовно, стає очевидними, що ситуація подекуди навіть погіршилася. А це означає лише одне: влада виконує взяті на себе обов’язки винятково на словах чи на папері. Насправді ж намагається тему замовчати, що прогнозовано призводить до погіршення ситуації в цілому.

Пережиток минулого

Коли говорять про сегрегацію, на згадку насамперед приходять історії про Сполучені Штати Америки 50-х років, коли, використовуючи не толерантну, проте тодішню термінологію темношкірі не могли сісти в автобуси поряд з білими пасажирами, а заклади часто прикрашали таблички про те, що тваринам і темношкірим вхід заборонено. Згадують також Південноафриканський апартеїд – офіційну сегрегаційну політику уряду, яка передбачала окремі території для проживання темношкірого корінного населення, і що, відповідно суттєво обмежувала права народу банту.

Нині узаконена сегрегація здається чимось далеким і варварським. В цивілізованому світі законодавство, яке б визнавало і передбачало сегрегацію, навряд чи можливе. Що, звісно ж, не означає, ніби випадки сегрегації не трапляються. Навпаки, їх фіксують навіть у найбільш прогресивних в цьому плані країнах.

Що вже говорити про Україну. В нашій країні випадки міжрасової та міжнаціональної ненависті фіксуються доволі регулярно, через що країна неодноразово ставала фігурантом скандалів та піддавалася критиці з боку іноземних правозахисників та міжнародних ЗМІ. В українському суспільстві такі заяви й матеріали зазвичай зустрічають хворобливо, стверджуючи, що це вигадки чи серйозні перебільшення, спрямовані на дискредитацію країни, а подібні випадки фіксують в багатьох інших країнах, зокрема і ЄС.

Але, по-перше, випадки ненависті на міжрасовому та міжнаціональному ґрунті в інших країнах не можуть слугувати виправданням таких же злочинів в Україні, по-друге, навіть якщо здається, що «наші» випадки расизму перебільшують і роздувають, це не спростовує того факту, що вони все ж є.

Крім того, навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що в українському суспільстві дуже сильно розвинені побутовий расизм та міжнаціональна ворожнеча (чого варті лише постійні розмови про те, що вся влада захоплена загадковими сіоністами та спроби в кожного політика знайти єврейське коріння, нібито цим можна пояснити важкий стан економіки держави). Якщо він часто проявляється в розмовах, то рано чи пізно проявиться й інакше.

Втім, ще гірше, коли прояви расизму стають настільки регулярними, що стають чимось звичним, частиною життя і зрештою переростають у сегрегацію.

Обурення може викликати саме припущення, що в сучасній Україні є випадки сегрегації. Однак між явищами, які колись процвітали в сегрегованих країнах, і нині в Україні, стільки спільного, що аналогії провести дуже легко і при цьому стає очевидно, що ця проблема для української держави актуальна.

Для одних – неприпустимо, для інших - норма

Так, у нас немає законів, які б легалізували нерівне положення різних соціальних груп, однак реальність свідчить, що це явище цілком може процвітати і без законодавчого обґрунтування.

Наприклад, хоча в Україні ви дійсно ніде не зустрінете табличок, які б забороняли вхід окремим категоріям людей, по факту такі випадки не така вже й рідкість. З початком АТО почали з’являтися повідомлення про те, як у клуби чи ресторани не пускають військовослужбовців у формі. Нещодавно багатьох шокувала історія у Львові, де офіціант вигнав із закладу переселенця з Донеччини, який страждає на ДЦП.

Всі ці випадки стали дуже скандальними та викликали серйозний резонанс в суспільстві. Люди справедливо обурювалися тому, що в 21 столітті підставою для не допуску до приміщень загального користування, розважальних та громадських закладів може стати особиста неприязнь персоналу чи власника. Часто лунали пропозиції бойкотувати ці заклади, а звичайні вибачення обурену спільноту не задовольняли, бо цього надто мало.

Ми абсолютно поділяємо таку реакцію на неприпустиму поведінку і погоджуємося, що подібні явища – ганебні в сучасній країні. От тільки вони далеко не такі рідкісні, як може здатися по резонансних випадках.

Ціла національна група громадян України – ромська меншина – піддається схожим утискам регулярно впродовж багатьох років і майже нікому це не здається чимось надзвичайним, вартим розголосу. Гірше того, знайдеться багато тих, хто підтримує й схвалює таке рішення власників закладів, пояснюючи тим, що не хоче сидіти в одному залі з ромами чи робити покупки в одному магазині з ними. Згідно дослідженням «Молодь України 2015», яке було проведене на замовлення Міністерства молоді та спорту України за підтримки ООН, більшість молоді проявляє своє нетолеранте ставлення саме до ромів: понад 54% респондентів не хотіли б жити по сусідству з ромами. Більша половина молодих людей, саме тих, кого ми називаємо прогресивними і покладаємо свої надії, навіть жити поруч не хочуть. А що вже тоді говорити про сидіння за однією партою у школі? Про працевлаштування? Про надання медичної допомоги? А може просто про товаришування?

Насправді, контакти з ромами в магазинах чи кафе – доволі рідке явище. Як правило, роми просто не можуть собі дозволити посидіти за кавою чи зайти в магазин по покупки, тому навіть не пробують зайти туди. Але ось якщо хтось із ромів таки спробує відвідати ті ж заклади, він ризикує нарватися на скандал, в якому опиниться крайнім, і очікувати тут на захист з боку громадськості не доводиться.

І це не наші припущення. Такі історії кілька разів траплялися на Закарпатті. Найгучніша з них сталася в Ужгороді, у відпочинковому комплексі «Аква-ріопарк» в 2013 році. Тоді групу місцевих ромів охорона відмовилася пустити на територію басейну без жодної мотивації. Про те, що основною і єдиною причиною заборони була національність, стало зрозуміло після того, як інцидент прокоментував скандальний власник комплексу. 

Нетолерантна позиція екс-мера Ужгорода викликала чималий резонанс в суспільстві, однак людей, які підтримали його за таку позицію, виявилося дуже багато. Про те, що основним «фейс-контролем» для Ратушняка є колір шкіри, свідчить і ще один інцидент навколо цього ж «Аква-ріопарку», коли в 2015 році всередину не пустили вже студентів з Індії, що здобувають освіту в Ужгородському університеті.

Зважаючи, що іноземні студенти мають високий соціальний статус, причина не могла бути пов’язаною з неналежним зовнішнім виглядом чи неадекватним станом. Сам Ратушняк відмову знову пояснив ризиком інфекцій, причому прокоментував випадок у вкрай грубій формі. 

Що найприкріше, і ця позиція, ще й висловлена в такому тоні, прийшлася до душі багатьом жителям міста.  В цивілізованій країні подібні заяви щодо представників інших національностей означали б негайний крах політичної кар’єри. В українському місті він отримав другий результат на виборах. З цього ми робимо висновок, що дуже багато мешканців підтримують розподіл людей за національною ознакою, вважають правильним обмеження доступу представників окремої національності в місця загального дозвілля і бачать на чолі міста людину, яка такий розподіл підтримує. Якщо навіть дехто не погодиться із думкою про те, що між результатом виборів нового міського голови Ужгорода та ставленням української громади до ромів можна провести аналогію, то варто просто почитати коментарі закарпатських жителів, щодо прояву ініціативи ромів. Того разу, коли роми сказали «ні» зухвалості влади, яка встановила їм пам’ятник-двірника. Тоді, коли роми, акумулювавши сили, провели власний флеш-моб на захист своїх прав. І що у висновку? Не лише пам’ятник на місці, але й фітбек від жителів Закарпаття вразив негативом. Так чи може ромське суспільство відкритись, якщо з них знущається, як влада так і громада?

Життя в гетто

Ще однією яскравою ознакою сегрегації є те, що група населення, яка піддається дискримінації, змушена жити відокремлено. Знову ж таки, на відміну від «класичних» країн, в яких практикувалася сегрегація, в Україні не існує законів, які б зобов’язували ромів жити в ромських таборах, але фактично вони не мають іншого виходу. Досі роми в Закарпатті, які зуміли вирватися з-за меж табору і проживають в оточенні співгромадян інших національностей, є винятком з правила. Абсолютна більшість закарпатських ромів живуть відокремлено від інших, лише в тісному колі представників власної соціальної групи. Живуть в дуже поганих побутових умовах, на які б ніколи не погодилися інші. Погані умови проживання завжди були характерними для будь-якого гетто.

Крім того, така система передбачає окремі ізольовані заклади охорони здоров’я, освітні заклади. Якщо окремих медзакладів для ромів на Закарпатті немає (хоча в лікарнях давно існує практика не розміщувати в медичних палатах хворих ромів та пацієнтів інших національностей), то ромські школи – цілком звичне явище. Формально вони створюються як школи для нацменшин на кшталт шкіл з угорською чи румунською мовами навчання. Але в реальності вони є ще одним видом ізоляції і закривають ромським школярам можливість здобути рівень освіти, достатній для продовження навчання. В ромських школах є, як правило, дві основні проблеми – недостатній фаховий рівень вчительського колективу та низький рівень загального розвитку. В результаті новачки-школярі просто не мають можливостей розвиватися – вони не отримують базу і не мають, за ким з однокласників тягнутися, бо, на відміну від звичайних шкіл, де однокласники мають різний рівень розвитку й слабші мають, з кого брати приклад, у ромських освітніх закладів низький освітній та, що важливіше, мотиваційний рівень мають всі діти.

Повертаючись до охорони здоров’я, зазначимо, що хоча роми лікуються в тих же лікарів, що й інші, але рівень надання медичних послуг для них значно нижчий. Пов’язано це насамперед із негативним і зневажливим ставленням до представників нацменшини. Ні лікар, ні медсестра не приділять хворому рому стільки уваги, як представнику іншої національності. І неможливість ромів оплатити кращий догляд – це лише одна з причин такого ставлення.

Документальна ізоляція

Наступна ознака сегрегації – обмеження в документах та, відповідно, в громадянських правах. Як у всіх інших випадках, роми по закону мають право на всі необхідні їм документи, довідки чи інше. В реальності вони стикаються з людським фактором в органах влади та місцевого самоврядування, через що отримання необхідного документу часто перетворюється для них на ходіння по муках. Найбільша проблема – отримання паспортів та свідоцтв про народження. Дуже великий відсоток ромського населення Закарпаття не може отримати посвідчення особи через бюрократичні нюанси. Справа в тому, що паспорт отримують при наявності інших документів, які засвідчують особу. Насамперед це свідоцтво про народження. Молоді роми, батьки яких з різних причин не зареєстрували їх при народженні (через недогляд, байдужість чи й самі не мали документів), лишаються поза суспільством. Перетворюються на людей-тіней, які просто не існують для держави. Через це вони не можуть ані вчитися, ні працювати, не мають права на соціальну допомогу, права голосу, вони безправні перед правоохоронними органами, обмежені в пересуванні територією України і взагалі не можуть перетнути український кордон.

Однак через складну юридичну процедуру по добрій волі працівників РАЦСів її починати не хочуть і безправним ромам просто вказують на двері. В результаті, в країні, яка декларує рівність всіх громадян, ми отримуємо цілу доволі велику групу, яка позбавлена більшості своїх прав і взагалі є фактично не громадянами країни.

Центри правової інформації та консультацій, які надають безоплатну правову допомогу ромському населенню працюють при підтримці програми “Рома України”. 

Детальніше про діяльність мережі центрів, основи та принципи роботи читайте на сайті www.legalspace.org в розділі “Посилення правових можливостей ромських громад”. 

Контакти

Чи вважаєте цей матеріал корисним? + Так 2  - Нi  
Loading...

Коментарі

Ігор Алексєєв   130 днів тому   #  

Дуже дякую за важливу статтю. Я роблю усе, від мене залежне, щоби українці допомогали розвиватися кожному, хто хоче і не обмежували нікого, хто не заслуговує.
Сподіваюся, що це століття принесе ромському народу стрімкий культурний підйом і власну національну державу.

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



 

Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.